Термін «травмоорієнтована журналістика» у часи вторгнення рф в Україну набув особливої актуальності, адже надто багато людей зазнали насильства від окупантів. Розуміння того, що які б не були важкі ці історії, замовчувати їх не можна, бо вони – красномовні свідчення порушень прав людини з боку росіян у всіх проявах, свідчення злочинів загарбників. Це спонукає журналістів братися за складні теми, говорити з постраждалими про пережите, про те, що вони, вочевидь, і самі хотіли б забути. Так, важко говорити і з дорослими, а як бути, коли йдеться про дитячу травму?
Національна спілка журналістів України у межах серії спеціалізованих навчальних сесій, які проводяться у партнерстві з Дарт-центром травми та журналістики (проєкт Колумбійської школи журналістики, Нью-Йорк), організувала для медійників онлайн-вебінар, присвячений особливостям роботи з дітьми, котрі пережили травматичний досвід під час війни.
Це вже другий вебінар, який проводиться у партнерстві з Дарт-центром травми та журналістики. Перший з трьох онлайн-воркшопів був присвячений проблематиці написання матеріалів про загиблих.
Цього разу розглядалась «дитяча» проблематика. «Як писати про дітей, котрі зазнали насильства: сучасні методи у травмоорієнтованій журналістиці», – такою була тема заходу.
Про сучасні методи інтерв’ювання дітей, котрі зазнали насильства, про особливості дитячої травми, про безпечне висвітлення чутливих тем медійникам розповіли докторка Кетрін Портерфілд – психологиня-консультантка «Програми для постраждалих від тортур» (США) з 25-річним досвідом роботи з біженцями та постраждалими від війни, та Ірен Казеллі – міжнародна журналістка, експертка з питань раннього розвитку дітей, старша радниця Дарт-Центру в Колумбійському університеті та авторка проєкту «Перші 1000 днів».
–Під час війни особливо важливо дати журналістам інструменти для правильної роботи з дитячими історіями. Ми вдячні нашим міжнародним партнерам за можливість навчати українських колег найкращим світовим практикам, – підкреслив голова НСЖУ Сергій Томіленко.
Під час вебінару понад 60 українських медійників навчалися правильно висвітлювати історії дітей, які пережили насильство та травматичний досвід, дізналися про те, як працює нервова система дітей у стані травми, чим відрізняється стрес від травми і чому це важливо для журналістів, та про інші нюанси проблематики.
Психосоціальний відбиток війни: розуміння травми у дітей
–Травма впливає на всі аспекти життя дитини – тіло, свідомість, соціальні зв’язки. Журналісти мають розуміти, що дитина може сприймати їх інакше, ніж вони очікують. Дитяча реакція на травму – це питання життя і смерті, – підкреслила Кетрін Портерфілд.
Спікерка виокремила ключові аспекти, які допоможуть медійникам коректно висвітлювати історії дітей, що пережили травму.
–Ми не можемо правильно розповідати історії дітей, якщо не усвідомлюємо, що відбувається всередині них – у тілі, мозку, емоціях, – пояснює Портерфілд. – Важливо розрізняти стрес і травму. Стрес — це нормальна реакція на повсякденні виклики, тоді як травма – всепоглинаючий стан, що вмикає режим виживання нервової системи.
Історії дітей містять ключову інформацію про їхні травматичні переживання. Травма ж має психосоціальний відбиток, що впливає на всі аспекти життя дитини. Адже це не лише психологічний досвід, але й біологічна реакція на ситуацію життя або смерті, яка загрожує безпеці. Тіло дитини адаптується, щоб вижити в умовах війни, а мозок намагається усвідомити те, що відбувається.
Кетрін Портерфілд звернула увагу на те, що журналісти під час розмови з дітьми мають враховувати всі чинники, які призводять до посттравматичної реакції. Розуміння фізіологічних та психологічних реакцій на травму є ключовим для ефективної роботи з дітьми.
На що впливає травма
Тіло. Діти, які стали свідками травми, переживають фізіологічні реакції. Під час небезпеки тіло мобілізується: пришвидшується серцебиття, дихання, підвищується готовність до дії – бийся або біжи. В умовах травми тіло активує механізм виживання А ось коли небезпека минула, тіло потребує відновлення і повернення до нормального стану, відпочинку.
Свідомість. Діти намагаються осмислити травматичні події, іноді звинувачуючи себе або відчуваючи відповідальність. Тож важливо уважно слухати та розуміти, як діти сприймають ситуацію, і не менш важливо дати можливість дитині відновитися та заспокоїтися.
Соціальні зв’язки. Діти починають оцінювати людей з погляду безпеки, що впливає на їхні соціальні взаємодії. Тож необхідно враховувати соціальний контекст, у якому перебуває дитина та вплив травми на соціальні зв’язки.
За словами спікерки, діти різного віку по різному реагують на травму.
–Якщо події повторюються, то дехто з дітей, переживаючи стрес або конфлікти, демонструють все через свої ігри, наприклад, дошкільнята починають битися ляльками, або, граються у ніби кидання бомб. Це я бачила серед дітей з Косово. Це все означає, що діти не знають – рухатись до когось, або від когось. І часом вони або тримаються, або відштовхують дорослих. Спостерігаємо таку дещо незрозумілу привʼязаність, – зауважує Кетрін Портерфілд.
Реакції дітей різного віку на травму:
- дошкільнята (2-4 роки): тривожність, проблеми сепарації, агресія, втрата набутих навичок;
- школярі 5-12 років: флешбеки, проблеми з концентрацією, порушення сну, агресія, соматичні прояви;
- старші підлітки: переживання, почуття провини, безсилля, агресія, емоційна нестабільність.
Спілкування з травмованими дітьми вимагає особливої обережності та уваги. Кетрін Портерфілд радить постійно пам’ятати, що не всі травмовані діти реагують однаково.
–У цих дітей можуть бути періоди активації, коли вони налякані, у них пришвидшується серцебиття під час згадки про травматичну подію. Вони можуть закриватися. І під час спілкування з такою дитиною, варто, щоб ви думали про себе як про хірурга. Хірург має бути дуже обережним. Він готується до операції, вивчає свого пацієнта і особливості його стану, і усвідомлює ризики. Так само і у вас має бути розуміння – скільки дитині років, що вона пережила. Це допоможе вам краще організуватися та уважніше спостерігати за дитиною. Ви маєте визначити, що потрібно робити – наприклад, чи треба ставити якесь запитання, якщо дитину починає трусити, чи якщо вона виглядає виснажено. Тоді, можливо, треба адаптувати розмову, щось змінити і запитати про дещо інше, – каже спікерка.
Чотири рекомендації для журналістів, які працюють з дітьми, що пережили травму:
- забезпечте безпеку та комфорт: спершу переконайтеся, що дитина почувається безпечно під час розмови, відчуває, що її розуміють і підтримують; створіть умови, щоб дитина могла вільно висловити свої думки, або навіть відмовитися відповідати на запитання. Адже завдання медійників – створити безпечний простір, а не форсувати спогади;
- надайте дитині контроль над процесом: запитайте, чи вона хоче розповідати про певні події, особливо травматичні, а також що саме хоче розповісти і що вважає важливим; використовуйте техніку «відчуження», зміщуючи фокус із конкретних деталей травми на загальні переживання;
- демонструйте відображення почуттів дитини: уважно слухайте та, за потреби, повторюйте її певні слова; уникайте спроб змінити або применшити емоції дитини, особливо негативні; головне – дайте дитині зрозуміти, що її чують і розуміють. Будьте уважними до невербальних сигналів, не тисніть і не вимагайте розповіді;
- правильно завершуйте розмову: наприклад, наприкінці спілкування залиште час для нейтральних чи приємних тем; продемонструйте, що ваш маленький співрозмовник зробив важливий внесок для допомоги іншим; подякуйте дитині та розкажіть, як саме використаєте її розповідь.
Ці рекомендації допоможуть медійникам створити безпечне та комфортне середовище для спілкування з дітьми, котрі пережили травматичні події, та отримати достовірну інформацію, не завдаючи їм додаткової шкоди.
Етична складова – насамперед
Діти, навіть не перебуваючи поблизу зони бойових дій, відчувають на собі наслідки війни, – на це звернула увагу Ірен Казеллі, зауваживши, що медійникам важливо правильно підходити до висвітлення теми дітей у контексті війни, – щоб не завдати їм ще більшої шкоди. Війна в Україні завдала непоправної шкоди дітям, тож це вимагає від журналістів особливої відповідальності, особливо коли йдеться про висвітлення долі дітей.
Власне, проблематика дітей, які перебувають в умовах, нетипових для щасливого дитинства, є окремою вразливою темою. Ірен Казеллі розповіла про свій досвід фотографування дітей у складних умовах, зокрема у мексиканській в’язниці, де матері перебувають з дітьми. І звернула увагу на етичні аспекти роботи журналіста з дітьми, особливо в умовах війни. Зокрема, варто дуже ретельно визначати – чи варто публікувати ту чи іншу фотографію, зважати на «цифровий слід», який залишають фотографії та особисті дані дитини в інтернеті, з огляду на те, як це може вплинути на життя дитини в майбутньому.
Спікерка порекомендувала, що допоможе зробити матеріал не лише інформативним, але й етичним:
- спостереження: спостерігайте за дітьми, їхньою поведінкою, іграми, щоб зрозуміти їхній стан;
- розмова з опікунами: запитайте про сон, харчування, ознаки стресу, регресивні прояви тощо;
- аналіз поведінки опікунів: зверніть увагу на їхню реакцію на стрес дитини, здатність приділяти їй увагу;
- етичний аспект: зважте на можливі наслідки публікації фотографій дітей, особливо в контексті війни; діти – це не просто об’єкти для фотографій чи статистики, а особистості, які потребують захисту та розуміння.
Вибудувати довірливі стосунки з дитиною
Як і Кетрін Портерфілд, Ірен Казеллі наголосила на довірливому контакті з дитиною під час інтерв’ю, на надання дитині можливості контролю за розмовою тощо.
–Якщо ви пишете про дітей у закладах, потрібно бути особливо обережними. У цих дітей може не бути людини, до якої вони можуть звернутися за підтримкою. Навіть невинне запитання на кшталт «Яка твоя улюблена іграшка?» або «Що ти можеш розказати про тата?» може викликати сильний емоційний відгук, з яким дитина може не впоратися, тому що в нього немає нікого, на кого можна емоційно покластися. Тож, коли ми говоримо про дітей, які не мають поруч батьків, або чиї батьки можливо загинули, потрібно бути дуже обачними. Загалом я скептично ставлюся до інтерв’ювання дітей. Якщо у вас немає достатньо часу, щоб побудувати довірливі стосунки, це може бути шкідливо для них. Часто краще спостерігати або запитувати людей навколо, – зауважує Ірен Казеллі.
Висвітлення дитячих історій вимагає від журналістів не лише професіоналізму, але й глибокого розуміння психології дитини, особливо тієї, яка пережила травму. Ірен Казеллі поділилась практичними порадами про те, як вибудувати довірливі стосунки з дитиною під час інтерв’ю та уникнути повторної травматизації.
Як брати інтерв’ю у дітей: рекомендації для журналістів від Ірен Казеллі:
-створіть комфортну атмосферу, перебуваючи в звичному для дитини середовищі.
-покажіть дитині, що ви щиро цікавитеся її життям, поважаєте та цінуєте її, а не лише хочете отримати «емоційний кадр».
-цікавтеся не лише травматичним досвідом дитини, але й її захопленнями та інтересами.
-не нав’язуйте дитині уявлення про те, як вона повинна почуватися або що вона повинна робити.
Чи потрібна згода дорослих на інтерв’ю з дитиною?
Окреме обговорення на вебінарі викликало запитання про те, чи обов’язково просити згоду у батьків на розмову з дитиною.
–У кожній країні це питання регулюється по-різному. У деяких країнах медіа-працівникам законодавством заборонено публікувати без згоди дорослих фото, інформацію чи розмови з дітьми, які не досягли певного віку. Однак у випадках, наприклад, із дітьми-біженцями або в умовах війни, часом буває складно навіть знайти дорослого, відповідального за цю дитину, щоб отримати дозвіл. Я вважаю, що отримання дозволу від дорослого особливо важливе для дітей молодшого віку, оскільки вони можуть не усвідомлювати деякі ризики. Наприклад, можуть розповісти щось про свого дядька, що не варто розголошувати через міркування безпеки. Або можуть говорити про свою родину так, що це створюватиме загрозу для їхньої безпеки. Втім, у моїй практиці був випадок, коли дитина говорила не зовсім правду про себе та своє захоплення, і такі моменти теж треба враховувати. Усі ми іноді говоримо неправду, але діти роблять це з різних причин. Наприклад, їхні спогади про події можуть бути спотвореними, бо вони запам’ятали цю ситуацію інакше. Їхнє сприйняття правди може відрізнятися від того, що ми вважаємо правдою. Якби поряд був дорослий, він міг би уточнити її історію. Тому я наполягаю, що згоду, особливо щодо молодших дітей, журналіст має отримати від дорослого. Це може бути не лише батько чи мати, а й дядько, старший брат чи двоюрідний брат або сестра. Також згода має бути безперервною. Це означає, що спочатку і дорослий, і дитина погоджуються на інтерв’ю, але ви продовжуєте перевіряти їхню згоду протягом усього процесу, – пояснює Ірен Казеллі.
–Згода пов’язана зі здатністю розуміти наслідки своїх дій. В англійській мові ми називаємо це capacity — здатність усвідомлювати, що ти робиш. У дітей і навіть підлітків мозок ще розвивається. Їхнє абстрактне мислення ще не таке, як у дорослих. Тому важливо оцінювати здатність конкретної дитини усвідомити наслідки своєї історії. Опікуни відповідають за добробут дітей. Тому, якщо вони достатньо надійні, саме вони мають ухвалювати рішення про згоду на участь у медіа, – додає Кейт Портерфілд.
Українські медійники вдячні за дружбу і партнерство
Зважаючи на те, що на вебінарі розглядалась непроста тема, і медійники, спікери були досить зосереджені. Водночас панувала атмосфера емпатії й доброзичливості, бажання допомогти і підтримати один одного.
–Ми показуємо те, що журналістам буде корисним у різних ситуаціях, аби вони могли подумати про ситуацію поза її межами, а також дізнатися про досвід інших журналістів, запозичити нові ідеї, нові думки, нові методи боротьби з такими комплексними, складними труднощами, які виникають нині. Також я хочу висловити нашу глибоку вдячність і спікерам, і вам, українським журналістам за вашу роботу. Вона неймовірно важлива. Ми, як суспільство, можемо процвітати лише тоді, коли поважаємо всіх його членів, включно з майбутніми поколіннями, – підкреслив старший радник з питань навчання та інновацій Дарт-центру Ґевін Різ.
–Для нас дуже цінні ці поради, і те, що ви хочете допомогти. На жаль, перед українськими журналістами так багато викликів, травмуючих факторів одномоментно. Вдячні за дружбу і партнерство, – підсумував вебінар Сергій Томіленко.
ДОВІДКА. Захід організовано Національною спілкою журналістів України і Дарт-центром травми та журналістики (проєктом Колумбійської школи журналістики, Нью-Йорк) за підтримки ЮНЕСКО, у співпраці із Центрами журналістської солідарності НСЖУ.
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Вікторія Кукевич, Анастасія Кіях, Інна Косянчук
Дискусія з цього приводу: