За ініціативи Національної спілки журналістів України в межах Проєкту The Ukrainian Media Fund Nordic з підтримки незалежних місцевих медіа в Україні впроваджується проєкт «Твоя аудиторія – твоя сила».
Одним із учасників є черкаське видання «Прочерк». Журналісти цього медіа поставили на мету дослідити медіаландшафт Черкащини. Нині публікуємо першу частину цього дослідження, присвячену друкованій пресі.
…Дядя Паша вже понад 30 років продає газети в Черкасах — на перехресті вулиць Надпільної та Праведниці Шулежко (колишня Пушкіна). Каже, що цю справу почав давно і не полишає її й досі. Одна газета коштує 12 гривень. Видання він бере безпосередньо в редакціях і продає як підробіток до пенсії. Зараз чоловік планує ремонт у будинку, але зізнається — коштів бракує.
Нині в Черкасах майже зникли традиційні точки продажу друкованої преси. Купити газети можна хіба що у відділеннях «Укрпошти», на ринку, ще в декількох точках та, власне, у дяді Паші.
Сьогодні він продає газети «Черкаський край», «Сільські відомості» та «Вечірні Черкаси». Раніше асортимент був значно ширшим, однак через війну частина видань припинила існування. Зокрема, дядя Паша згадує, що колись продавав також газету оголошень «От и до» та тижневик «7 днів».
Попри всі труднощі, каже чоловік, люди й далі купують пресу. Зрозуміло, більше старше покоління.
У коментарях черкасці діляться теплими спогадами.
«Бачила цього чоловіка. Так зворушливо стоїть на перехресті!» — написала письменниця Наталя Лапіна.
«Не перший рік бачу цього дядька. Завжди дивувалась, чому він стоїть саме там — місце не дуже прохідне, машини мчать односторонньою, хто ж купить газету? Але якщо він стоїть там постійно, значить, купують. Потім і ми почали брати — і побачили, що не лише ми. Сподіваюся, він продасть усе, що бере на реалізацію», — зазначає Олена Кузенна.
Черкасці добре запам’ятали дядю Пашу — зокрема за його «круті вуса». Кажуть, коли є можливість, обов’язково купують у нього газету.
Представницею Національної ради з питань телебачення і радіомовлення в Черкаській області є Галина Рижак. Фахівець зазначає, що станом на кінець 2025 року в області було зареєстровано 102 друкованих медіа. Але не всі надсилають примірники до Нацради. А якщо немає примірника — вважай, немає й підтвердження виходу видання. Окрім того з цього переліку видань реально газет половина, а інше – то наукові вісники тощо.
«Сидимо на мінімалках, скорочуємо штат»
Серед тих, хто вже не виходить, — черкаські газети «Акцент» та «7 ДНІВ Черкаси». І там, і там свого часу редактором була Тетяна Пархоменко. Нині вона в Збройних силах вже четвертий рік. Каже, що тепер у неї інше життя, але звісно пригадує досвід керування першою газетою — понад 20 років — і другою — 5 років.
— «Акцент» купив власник газети «Вечірні Черкаси», якийсь час видавав і припинив. А газета «7 днів» виходила ще цілий 2022 рік, але на цьому й завершили. Складно з газетами. Треба й з друкарнею домовлятися, а зараз перебої зі світлом. Та й рекламу більше дають сьогодні в інтернет, ніж у друковані медіа.
Редактор газети «Шполянські вісті» Анатолій Вікторук розповів, що раніше тут пропрацювало 13 працівників, враховуючи і його самого. Нині він і директор, і редактор, і творчий працівник, а ще й кочегар — працює сам. Тираж газети — майже півтори тисячі примірників. Молодь, за його словами, на таку зарплату йти не хоче. Та попри це, газета виходить щотижня, хоч обсяг її й зменшився. Фінансування бракує: якщо колись газета виходила в кольорі, то тепер — чорно-біла.
Зникла свого часу популярна на Черкащині газета «Нова Доба», проте власниці вдалося зберегти однойменний сайт газети. А були часи, коли газета «нова Доба» навіть видавала дитячу газету «Новачок».
Обласна газета «Черкаський край» — часопис, який вважають одним із найстаріших в області. Видання очолює Тетяна Калиновська, вона ж очільниця обласного осередку НСЖУ.
— «Черкаський край» обчислює свою історію з 1918 року. Так традиційно вважали всі творці газети «Черкаська правда». У нас навіть є нагороди з нагоди ювілеїв. Але як обласна газета Черкаської області вона виходить із лютого 1954 року — одразу через місяць від утворення області.
У редакції працював відомий в Україні письменник і журналіст Василь Симоненко, твори якого вчать у школі. Тут створили його музей.
Тетяна Калиновська пригадує, як працювали в мороз у редакції взимку, коли вимикали світло. Сьогодні, каже вона, загальна тенденція — газет менше, бо коштів менше. Зменшуються тиражі, скорочуються колективи, зменшується кількість реклами. Є редакції, де одна-дві особи виконують роль і редактора, і журналіста, і фотографа, і бухгалтера, і водія, і коректора, і верстальника.
Сьогодні газета виходить раз на тиждень, раніше — тричі.
— На Черкащині чимало шанувальників нашого видання. Маємо зворотній зв’язок із передплатниками, вони часто кажуть, що паперову газету приємно потримати в руках, почитати різні новини – від міжнародних і до місцевих, навіть якщо немає електрики. Ми передаємо частину тиражу на фронт разом із волонтерською допомогою ще з 2014 року. Часто видання везе землякам-захисникам Василь Марченко, який ще до повномасштабного вторгнення їздив на тривожні території самостійно, нині – в складі волонтерських груп. Звідти привозить цікаві авторські матеріали, які публікуються на сторінках “Черкаського краю”.
Журналіст із 60-річним стажем Василь Марченко — це, мабуть, не лише найстаріший чинний журналіст у Черкаській області за відліком трудового стажу, а й в Україні. На Черкащині — точно. Окрім того, це чи не найдосвідченіший аграрний журналіст регіону. Саме його сторінок чекають у газеті «Черкаський край» багато жителів Черкащини.
— Раніше я не сприймав свою роботу як заробляння грошей. Нині ж ми всі розуміємо, що газета — це продукт. Тож інколи, окрім суто журналістських матеріалів, доводиться писати й іміджеві. Цього не треба соромитися. Багато сільськогосподарських підприємств хочуть рекламуватися, і хтось має написати їм грамотний матеріал зі знанням справи. Фахівці з підприємств ніколи не напишуть рекламу так, як журналіст. Матеріал людини з іншої галузі завжди буде сухим. Відповідно, люди хочуть, щоб матеріал зробив і подав на сторінку саме Марченко.
— Читач «Черкаського краю» — це, зокрема, село, люди старшого покоління. Попри заяви, не скрізь ще є інтернет. А також не всі люди мають гаджети та інші пристрої. Тож зрозуміло, що я шукаю передплатників серед пайовиків та працівників аграрних підприємств. Та й узагалі я з тих, хто критично ставиться до інтернету. Що таке інтернет? Це купа куцої інформації. А що там споживають насправді наші люди? Дуже приблизні, неточні, некоректні, образливі вкиди. Там і помилки, і русизми, і лихослів’я. До того ж інтернет дозволяє вкинути інформацію, не посилаючись на джерело. Деякі колеги з сайту на сайт переписують, пересмикують новини — буває таке, що все з ніг на голову ставлять, а першоджерела потім не знайти. Та й виправити матеріал в інтернеті завжди можна. А от газета цього не дозволяє. Спілкувався з колегами, і вони зізнаються, що відповідальності в інтернеті значно менше, — каже Василь Марченко.
Газети «Черкаський край», «Вечірні Черкаси» та “Нова молодь Черкащини” також публікують матеріали на основі угоди про інформаційне висвітлення з обласною владою. Це теж невеличка, але всетаки фінансова допомога газетам. Дані про це надала “Прочерку” у відповідь на запит Черкаська ОДА.
Газета «Понад Тікичем» виходить у Лисянці. Як розповідає заступник редактора Олександр Щербатюк, нині їхній тираж — 1200 примірників. Усе йде насамперед по передплаті.
— З кожним роком все менше. Колись був колектив і в 12 осіб. Зараз нас троє. В інших редакціях — на мінімалці. А є такі редакції, де люди працюють на інших посадах — хто продавцем, хто в пресслужбі — а тоді в певний день тижня збираються і роблять газету. У нас сьогодні практично немає вітань чи оголошень. Реклами теж немає — люди насамперед дають рекламу в інтернет, там і розміщення миттєве. Дають оголошення про втрату документів, але мало. Трохи укладаємо з владою угоди про інформаційне висвітлення. Загалом розуміємо, що орієнтуємося на старше покоління. Молодь газет не читає.
«Ми навіть додали сторінки в газеті!»
У лютому цього року газета “Нова молодь Черкащини” відзначила 66 років з часу свого заснування.
“Далекого 1960 року вийшов перший номер комсомольської “Молодіжки”, якій потім судилося стати однією із найреволюційніших газет області, і в переломні моменти історії нашої країни залишатись чи не єдиним правдивим виданням краю. Свого часу в газеті працював витязь української поезії Василь Симоненко. За довгі 66 років газета переживала часи злетів, коли тираж досягав 82 тисяч примірників, і непевні часи утисків та нападок, коли влада намагалась заборонити “Молодіжку”, відібрати назву видання і коли довелось виходити з дописом у “шапці” “НОВА молодь Черкащини”. У буремні дев’яності, в часи помаранчевих майданів та Революції Гідності газета стояла на барикадах разом із черкащанами, виборюючи право українців жити в незалежній, демократичній, європейській державі. На початку повномасштабної війни газеті довелось непросто, із щотижневика ми перетворились на “щодвотижневик”, бо стали виходити раз на два тижні. Проте намагаємось і надалі триматись Симоненківських, правдоборчих традицій, залишившись, по суті, одним з трьох обласних друкованих видань, які, попри фінансові негаразди та зневіру людей, продовжують доходити до читачів, що віддано продовжують нас передплачувати”, – пише редакція.
Цікавим є видання «Козацький край». Друкованому виданню днями виповнилося 15 років – перший номер газети вийшов друком у січні 2011 року. Вже протягом першого року роботи редакції з’явилися нові рубрики, «географія» публікацій вийшла за межі Черкащини, у зв’язку з чим газета змінила статус з обласного на всеукраїнське видання.
В умовах тодішнього панування в державі проросійськи налаштованих сил газета займалася патріотично-просвітницькою діяльністю, розповідаючи про історичне минуле України — з особливим акцентом на Визвольній боротьбі усіх часів. Журналісти «Козацького краю» працювали зі спогадами очевидців, архівними матеріалами, у 2011—2012 роках вирушали у журналістські експедиції по всій Україні та за кордон. Зокрема, до придністровських Бендер, де проголошував першу українську Конституцію гетьман Пилип Орлик; до німецького Аугсбурга, де востаннє бачили автора легендарного «Холодного Яру», сотника повстанців початку ХХ століття Юрія Горліса-Горського; на російські Соловецькі острови — останнім шляхом кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського.
Бійці зі свіжим номером газети – Курахово, травень 2023-го…
У часі Революції Гідності та початку боїв на сході України «Козацький край» перелаштувався на режим ще активнішої роботи. Газета реалізувала спецпроєкт «Батальйони волі», під час якого висвітлювалася діяльність добровольців та підрозділів ЗСУ у зоні АТО: полку «Азов», батальйонів «Черкаси», «Айдар» та інших. Окрім розповідей про самі підрозділи (з безпосереднім виїздом журналістів у зону АТО), окремий блок кожної газети у рамках спецпроєкту «Батальйони волі» присвячувався українській історії тієї місцевості Донбасу, де підрозділ дислокувався і вів бойові дії — український патріотизм пропагувався не лише серед воїнів, а й серед місцевого населення.
«Паузу у випуску і розповсюдженні газети спричинила епідемія ковіду: протягом 2020-21 рр вийшли друком всього три випуски газети. Від початку повномасштабного вторгнення росії газета відновила роботу, працює як волонтерський проєкт – як і раніше, розповсюджується виключно безкоштовно – як у відносно «мирних» Черкасах і Києві, так і в прифронтовій зоні та безпосередньо на фронті», – говорить головний редактор газети Олег Островський.
Видння співпрацює з Національною спілкою журналістів України, комунікаційниками Командування Сухопутних військ та окремих підрозділів ЗСУ для підготовки спецвипусків, які нині виходять приблизно раз на три місяці. Редакція експерементує з онлайн-площадками: у зв’язку з обмеженою кількістю людей, які працюють над проєктом, сайт видання «поставлено на паузу» – він не оновлюється з осені 2024 року. Проте замість нього з’явилася фейсбук-сторінка «Козацький край», яка трохи більше аніж за рік отримала 48 000 підписників.
Редактор газети «Сміла» Людмила Скороход розповідає, що газета незабаром святкуватиме 30-річчя і попри все не планує закриватися. Більш того, тут реалізовують низку ініціатив і видають книги.
— Ми видаємо газети і в Корсуні. Після укрупнення районів фактично ми дві газети в Черкаському районі залишились. Зараз у нас тираж 1920. Майже все — підписка, але і в продажу вона є. Є також електронна передплата. Колись у нас був великий колектив, а тепер нас двоє. Інакше не виживеш в цих умовах. Колись у нас були вкладки — «Шевченківський залізничник», «Вечірня Сміла», «Діловий світ», «Смілянський базар». Зараз вкладок немає. Водночас ми, крім газети «Сміла», видаємо газети громад — наприклад, для Тернівської громади. Кожну з цих газет громад ми окремо реєстрували, — пояснює Людмила Скороход.
У газети також є однойменний сайт із можливістю передплати.
— Наш колектив нагороджений грамотою Верховної Ради України. Ми маємо низку перемог у конкурсах. У нас формується своя бібліотека, ми видали не один десяток книг. До Дня захисника України редакція газети «Сміла» видала книгу «Сміливі зі Сміли», видавали книги про волонтерів і військових. Видання книг популяризує газету, але, звісно, особливо не приносить прибутку — це волонтерський освітній проект. Видали: “Бібліотека газети “Сміла”, перша книга В.Гирича “На березі бурхливої ріки” отримала обласну премію НСЖУ “Прометей”, книга “Сміливі зі Сміли” отримала обласну краєзнавчу премію ім. Максимовича. У 2025 році видана книга про загиблих “Назавжди в наших серцях”. Двоє наших колег на війні. До речі, з початку повномасштабної війни волонтеримо, надавали одяг, продукти, ліки, ходунки тощо. Ми передаємо газети й хлопцям на передову. Бо попри те що є інтернет, до нас приходять із громад і просять саме газету, де про їхніх рідних написаний матеріал. Вважаю, що газети мають бути. Чесно кажучи, навіть за мірками західного світу — кажуть, ми відстаємо, — але у Швеції є муніципальні інформаційні бюлетені, у Норвегії можна на вулиці взяти газету безкоштовно, у Данії влада допомагає всім ЗМІ, — каже пані Людмила.
Головний редактор тальнівської газети «Новий дзвін» Анна Драгун заявляє:
— Ми навіть додали сторінки в газеті — бо люди читають!
«Новий дзвін» сьогодні має тираж тираж більше 6 тисяч примірників. Багато дописувачів, багато листів від читачів. Людей у редакції мало — Анна і редактор, і бухгалтер, — але є кореспонденти. Щодо поширення: колись користувалися «Укрпоштою», але газети не доносилися до людей. Тоді налагодили контакт із колишніми листоношами — вони раз на тиждень розносять газети, а передплатити можна просто в редакції.
— Це дуже добре працює вже рік, — каже Анна Драгун.
Коли немає світла, люди в селах якраз і читають газету. Більш того — пропонують розширити тематику. Редакція відреагувала: з 8 сторінок зробили 12, додали новини області.
— Люди літнього віку навіть пишуть листи, просять консультацій щодо штучного інтелекту. І ми шукаємо фахівців та надаємо на сторінках газети роз’яснення — і щодо штучного інтелекту, і щодо норм законодавства, і щодо спадщини. І рекламу нам подають — від зерна до ремонту хат, від купівлі худоби до інших послуг, — каже Анна.
Друкована преса на Черкащині — це не реліквія, а жива, хоч і поранена, частина інформаційного простору. Вона скорочується, але не здається: редакції зменшують тиражі, звільняють людей, переходять на чорно-білий друк — і все одно виходять щотижня. Показово, що деякі видання не лише втримуються на плаву, а й розвиваються: «Новий дзвін» із Тального навіть додав сторінки, бо читачі просять більше. Це спростовує міф про те, що газета приречена, — усе залежить від того, наскільки видання знає свого читача і вміє з ним говорити. Війна, як не парадоксально, подекуди повернула людей до паперу: коли немає світла й інтернету, газета залишається єдиним джерелом інформації. Редакції це відчули — і «Козацький край», і «Сміла» везуть примірники на передову, бо там теж чекають на слово з дому. Водночас виклики нікуди не зникли: реклама іде в інтернет, молодь не передплачує, фінансування — мінімальне або донорське. У більшості редакцій сьогодні одна-дві людини роблять роботу цілого колективу — і це межа витривалості, яку довго не протримати. Європейський досвід — комунальні газети в Норвегії, державна підтримка медіа в Данії — підказує: без системної допомоги з боку влади місцева преса поступово зникне. А разом із нею зникне і та відповідальна, верифікована, «нестираєма» журналістика, про яку говорить Василь Марченко, — та, що не дозволяє собі помилятися, бо виправити вже не можна.
Назарій Вівчарик, видання «Прочерк».
Дискусія з цього приводу: