Книга-біль, книга-крик, книга-образ, книга-спогад, книга-послання у майбутнє – і це ще не всі сенси, вкладені у книгу «Душа в місті Марії», авторка якої – Вікторія Колмикова, мати 20-річного азовця-добровольця Романа Колмикова (позивний «Вахр»), який загинув у битві за Маріуполь навесні 2022 року та очільниця ГО «Об’єднання родин Незламні». Презентація книги відбулася у столиці, у Національній бібліотеці України імені Ярослава Мудрого за активної підтримки Вінницької обласної організації НСЖУ, яка долучилася до промоції меморіального видання «Душа в місті Марії» й сприяє його презентаціям в Україні та за кордоном, а також Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Вінницької ОВА.
«Душа в місті Марії» – це меморіальне видання, яке побачило світ українською та англійською мовами – про героїзм 22 наших незламних захисників, які полягли під час захисту Маріуполя. В основі книги – спогади матерів Героїв, у яких вони розповідають про життєвий шлях своїх синів, про їхні життєві цінності. Зі сторінок книги рветься біль, але – й Надія, Любов і стійкість. Біль матерів, які втратили синів, трансформувався у величну силу. Багато з них стали волонтерками. Ця книга – і фіксація злочинів російської армії, яка вдерлася на українську землю, і свідчення, які має почути увесь світ.
Свідчать матері з розтерзаними серцями
Так, голос матерів Героїв звучить не лише для України, а й для всього світу. Перша презентація меморіального видання на міжнародному майданчику відбулася з ініціативи Вінницької обласної організації журналістів НСЖУ разом з ГО «ОБ’ЄДНАННЯ РОДИН НЕЗЛАМНІ», яку підтримали ВБФ «Журналістська ініціатива» з Асоціацією журналістів Косово. Презентували книгу 7 жовтня в Приштині, столиці Косово. Адже Косово, перша країна серед європейських, також пережила війну і досі відчуває її наслідки, тож косовари розуміють і підтримують українців.
Зал бібліотеки імені Ярослава Мудрого під час презентації був заповнений – послухати правду про Маріуполь та його захисників, побачити матерів полеглих Героїв прийшло багато небайдужих людей. Це родини загиблих Героїв та їхні побратими, представники громадських організацій, наукових установ, органів влади, митці, військові. Модерувала презентацію в.о голови Вінницької обласної організації НСЖУ Марина Тепленко, про значний вклад якої у видання розповідали вінничани: «Вона днювала і ночувала біля цієї книги, аж доки вона вийшла, і зараз дуже активно підтримує», – розповіли учасники презентації інформаційній службі НСЖУ.
Супроводжували презентацію відеофільми. В одному з них розповідалося про історію створення книги, інший ґрунтувався на переконаннях й власних настановах полеглих захисників Маріуполя та спогадах.
Голос Захисників крізь час
Роман Колмиков «Вахр» (20 років) – оборонець Маріуполя, м. Вінниця: «Для мене честь брати участь у творенні історії України! Для мене честь приєднатись до героїв своєї країни! Бо допоки є ті, хто вийде боронити Україну, ми як нація варті поваги!»
Богдан Демчук «Вогник» (26 років) – оборонець Маріуполя, с. Жадани, Вінницька область:
«Живіть, просто живіть! Це найкраща підтримка і допомога! І будьте Українцями! Дихайте свіжим повітрям! Бо коли у вас все добре, то ми знаємо, заради чого ми тут стоїмо!»
Олександр Дерев’янко «Адамс» (24 роки) – оборонець Маріуполя, м. Сміла, Черкаська область: «Посміхайтеся частіше, так жити простіше. Жити можна!»
Олександр Коцуконь «Арс» (22 роки) – оборонець Маріуполя, с. Телепине, Черкаська область: «Не варто боятись смерті, всі ми колись помрем. Краще обладунки воїна аніж нашийник раба»
Михайло Ніконець «Бублік» (29 років) – оборонець Маріуполя, м. Умань, Черкаська область: «Мам, не хвилюйся, я там, де хотів бути!»
Денис Мишалов «Гайдамак» (20 років) – оборонець Маріуполя, м. Шпола, Черкаська область: «Ми Марік не здамо, будемо стояти до останнього. Ти в мене кремінь, бережи себе та сестричку Яну. У полон не здамся, люблю вас!!!»
Богдан Глущенко «Гаспачо» (23 роки) – оборонець Маріуполя, м. Київ: «Бачиш кривду – дій. Якщо є пекло на землі, то воно в Маріуполі. Не ми є зло. Ми – зло ліквідуємо, як гниючу ногу».
Олександр Гряник «Грян» (28 років) – оборонець Маріуполя, м. Київ: «Я просто робив так, ніби це єдине вірне. Як дорогу переходити на зелений! В реаліях України у тебе немає вибору. Встав, обрав цей вектор і пішов, чого б це не вартувало.
Мирослав Вишневий «Джіксер» (24 роки) – оборонець Маріуполя, с. Борисівка, Вінницька область: «Працюємо, щоб мати вільний час і воюємо, щоб жити мирно».
Богдан Вишневий «Бодя» (21 рік) – с. Теклинівка, Вінницька область: « Мамо, я маю жити за двох і маю помститися оркам за те, що вбили мого брата».
Ярослав Мороз «Дракон» (33 роки) – оборонець Маріуполя, с. Бистрик, Житомирська область: «Мені болить моя Україна!».
Олексій Кісілішин «Лев» (26 років) – оборонець Маріуполя, м. Маріуполь, Донецька область: «Все буде Україна. Це точно!».
Вячеслав Кушнір «Маус» (27 років) – оборонець Маріуполя, м. Шаргород, Вінницька область: «На диявола є хрест, а на ворога шабля. Пам’ятай, все буде Україна! І не інакше!».
Ігор Шастун «Маяк» (29 років) – оборонець Маріуполя, м. Маріуполь, Донецька область: «Я маю захищати свою країну. Ми живемо в чудовий час. Як би не було страшно, але це історія яку буде пам’ятати весь світ».
Дмитро Забузній «Мягкий» (26 років) – оборонець Маріуполя, селище Турбів, Вінницька область: «Здобудемо Українську державу, або загинемо у боротьбі за неї!!!».
Андрій Огородник «Оджос» (23 роки) – оборонець Маріуполя, м. Київ: «Я Вас люблю! Вибач, що не виходив довго на зв’язок! Все добре!».
Віталій Олійник «Оскар» (26 років) – оборонець Маріуполя, с. Любомирка, Вінницька область: «Ми до цього готувалися багато років. Ми готові давати відсіч і приймати бій».
Кирило Марченко «Прайд» (31 рік) – оборонець Маріуполя, м. Сніжне, Донецька область: «Ми на своїй землі і будемо боронити її».
Сергій Савчук «Феліні» (28років) – оборонець Маріуполя, с. Яворівка, Вінницька область:
«Я обрав свій шлях. Зі мною може статися все, що завгодно і в мирному житті. Смерть не страшна, страшна смерть у неволі».
Володимир Ходаківський «Ходор» (22 роки) – оборонець Маріуполя, с. Конела, Черкаська область: «Смерть – не кінець!».
Віталій Діденко «Чечель» (29 років) – оборонець Маріуполя, с. Стратіївка, Вінницька область: «Я свій вибір зробив давно і не шкодую!».
Євген Петраш «Юджин» (27 років) – оборонець Бучі, м. Суми: «Це ж якийсь кацап хотів мене вбити. Життя не справедливе і потрібно боротись!».
Дмитро Яременко «Ілай» (18 років) азовець, загинув в Серебрянському лісі: м. Маріуполь: «Я буду зневажати себе за те, що у важкий момент не став поруч з тими, хто б’ється за право жити вільно як людина, а не в окупації, як безправна тварина, яку можна безкарно вбити та викинути на смітник».
Це тому ці справжні чоловіки — Воїни-Захисники і стали на захист України та всіх нас.
Меморіальні проєкти
Також у залі бібліотеки демонструвалася ініційована Вікторією Колмиковою виставка з 22 фотоколажів матерів та їхніх полеглих синів. І, звісно, тюльпани – символи Маріуполя – яскравіли червоно цього зимового дня – символом з Маріуполя, де навесні 2022 крізь руїни міста, з землі, просоченій кров’ю та болем захисників й маріупольчан, вони розквітли свідченням сили життя України і як спогад про те, що у мирні часи парки міста були буквально вкриті яскравими «килимками» з цих квітів.А ще – мами Героїв символізують тюльпани з душами своїх полеглих синів.
Також експозицію доповнювала картина Заслуженого художника України Григорія Зорика, яка і стала обкладинкою книги «Душа в місті Марії». Григорій Зорик разом із Вікторією Колмиковою чимало часу провели роздумуючи над символізмом майбутньої картини, розглядаючи документальні відео та фото подій війни в Маріуполі. На картині – постамент — символічне зображення розтерзаного материнського серця серед руїн зруйнованого Маріуполя, та серед руйнувань – квітнуть тюльпани, а вдалині сходить сонце: як символ надії, як символ стійкості.
Особливо присутніми на презентації сприймалися неординарні душевні пісні у виконанні та на музиці радіожурналістки, волонтера й композиторки з Вінниці, Тетяни Скомаровської.
«Душа в місті Марії» – вже друге меморіальне видання, творцем якого стала Вікторія Колмикова. Перша книга – «Янголи Маріуполя» – присвячена 14-ом загиблим захисникам із Вінницької області, які полягли, обороняючи Маріуполь у 2022 році, воїнам полку «Азов». У книзі зібрані їхні історії, біографії, архівні фото та вірші, що увічнюють пам’ять про їхній подвиг.
–Книга «Душа в місті Марії» готувалася, напевно, понад півтора року як сучасний меморіальний проєкт, що ґрунтується на матеріалах-спогадах. Адже так багато в нас матерів з розтерзаними серцями. Чимало з присутніх на цьому заході мамів – віднайшли в собі сили трансформувати свій біль, і це люди, якими можна пишатися. Ці родини не просто існують, вони живуть, працюють, волонтерять, зустрічаються з дітьми та молоддю, щоби розповідати про героїзм наших захисників, борються за справедливість, щоб подвиг їхніх рідних не був даремним. Ця книга – моє захоплення цими людьми, моя вдячність цим батькам, які виростили таких достойників нашої нації. Це відродження сили духу українського народу — коли ти втрачаєш найдорожче, але маєш таку силу духу, таку наснагу до боротьби! Це – і меседж про те, що смерть наших синів – не марна, – зауважила авторка, Вікторія Колмикова.
Матері загиблих Героїв під час презентації, і за лаштунками події розповідали про своїх синів, про тих, чия історія увійшла до книг «Янголи Маріуполя» та «Душа в місті Марії».
Азовець Дмитро Яременко – один з «Янголів Маріуполя»
Юлія Яременко – мама полеглого азовця Дмитра Яременка (позвний «Ілай») розповіла, що історія її сина, її родини викладена в попередній меморіальній книзі – «Янголи Маріуполя».
Родина до 2022-го року жила у Маріуполі, а вибратися звідти вдалося у другій половині квітня. Спочатку подалися до Львова.
Ось що розповіла мама Захисника.
–Дімі виповнилося 17 років у лютому. У Львові він закінчив 11 класів, і ми стали обирати місто, де зупинитися. Абсолютно рандомно, інтуїтивно ми обрали Вінницю. І жодного разу не пошкодували. Дмитро у свої 17 років вступив до Вінницького педагогічного університету сам обрав фах — журналістика.
А коли Дмитро загинув, мені вони в університеті повернули його мотиваційний лист. І сказали, що вони цей лист зачитували на своєму педагогічному засіданні, бо з листа було одразу зрозуміло, що він написаний щиро, не формально і дуже шкода, звісно, що так мало було часу в нього.
Бо Дімка був з тих людей – за що б він не брався, йому було потрібно, щоб йому подобався результат. Він іноді сидів над якимись творчими роботами до четвертої ранку.
А його ж не мобілізовували, він не за віком не підлягав мобілізації. Він добровольцем пішов. Ми коли вже з міста йшли, були прямо через річку від Азовсталі в приватному секторі. І на той момент вже росіяни повністю взяли місто в кільце, залишався лише завод Азовсталь, де були наші захисники. І Дмитро так розвернувся і я думала, що дивився на рештки будинку, де вони з іншими дітьми виросли… Стояв мовчки…
Я стояла позаду нього, його не чіпала. А він дивився не на будинок, він дивився на завод! І тут він каже: «Мамо, а ми ж їх зраджуємо. Вони нас не зрадили, вони нас не кинули, ми тепер їх кидаємо тим, що йдемо з міста…».
І оце, певне, відчуття, що ми його зрадили, я так думаю, і спонукало його піти до «Азова». Він загалом про це мені не говорив, а про те, що він виїжджає – от, сьогодні сказав, о 16 чи 18 годині, а завтра вночі вже був автобус…
Тобто поки проходив відбір, він був не впевнений, що його пройде фізично, бо він «спортиком» ніколи не був: він любив музику, він писав музику, він писав вірші – до останнього, поки його не взяли.
Діма підписав контракт у серпні. Тобто перший курс повністю закінчив. І почалася сесія другого курсу. Коли я пішла в університет, мене запитали: чого ж він кидає навчання? Навіть дозволили перейти на дистанційну форму, ми все оформили… Сесія розпочалась і він встиг навіть скласти перший залік, але…
Викладачка, яка в нього той залік приймала, мені сказала, що він дуже добре склав. І що вона скинула йому результат, але відповіді вже не було. Він на цей момент вже…
Вона (викладачка — авт.) теж була на похороні. Ми досі, до речі, з нею дуже добре спілкуємося.
«Маріупольський щоденник»: задокументувати, щоб зберегти
Євген Сосновський, фотографії якого увійшли як ілюстрації до видання «Душа в місті Марії» називає себе просто – мешканець Маріуполя. Хоча зараз живе у Києві, куди вимушений був переїхати з рідного міста. Він розповів свою історію співпраці з авторами книги, і з особливим болем говорив про несправедливе ставлення багатьох людей до маріупольців.
Ось що розповів Євген Сосновський.
Раніше я працював у проєктному інституті, був інженером-проєктувальником, потім працював у комп’ютерній сфері, в ІТ-сфері. Фотографія – це моє захоплення. Я не був професійним фотографом, але так сталося, що з 2014-го року я почав активно знімати події, які відбувалися в Маріуполі. Я викладав це на Фейсбуці, дещо використовували в газетах, наприклад, ми дуже плідно співпрацювали з Ларисою Івшиною – газета «День», з Ліною Кущ, коли вона була в «Голосі України». Вони показували Маріуполь, за що я дуже вдячний. Фактично фотографія – це єдина цінність, яка в мене залишилася після Маріуполя. Хтось називає мене журналістом, хтось фотографом, але я просто мешканець Маріуполя, людина з камерою і я знімав усе, щоб зберегти, задокументувати.
Спочатку були два фотопроєкти про людей Маріуполя, про те, яке це красиве місто, тобто про саме місто, фотографії міста.
І третій проєкт – «Маріупольський щоденик». Ця історія почалася ще у 2022 році, коли я виїхав. Я опублікував свій «Маріупольський щоденник» – це фотографії, які я зробив в Маріуполі під час тих 65 днів, що я там знаходився. Хоча, мабуть, не всі 65 днів – на початку знімків робив більше, а далі з фотоапаратом ходити і фотографувати вже було неможливо. Але дещо не знімав.
Серед тих фотографій був знімок хлопчика восьмирічного з Маріуполя – Єгора Кравцова, це син моєї племінниці. Ще були фотографії, які я зробив під час зустрічі з нашими хлопцями – військовими, азовцями: Мирославом Вишневим – позивний «Джиксер», який, на жаль, загинув, обороняючи наше місто і його побратимом Максимом Грачовим.
Коли я виклав ці фотографії, вони розійшлися по мережі Фейсбук і їх побачили, мені написали – одна жінка впізнала Мирослава і в мене попросили фотографію в повному розмірі. Згодом написала дівчина Максима Грачова — вона чула, що вони з побратимами пливли на човні, у який влучила ракета. Але тіло Максима не знайшли, тому вона його продовжує чекати. Далі якось втратився з нею зв’язок, вона зникла з мережі, а вже пізніше я дізнався, що 7 квітня вже підтверджено дані, що Максим Грачов теж загинув, на жаль.
А фото Мирослава та інші фотографії Маріуполя разом з моїми дописами про ті події попросили для книги, «Янголи Маріуполя». Таким чином почалася наша співпраця.
Для мене дуже важливо, що Вікторія назвала «Янголами Маріуполя» не тільки наших загиблих захисників Маріуполя, а й мешканців міста, десятки тисяч яких теж загинули під час захоплення міста.
Так, це для мене важливо, тому що про Маріуполь ще з 2014-го року і досі – дуже часто чую, інколи мені навіть це пишуть, що, мовляв: «Та ви ж всі там чекали руський мир, ви ж там за Путіна всі були, ви ж там сепаратисти всі, всі через одного». Але я знаю, що це не так, я все своє життя прожив – до 2022-го року – у Маріуполі, я бачив і знав багато інших людей, тих, які за Україну, які виходили з українськими прапорами на вулиці міста, навіть тоді, коли там з автоматами вже бігали представники ДНР, я бачив тих, хто допомагав нашим військовим з 2014-го року, хто волонтерив, я бачив тих, хто пішов воювати. Деякі з них, на жаль, загинули, ми сьогодні про них згадували, про наших маріупольців.
Вони одними з перших на собі відчули цей російський удар… І ніхто поки що точно не знає скільки людей насправді загинуло – хтось каже 100 тисяч, а я завжди так обережно кажу, що це десятки тисяч людей. Поки що, на жаль, в Україні немає якихось певних дій, спрямованих на те, щоб зібрати хоча б приблизну інформацію про кількість загиблих людей в Маріуполі.
70 тисяч маріупольських родин подало в Дію інформацію про зруйноване житло, але чомусь не збирається така інформація про загиблих близьких, рідних. Єдине, що в міжнародний реєстр, ми зараз щось почали подавати, але той реєстр повільно наповнюється, там взагалі по всій Україні 80 тисяч повідомлень.
Я вважаю, що треба розповідати усьому світові про ті злочини, які чинила Росія в Маріуполі.
Та й не тільки в Маріуполі! І зараз продовжується. Але те, що було в Маріуполі, на мій погляд – це найбільша трагедія, щодо саме цивільних мешканців міста. Такої кількості жертв не було більше в жодному місті.
Інна Косянчук
Дискусія з цього приводу: