Цей портрет складається з 20 000 металевих цвяхів, на кожному з яких зображене одне й те саме жіноче обличчя. Такі зазвичай карбують на монетах чи медалях, які уособлюють велич правителів та тріумф переможців. Але в Приштині воно символізує велике спільне горе. Цей монумент, встановлений у 2018 році, зветься «Героїні».
Він нагадує про трагічні події війни в Косові, коли за рік з невеликим сербські злочинці зґвалтували понад 20 000 етнічних албанок. Монумент присвячений внеску жінок у війну в цілому. Але завдяки меморіальним заходам його стали більше ототожнювати з тими, хто пережив сексуальне насильство під час війни.
Обговорювати це складне питання з міжнаціональним підґрунтям у країні, де зберігається патріархальний устрій, не заведено. Чимало косоварів воліють «краще померти, ніж виносити на широкий загал таку ганьбу». Тож поява знаменитого монументу, а також створення Косовського центру реабілітації жертв катувань (KRCT) свідчать про зміни у ставленні до людей, котрі вижили після насильства під час війни.
Сьогодні жінки, які зазнали статевих злочинів, працюють в Асамблеї Косова, входять до державних структур, громадських організацій та отримують пенсійне забезпечення. Політики включають зобов’язання щодо постраждалих від насильства до своїх передвиборчих програм. Журналісти розповідають історії людей, які пройшли нелегкий шлях від неслави до суспільного визнання. Але 23 роки тому, коли громадські активісти створювали KRCT, з ними ніхто не хотів спілкуватися. Перед ними зачиняли двері, за якими залишалися самотні спаплюжені долі. Родичі постраждалих боялись розголосу, як вогню, і воліли ліпше терпіти на самоті, ніж отримати підтримку.
Подолати глуху стіну
Цілком імовірно, що реальна кількість жінок, чоловіків та дітей, котрі пережили зґвалтування у 1998 – 1999 роках, може бути значно більшою, вважає засновниця й директорка KRCT Феріде Рушиті. Вона була однією з тих 45 медичних працівників, які надавали допомогу косовським біженцям в Албанії. Сьогодні її ім’я добре відоме і в Косові, і в Америці, і в інших країнах, де діють потужні правозахисні інституції. У 2018 році громадська діячка була удостоєна міжнародної нагороди “Жінки за мужність”, яку отримала від першої леді США Мелані Трамп. Фото на згадку про цю подію стоїть на чільному місці в робочому кабінеті Феріде Рушиті разом з іншими відзнаками та важливими документами.
Ми познайомились із очільницею Центру у травні нинішнього року в Приштині, де в рамах програми «Резиденція в Косові» живе й працює група українських журналістів. Досвід роботи цієї неурядової організації видається цікавим не лише завдяки дивовижним результатам, а й з огляду на історичні паралелі. Під час повномасштабної російської навали світ дізнався про масові зґвалтування у Бучі, Гостомелі, Харкові, Ізюмі, Херсоні та інших українських містах і селах. Тож те, чим упродовж двох десятиріч переймаються правозахисники та громадські активісти в Косові, в Україні належить зробити після перемоги.
Доктор Феріде добре пам’ятає ту війну. У 1998 році вона, молодий гастроентеролог, переїхала після навчання з Тірани до албанського міста Кукес, розташованого біля кордону з Республікою Косово. Там вона вперше зустрілася з людьми, які вижили після тортур. За її словами, більшість із них страждали від важких наслідків пережитого.
– Мені запам’яталась одна жінка, яка розповідала про втрату своєї родини. Про зґвалтування вона мені не казала. Але я бачила, як вона страждає. Ця зустріч спонукала мене замислитись, а чим я можу допомогти? Тоді й виникла ідея створити в Приштині центр допомоги постраждалими від статевих злочинів і тортур, – розповідає Феріде Рушиті.
На початку кампанії у Косові з людьми, які зазнали драматичного досвіду під час війни, працювало два психолога. Один із них погодився співпрацювати з пані Феріде та її командою. Перші психотерапевтичні групи набирали з великими потугами. Причина банальна: люди не лише боялись розголосу, а й не вірили, що їм можуть допомогти. Зараз Центр налічує 33 працівника та практикує індивідуальну, групову та сімейну терапію з потерпілими та їхніми родинами. Також клієнтам надають юридичну та економічну допомогу. У штаті є пя’ть психологів, гінеколог, психіатр і юристи. В Центрі працюють, у тому числі, із біженцями з Сирії та інших країн, де йде війна.
Коли людина, яка вижила, приходить до KRCT, фахівці з нею спілкуються та визначають, в якому стані вона перебуває. Часто громадяни звертаються, аби їм допомогли підготувати документи для подачі на розгляд комісії з призначення державної пенсії. Хтось потребує лише психологічної допомоги, а хтось матеріальної. Для кожної людини створюють індивідуальну програму в залежності від ситуації та від того, яку підтримку клієнт має в родині.
За глухою стіною на самоті
– Потрібно, як мінімум, три покоління, щоб стерти з пам’яті ці болючі спогади, – каже одна з клієнток, яка проходить курс реабілітації в Центрі. Це невисока чорноволоса жінка, працівниця юридичної компанії, мати трьох дітей. Вона люб’язно погодилась поділитися своєю історією на умовах анонімності. На момент зґвалтування їй було 19 років.
Ми спілкуємося за допомогою перекладачки, українки Олени Лушаку, яка живе у Приштині. Слухати розповідь потерпілої тяжко, доводиться час від часу робити паузу, щоб ковтнути води та перевести дихання. «Не хвилюйтесь, зараз зі мною все гаразд. Тільки от не можу носити на шиї прикраси: щойно вдягаю ланцюжок чи намисто, одразу здається, ніби хтось душить за горло», – каже жінка.
Її родина жила поруч із сербами, з якими до 1989 року мала добрі стосунки. Але впродовж наступних дев’яти років усе змінилося, продовжує вона. Після розпаду Югославії сербська влада почала політику репресій щодо етнічних албанців. Частина сербів стала поводитися зухвало, вони могли зайти в будь-який дім, коли заманеться, займалися самоуправством. У школах запровадили нові правила, навчання відбувалося сербською мовою, вчителям-албанцям перестали виплачувати зарплату. Батько – шкільний учитель був комуністом і числився в резерві Югославської народної армії. Щоб прогодувати сім’ю, він був змушений торгувати на ринку городиною.
14 квітня село оточили танки, снайпери стріляли в мирних людей. Наступного дня частині мешканців дали можливість евакуюватися до сусіднього населеного пункту, а іншій частині відкрили дорогу до лісу. Сім’я моєї співрозмовниці вирушила в евакуацію без батька. Він залишився вдома, щоб не наражати рідних на небезпеку. Але чорні хмари згущувались над головою його доньки. Вона ще не знала, які випробування на неї чекають.
– Сербські бойовики оточили нас у лісі й почали стріляти навмання, – розповідає жінка. – Було багато поранених, серед них мій двоюрідний брат. Я запитала в сусіда-серба: “За що ти його так? Я теж албанка! Може, й у мене вистрелиш?”. А той відповів: “Я для тебе приготував дещо інше, ти мені завжди подобалась”. Він силоміць затягнув мене до будинку, де були інші чоловіки, закрив мені рот кляпом і почав роздягати. Завдавав мені рани на руках, шиї, грудях. Тортури тривали кілька годин. Все закінчилося, коли з’явився мій шкільний товариш-албанець. Він звільнив від мене кривдника і сказав: “Біжи і всім розкажи, що тут відбулося!”. Я мерщій побігла, знайшла конвой із нашими людьми і покликала на допомогу. Але вона вже не знадобилась моєму товаришу, він помер від отриманих ран. Лиш перед смертю встиг сказати: “Я хочу, щоб ти була жива”. Якби ж то він знав, яким буде моє життя….
Упродовж своєї розповіді жінка кілька разів повторює, що їй було надзвичайно важко наважитись розповісти своїм близьким про те, що з нею сталося. Свої переживання вона могла висловити тільки у віршах, але нікому їх не показувала. І тільки коли з’явилася організація KRCT, вона стала її клієнткою та змогла відверто розповісти про цей страшний епізод.
Героїня моєї розповіді також зазначає, що після пережитих знущань не могла довіряти чоловікам і довго не виходила заміж, а після одруження мала серйозні проблеми у стосунках із членами родини. Чоловік її часто запитував: «Що сталося?», але вона не насмілювалась пояснити.
– Лише тепер, коли я маю офіційний статус жертви насильства під час війни, чоловік дізнався про причину моїх переживань. Я 18 років носила в собі цей біль, – з гіркотою констатує вона.
Державне визнання
Доктор Феріде Рушиті добре знає про особливості роботи з людьми, які пережили зґвалтування. В її практиці таких бенефіціарів KRCT було більше 600. Фахівчиня пояснює, що ґвалтівник має на меті ураження не лише конкретної людини, а й її родини.
– Багато жінок, з якими ми зустрічалися, розповідали, що вони благали своїх ґвалтівників краще їх убити, ніж звершити наругу. Ті відповідали: “Ні, краще я тебе зґвалтую, і ти пам’ятатимеш мене все життя”. Злочинці розуміли, що цей випадок залишить глибоку рану. Жінка може завагітніти, але вона не стане робить аборт. Вона народить дитину і буде щодня, щохвилини згадувати те, що з нею сталося. Це робиться для того, щоб осоромити тебе і твою родину, щоб потім ти не зміг піднятись на ноги й боротися за свою незалежність. Так було під час війни, – розповідає Феріде Рушиті.
Вона також зазначає, що травма пережитого матір’ю насильства може передаватися дітям. Його наслідки позначаються на стосунках у родині, поведінці та стану здоров’я дітей. Тому фахівці Центру започаткували сімейні курси реабілітації. Їхня мета – показати, що мати повинна поводитись інакше, інакше себе представляти і вести інший спосіб життя.
Видимі трансформації
Довелось багато працювати з політиками, журналістами та медійними кампаніями, щоб зробити табуйовану тему видимою. Завдяки цим зусиллям люди, які пережили сексуальне насильство, перестають бути вигнанцями в суспільстві. Незабаром відкриється ресторан, де працюватимуть жінки з травматичним досвідом. У Приштині є магазин ексклюзивних прикрас, які виготовляють жінки, що пережили зґвалтування. Дехто з клієнток, які пройшли реабілітацію в Центрі, тепер самі допомагають іншим постраждалим.
– Для нас це дуже велика гордість, що таких людей підтримують і суспільство, і уряд, – наголошує пані Феріде.
Ще одним серйозним досягненням, яким вона пишається, є призначення державної пенсії постраждалим від насильства. Зрештою, зауважує вона, це не такі вже й великі кошти. Але для багатьох сімей вони стають порятунком.
Директорка KRCT зі сльозами на очах згадує ще одну історію зі своєї практики. Одна з клієнток, якій фахівці Центру допомогли підтвердити статус постраждалої від сексуального насильства під час війни, на першу отриману пенсію купила… чотири великих пакунки борошна. Вона поставила їх на чільному місці та покликала до кімнати всю свою родину, щоб поділитися радістю: «Я ніколи в житті не тримала в руках стільки грошей».
До речі, чоловік цієї пані завжди її підтримував, він приходив на заходи до Центру та отримав психологічну реабілітацію. Адже, як зазначає доктор Феріде, він також пережив психологічну травму через трагічне минуле дружини.
– Ми постарались довести, що травма, яку пережили постраждалі від сексуального насильства, набагато серйозніша, ніж може видатись на перший погляд. І тут не обійтися без допомоги суспільства. Це серйозний обсяг роботи для влади. Потрібно було створити нові закони та програми підтримки постраждалих. Для цих людей дуже важливо, що держава не відвернулась від них, що їх сприймають і розуміють, – розмірковує вона.
Понад 1500 вцілілих отримали статус визнання Державної комісії про статус жертви сексуального насильства та право на пенсію. Зараз співробітники Центру готують нову статистику, щоб створити базу людей, які пережили сексуальне насильство під час війни, з вичерпною інформацією про те, де, коли і як це було.
Докази понад усе
Зґвалтування – це дуже специфічний, невидимий кримінальний випадок, про який складно зібрати докази та свідчення очевидців. Через це рідко вдається покарати злочинця, зауважує Феріде Рушиті. Водночас вона наполегливо радить не опускати руки тим, хто пройшов через пекло зґвалтування. Зокрема, це стосується й українців та українок, які потрапили під окупацію російських військ. Нещодавно психотерапевтка і захисниця прав постраждалих Ребекка Віола побувала в Україні, де зустрілася з психологами та розповіла, як потрібно збирати свідчення про статеві злочини під час війни та грамотно їх задокументовувати.
– Я співчуваю жінкам, дітям та чоловікам в Україні, які переживають складні часи через війну. Важливо з ними спілкуватись і пояснювати, що необхідно зібрати докази сексуальних злочинів. В подальшому це буде потрібно для роботи поліції та торжества правосуддя. Зрештою, це може допомогти їм навіть суто психологічно пережити травму, – каже Феріде Рушиті.
Наостанок одна з підопічних Центру попрохала мене передати її побажання українським жінкам, які пережили сексуальне насильство під час війни.
– Вам ще важче, ніж було нам, албанкам, – каже вона. – Вас прийшли вбивати росіяни, яких ваш народ колись вважав братами. Але ви переможете, як перемогли косовари. Ви відбудуєте міста і залікуєте рани. Хочу побажати українським жінкам бути здоровими і сильними. Вам потрібно в майбутньому дбати, щоб виросли здорові діти, які будуть захищати країну від ворогів.
І з цим не посперечаєшся.
Людмила Макей
Фото з Фейсбук-сторінки Феріде Рушиті та KRCT – Kosova Rehabilitation Centre for Torture Victims
