Війна змінює усе: життя, мрії, плани. Вона розпочалась ще у 2014-му. Триває й досі. Історії Людей, які з перших днів Майдану до сьогодні стоять на варті нашої незалежності й свободи – не залишають байдужими. Сьогодні ми поспілкувалися з учасником Революції Гідності, добровольцем, бійцем добровольчого українського корпусу «Правий сектор», громадським активістом, волонтером, одним з активних учасників старшинського складу Потягу єднання України «Труханівська Січ» Романом Дзівінським. Про перші дні Революції Гідності, шлях добровольця, акредитацію воєнного журналіста, журналістику в часі війни, висвітлення усіх жахів російсько-української війни, взаємодію тилу й фронту, національно-патріотичне виховання молоді та книги, які варто прочитати кожному читайте у інтерв’ю.
–Вітаю, Романе! З перших днів Революції ти був на Майдані, потім війна і повномасштабне вторгнення. Ти – це приклад справжнього патріота своєї країни! Зазвичай на виховання особистості та формування цінностей, поглядів найбільше впливає сім’я. У якому середовищі ти зростав?
–Зростав, напевно, як і більшість, в українському середовищі у звичайній сім’ї. Мене вчили поважати й любити свій дім. Не можу сказати, що мені розказували як треба жити. Ні! Я просто жив по прикладу своїх батьків. Було завжди розуміння, що мій дім – це Україна, а не село чи місто.
Взагалі, батько з міста, а мама з села, тому вихідні в селі, будні в місті – оце й було моє середовище. Вчили поважати інших, жити як одна велика родина.
Суспільство внесло свої корективи, звичайно, але головні засади точно лишилися. Багато часу я проводив зі своїм дідусем, чимало почерпнув від нього. Він прищепив велику любов до своєї країни, а ще – до спорту. Дідусь вчив відтискатися, грушу мені зробив. Потім батько віддав мене на дзюдо, колись сам цим займався. Я навіть до тренера того ж, що й він ходив. На змагання їздив і місця призові брав, але потім покинув цю справу. Ще колись шахами займався, любов до них теж батько прищепив. У 8 років у своїй категорії на змаганнях з шахів я виборов друге місце у Львівській області.
Дідусь був воїном Української Повстанської Армії, але дізнався я про це уже після своїх перших бойових. Пам’ятаю, тільки приїхав додому, а він питає мене: «Тобі дійсно це все потрібно, хочеш цим займатися? Правий сектор, добровольчі формування?» А я відповів йому, що для мене Правий сектор і усі ці волонтерські й добровольчі формування – це як Українська Повстанська Армія. Тільки тоді він і розповів, що сам був упівцем. Для мене це було відкриттям! Дідусь точно був тією людиною, яка відіграла важливу роль у моєму вихованні й становленні як особистості, як громадянина своєї країни.
–Ти один в сім’ї чи у тебе є брати й сестри?
–Маю ще сестричку старшу. Її чоловік теж військовий. 24 лютого вони розписалися, а 25-го він уже був у військовій частині. Зараз уже два роки на війні. Вони планували, що весною зіграють весілля, але москалі не дали. Та нічого, відгуляємо уже після перемоги!
–Чим ти займався до Революції Гідності?
–Працював закордоном у будівельній компанії. Потім працював в Україні, будували пекарню Bisconti. Тільки добудовували пекарню як почалась Революція. До речі, з частиною хлопців, з якими працювали, я зустрівся в Києві на Майдані.
–Ти був на протестах у Львові з перших днів Революції. Як потрапив туди? Коли вирішив, що їдеш до Києва?
–Одного разу з батьком і його найкращим другом ми гуляли Львовом. Тоді ми потрапили на Євромайдан та й почали питати: «Що це таке?» Нам розповіли, що це студенти, які вийшли на протест задля підписання договору про вступ до Євросоюзу. Там я зустрів своїх знайомих, вони були на охороні Майдану. Я долучився до них.
Потім так склалося, що вдень я ходив на роботу, а на ніч приходив на охорону на Євромайдан Львова. А коли побили студентів у Києві – зрозумів, що треба їхати туди. Квитка мені купив друг з села. Ми удвох і поїхали.
Другого грудня ми уже був на Майдані в Києві. Там були в самообороні, де познайомились з Сергієм Нігояном. Через десять днів я потрапив в Правий сектор і товариша також з собою забрав. Товариш загинув 5 квітня 2022 року на Херсонському напрямку. Він служив у складі 80 ДШБ.
Коли збиралися до Києва, рідні знали, куди ми з товаришем їдемо, але ще не розуміли масштабу усього цього. Потім мама сказала: «Ромчику, те, що роблять хлопці – це правильно, але тебе там не треба» Я відповів їй: «Мам, якщо мама кожного хлопця так скаже, там не буде нікого». Мама, як і кожна, направду не хотіла мене відпускати, але я поїхав. Потім поговорив з нею по телефону, бо мусив ще раз усе пояснити, щоб її трохи заспокоїти. Вона тоді сказала мені одну дуже важливу фразу: «З Богом, нехай Бог провадить, Ромчик!» Для мене її благословення – це завжди оберіг! Мені завжди легше будь-куди їхати з її благословенням. Я знаю, що за мене переживають, моляться й оберігають!
–На Майдані ти одним з перших отримав серйозне поранення. Як став до лав війська після реабілітації?
–Я повернувся у батальйон у травні 2015-му, це була Пасха. Тільки приїхав зі штатів. Потім знайшов своїх хлопців, повернувся в підрозділ. Тренування, вісім місяців на полігонах. У 2016 році були перші бойові виїзди. Згодом на пів року делегували в тил. Пів року був керівником Правого сектору в Донецькій області, а потім знову повернувся на фронт, але уже в складі іншого підрозділу, артилерії Санта, Правий сектор. Там уже було кілька ротацій, 2-3 місяці. Коли почалась повномасштабна війна, я був в Роті охорони військової демонстрації Києва.
–З 2018 року у тебе є акредитація військового журналіста. Ти їздив на фронт як журналіст. Якою була робота там?
–Журналістська робота не була для мене професійною діяльністю, це була радше можливість потрапити на фронт. У 2018 році я потрапив у проект «Виховання молоді», громадську організацію. У них було своє видання KOLO.MEDIA. Так я став їхнім журналістом.
Писав статті, трошки допомагали, корегували. Коли їздив на фронт – записував інтерв’ю з бійцями для штабу ТРО, передавав їм, а вони уже самі обирали, що треба і що можна публікувати.
Насправді було багато проблем тоді й у середині війська, тож для внутрішньої комунікації записували усе. Хлопці розповідали, що їх турбує і що не влаштовує. Потім це передавали на штаб. Так я працював на фронті. Дуже часто разом з тим возив волонтерську допомогу, зараз возимо теж. Як знак вдячності хлопці дарують свої шеврони. Уже маю близько чотирьохсот. У авто є десь 20 шевронів з крайніх поїздок. І усе це не нові шеврони, це шеврони конкретних людей, просто зняті з рукава. Для мене це дуже цінні подарунки!
–Як журналісту працювати на фронті без шкоди військовим? На що варто звернути увагу?
–Журналістська робота, безумовно, є дуже важливою, але, розповідаючи про фронт і військових усе треба узгоджувати з командуванням – коли вийде сюжет чи матеріал, де його покажуть чи опублікують, що саме в ньому буде. Ситуація на фронті та інформування про це – досить складно. Та й зрештою, далеко не усіх журналістів пускають до передової, а якщо й пускають, то лише досвідчених та навчених.
Воєнний кореспондент – це важко, але разом із тим дуже необхідно. Іноді навіть потрібно провести якесь внутрішнє розслідування в частині для з’ясування та роз’яснення тої чи іншої ситуації. Це теж важливо. Проте, звичайно, є моменти, коли не можна розголошувати якусь інформацію, або просто робити це саме зараз. Інформувати суспільство треба, але обережно і без шкоди військовим! Робота журналіста дуже важлива і відповідальна. Як на фронті, так і в тилу.
– Ти став одним з героїв документального фільму Діани Мосори «Обличчя війни». Як потрібно розповідати суспільству про війну?
–Фільм Діани – це про боротьбу і силу духу, про те, через що пройшов кожен з нас. Очевидно, що треба це розповідати, треба це показувати у фільмах і документальних проектах. Ця війна ще раз показала обличчя нашого ворога. Усі жахіття, які вони робили й роблять з нашими військовими і цивільними не вкладаються в голові. Але вони це роблять! Гвалтують, вбивають, знущаються. І про це треба розповідати!
Часто чую, що не можна показувати страшні кадри, бо це не гуманно. На мою думку, в майбутньому точно мають бути музеї російсько-української війни, де усі ці жахи будуть висвітлені. Ми не можемо закрити очі й зробити вигляд, що цього усього не було. Це вже сталося, сталося з нами! І ми точно не маємо про це забувати. На жаль, у нас дуже коротка історична пам’ять, багато чого ми забули. Забувати не можна! Усі покоління мають пам’ятати й знати, через що пройшли ЗСУ, виборюючи перемогу, через що пройшов наш народ.
Якби Збройні сили не тримали цю орду на сході України, то вона б давно вже дійшла до центру й заходу. Це треба знати! Зараз триває не просто російсько-українська війна. Це геноцид проти українського народу.
Тривають треті визвольні змагання. Перші – Перша світова війна, УНР, Холодний Яр, Голодомор. Другі – часи Другої світової, УВО, Карпатська Україна, УПА та 50-60 роки XX століття(знищені дисиденти та інтелігенція). Проте тяглість боротьби не дала забути нащадкам, хто ми є і яку ціну уже заплачено. Таку ж величезну ціну ми платимо знову! Сьогодні, на жаль, ми виправляємо помилки своїх батьків, тобто покоління, яке отримало Незалежну Україну, але не знало досконало своєї історії, адже її систематично «затирали» та не навчали у школах.
–Чи є в тебе улюблені книги або фільми?
–Люблю читати історичні книги. У мене є дві, які запам’яталися найбільше. Я б радив прочитати їх усім.
Перша – «Холодний Яр» Юрія Горліс-Горського. Для мене вона є такою собі наставною книгою Автор книги – це людина, яка була в Холодному Яру півтора року. Він лишився живим, вийшов і написав книгу. Вона про подвиги й здобутки української нації. Автор показує, що в маленькій кількості, але об’єднані – ми бились проти цілої імперії.
Друга – «Здобути або не бути» Святослава Праска. Це про Шухевича. Теж важлива історична книга, яку варто було б прочитати усім.
Ще читав книгу «Чорний ворон» Василя Шкляра, але це роман. Почав читати її перед Майданом. Проте саме після прочитання «Чорного ворона» зацікавився історією Холодного Яру загалом.
–Національно-патріотичне виховання молоді дуже важливе сьогодні. Як ви працюєте з молоддю у Труханівській Січі?
–Національно-патріотичне виховання – це пояснити дітям, хто такий українець. Військове виховання – це про вміння користуватися зброєю.
Коли до нас на Труханівську Січ приїжджали діти, перші три-чотири дні ми проводили їм військовий вишкіл. Далі – гуляли Києвом, вивчали історію, вони мали змогу поспілкуватися зі студентами різних навчальних закладів. Ми хотіли, аби діти стали більш самостійними.
«Труханівська Січ» – це така собі платформа для молоді для спілкування, обміну досвідом та знаннями, але разом із тим вона має на меті виховати справжнього українця і фізично, і ментально.
Також, у Січі ми мали різні проекти. Дітей зі східних областей України, возили в західні й навпаки. У нас був навіть проект «Потяг єднання України Труханівська Січ». І це дійсно був потяг єднання українців з різних областей. Ми прагнули показати, що Україна – це одне єдине ціле.
Ми не намагалися їм просто розказати, яким має бути українець, ми це показували на власному прикладі. І це стосується всього: звичок, мови, харчування, спілкування, життя загалом. Козацькі звичаї, історія, традиції – це все теж про національно-патріотичне виховання. І це, безперечно, має знати наша молодь! Хоча насправді я й сам багато чого вчуся поруч з нашими вихованцями. Вони вчаться у нас, а ми – у них. Саме з ними я чітко зрозумів, за кого я воюю – за майбутні покоління! Діти перевернули мою свідомість!
–Тил і фронт мусять бути у міцній взаємодії, це одна з запорук нашої Перемоги. На твою думку, чи є зараз така взаємодія?
–Взаємодія, безперечно, є, але, мабуть, далеко не така, як би хотілось. Фронт тримає тил, а тил фронт – це про волонтерів і усіх, хто допомагав і допомагає війську. Якби не вони – не було б давно вже нас.
Хтось досі вважає, що війна почалась у 2022-му, але вона почалась у 2014-му. І тоді теж багато чого робили саме волонтери. За вісім років війни у нас було шістнадцять тисяч загиблих. Коли хлопці повертаються додому, що вони бачать? Є, безперечно, надійний тил! Є люди, які й допомагають, і підтримують. Але є й зовсім інші люди, які не розуміють того, що у нас вже десять років йде війна. Тил працює, але не так ефективно, як би мав. Я дуже хотів би, щоб після перемоги, коли ми повернемось, військові аплодували цивільним за надійний тил!
–Романе, про що ти мрієш?
–Я мрію лишити своїм дітям процвітаючу і сильну країну! Я не хочу лишити їм таку країну, яку лишили нам. Не розкрадати, не роззброювати, а працювати задля її розвитку і становлення. Мрія – збудувати міцну і сильну націю, аби москаль боявся і більше ніколи до нас не поліз. З трьох поколінь у мене в роді – два воює. Дідуся уже немає – воюю я. Я мрію, щоб мої діти жили у сильній незалежній країні, за яку воював колись їхній батько!
Нагадаємо, Центри журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, що реалізується за підтримки Міжнародної та Європейської федерацій журналістів, а також ЮНЕСКО. Вона покликана допомагати представникам медіа, що працюють в Україні під час війни. Центри діють у Києві, Львові, Івано-Франківську, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі та надають журналістам організаційну, технічну, юридичну, психологічну й інші види допомоги.
Контакти об’єднаного Західноукраїнського Центру журналістської солідарності Львів-Чернівці – 097 907 97 02 (Наталія Войтович, координатор Львівського центру, Володимир Бобер – асистент), адреса: вул. Соломії Крушельницької, 5.
Про ЮНЕСКО.
ЮНЕСКО є спеціалізованою установою ООН з питань освіти, науки і культури. Вона робить внесок у мир та безпеку, сприяючи міжнародній співпраці в освіті, науці, культурі, комунікації та інформації. ЮНЕСКО сприяє обміну знаннями та вільному потоку ідей для прискорення взаєморозуміння. Вона є координатором Плану дій ООН щодо безпеки журналістів і проблеми безкарності, який спрямований на створення вільного та безпечного середовища для журналістів і працівників ЗМІ, зміцнюючи таким чином мир, демократію та сталий розвиток у всьому світі. ЮНЕСКО тісно співпрацює зі своїми партнерськими організаціями в Україні для надання підтримки журналістам на місцях.
Використані терміни та подання матеріалу в цій публікації не є висловленням будь-якої думки з боку ЮНЕСКО щодо правового статусу будь-якої країни, території, міста чи району або їхніх органів влади, так само як і ліній розмежування й кордонів.
Автор несе відповідальність за вибір і представлення фактів, що містяться в цій публікації, а також за висловлені в ній думки, які не обов’язково відповідають позиції ЮНЕСКО та не покладають зобов’язань на Організацію. Аліна Штемпель
