Справжнім «рестартом» стала дводенна робоча поїздка до Вінниччини для команди мережі Центрів журналістської солідарності Національної спілки журналістів України. Час, наповнений новими знаннями, практичними навичками, які обов’язково у подальшому знадобляться у роботі. Але не тільки…
Екскурсійні заходи, сповнені історії Вінницького краю, мелодіями та дзвониками Миколи Леонтовича, пахощами незвичної кави з… часником, а також смаком локальної гастроспадщини. І це далеко не повний перелік побаченого і почутого, що сприяло оновленню власного ресурсу кожного журналіста, коли всі дедлайни поставлені на «стоп», а також загального перезавантаження команди Центрів журналістської солідарності НСЖУ.
Бездоганна організація екскурсійних маршрутів Мариною Тепленко, в.о. голови Вінницької обласної організації НСЖУ й Аріною Кантоністовою, відповідальним секретарем Вінницької обласної організації НСЖУ, залишила якнайкращі враження і багато щирих подяк. Шлях проліг через культурні та історичні перлини Поділля – Вінницю, Немирів, Брацлав, Тульчин і Тиманівку, де кожна зупинка перетворювалася на окрему мандрівку у часі – адже історичні факти подій, які вплинули на подальше життя України і які відбувались саме в цих місцинах, доповнював спілчанин ВООЖ НСЖУ, історик – Вадим Мазурик.
У м’якому серпанку ранкового Тульчина відкрив свою красу двоповерховий палац у стилі палладіо. Колишня резиденція Потоцьких, відомих магнатів, є пам’яткою архітектури другої половини XVIII століття. Спроєктована французьким архітектором Лакруа, будівля зберегла і строгі лінії фасаду, і масивні колони. Велич палацу вразила сучасників, продовжує вражати і нині усіх відвідувачів. Завдяки змістовній розповіді гідеси Віри Вігуржинської медійники змогли відчути в архітектурі та залах палацу живу історію з її недосконалістю та драмами відомих та невідомих постатей минувшини. У садибному театрі виступали понад 200 акторів, до речі трупа в основному складалася з талановитих й обдарованих дворових й кріпаків Потоцьких, репертуар складався з опер, давались концерти, завдяки чому Тульчин мав славу культурного центру. Згодом у величній резиденції розміщувався шпиталь, культурно-освітні заклади, з 1982 року працює Тульчинський фаховий коледж культури, де, зрозуміло, зберігається дух мистецтва, а деякі зали прикрашають цікаві роботи студентів. До повномасштабного вторгнення, аби дати друге дихання музичним традиціям, у місті організовувався Міжнародний фестиваль «OperaFest Tulchyn» – саме на території перед палацом Потоцького.
У Тульчині на журналістів чекала і затишна вулиця та будинок під високою розлогою сосною, у якому жив з 1908 по 1921 роки Микола Леонтович, відомий український композитор, хоровий диригент, громадський діяч. Працював вчителем співу у єпархіальній школі. Саме тут у оточенні родини він створював свої шедеври, зокрема і знаменитого «Щедрика», який звучить у світі як «Carol of the Bells» – одна з найвідоміших мелодій різдвяних днів. Експозиція музею розміщена у трьох кімнатах, представляє велику кількість речей родини як побутових, так і тих, що стосуються творчості: диригентська паличка, записи, зроблені рукою Миколи Леонтовича.
Натхненно розповіла про постать композитора Галина Луценко, науковий співробітник місцевого краєзнавчого музею. Вона неординарно представила основні віхи його життя, вказала на ряд невідомих обставин смерті, які так і залишилися нерозкритими… Але пані Галина не обмежується лише розповіддю, журналісти навіть почули у її виконанні автентичну мелодію відомої щедрівки, яку взяв нині всесвітньо відомий композитор за основу для свого «Щедрика».
Багатьом журналістам так чи інакше доводилося працювати з матеріалами, які стосуються життя великого українця. Експозиція оновлена сучасними стендами з QR code та інтерактивними тач панелями у межах програми: «Малі міста – великі враження» – завдяки авторки цього проєкту та подвижницькій діяльності Ірини Френкель, експертки з питань культурної політики, продюсерки Міжнародних фестивалів OperaFest Tulchyn і Vinnytsia Jazzfest, заслуженої артистки України.
Тульчин й справді й мешканцям, і гостям вміє дарувати великі враження, що й підтвердила наступна локація.
Далеко не всі сучасники знають, що кефір колись виготовлявся не на заводах, а в аптеках і вважався лікувальним препаратом… Якщо комусь цікава історія фармації, (а вона напрочуд цікава!), то потрібно вирушати до Тульчина. І місто здивує оригінальною локацією – приватним музеєм-аптекою. Його заснував місцевий лікар і краєзнавець Іван Зелюк. Там зібрана величезна кількість експонатів, про кожен з яких Іван Зелюк, здається, знає все і навіть трішки більше. З великим захопленням і знанням справи він розповідає про ваги і товкачики, скляний посуд і аптечні книги! Один із стародавніх рецептів датується 1862 роком. Іван Зелюк вирішив поєднати цікаве з корисним, і створив заклад, як мовиться, два в одному – музей-аптеку, де відчувається історія фармації «на дотик», а також і продаються всі необхідні медикаменти.
Зупинка у сусідній Тиманівці подарувала медійникам цілий «музейний триптих». Разом вони дають відчуття «густої» локальної історії, де сторінки великої політики переплітаються з долями представників громади. Хтось уперше почув незвичні для сучасної мови слова – каптур і рантух… А зустрічав гостей вітальною піснею Народний фольклорний ансамбль «Калинове гроно» філії КЗ ЦКД Будинку культури села Тиманівка (керівник О.К. Небилиця). Музейні зали, якими медійників провела завідувачка Ніна Вовк, здавалося дихали історією тиманівської землі. Реалізм сільського життя і побуту з його турботами, важкою працею, але й щирою душевністю, у якій часом проглядаються риси наївності, по-своєму зачаровує, змушує зупинятися…Справили велике враження експонати у Художньому музеї імені Тараса Шевченка.
– Говорячи про історію села, не можна не згадати одну річ, яка виділяє жінок Тиманівки. Це – головні убори. У каптурах з рантухами є й учасниці фольклорного ансамбля, – наголошує пані Ніна. – У нашому селі здавна заміжні жінки носили каптури – вишиті шапочки, які обв’язувалися тонкою тканиною (рантухом), розшитою по краях візерунками. Не так багато каптурів залишилося у спадок, бо бабусі і прабабусі заповідали ховати їх тільки у каптурах, а не у хустках. Але є й збережені, є і відтворені каптури, бо наші тиманівські жінки й зараз з гордістю демонструють стародавній убір, бережуть традиції і охоче діляться ними з гостями.
І не лише у розповідях зберігаються традиції, а також і у смаках. Бо фіналом спілкування стала дегустація місцевого гастро символу–тиманівської каші, як ще її називають – «засипаної капусти». Готують із пшона, квашеної капусти, яєць, цибулі та молока/вершків, посипають шкварками. Рецепт ситної і водночас ніжної страви, за легендою, йде від козацьких часів, а нині каша має статус об’єкта нематеріальної культурної спадщини Вінниччини. Така страва готується не менш ніж чотири години, але витрачений час –вартий результату.
Тиманівська каша була фіналом спілкування у Тиманівці – далі на нас очікував незабутній подарунок журналістської долі! Ми зустрілись вживу із живолітописцем минувшини і сьогодення України і легендою Тульчина, картини якого і в приватних, офіційних установ та музейних колекціях майже по всьому світу!
– Завітати до Тульчина і не познайомитися з творчістю Григорія Зорика, заслуженого художника України, викладача Тульчинського фахового коледжу – це значить втратити можливість доторкнутися до краси й історії Поділля, викладених на полотні талановитими руками митця! – В черговому запрошувально-вітальному слові до медійників сказала Алла Поваляєва, заступниця Тульчинського міського голови. Треба віддати пані Аллі належне – вона із досконалістю і знанням справи, адже сама – історикиня – на всіх локаціях, де ми встигли побувати, доповнювала оповіді цікавими фактами із життя громади.
Звісно, журналісти не могли втратити нагоду познайомитися з людиною, яку вважають легендою не лише Вінниччини і побачити мистецький світ крізь гостинно прочинені двері. Відвідати дім художника – це ніби переступити межу звичайності та потрапити в атмосферу, де кожна стіна, кожен предмет, навіть пахощі смачних пиріжків і напою з бузинового квіту, виготовлені руками господині дому пані Валентини, є частиною особливого мистецького простору. На кожному кроці відчувається, що це не просто житло, а майстерня життя. Вражає жага художника до творчості, адже, якщо захоплений баченням-ідеєю – пише на полотні, працює без упину і за день може народитися шедевр.
Наприклад картина «Сон» – йому наснилася і коли Григорій Іванович ділився баченим у ньому з дружиною – пані Валентина, його Муза, тонко відчуваючи кожний тендітний порух-подих душі митця, просто і коротко порадила: «Краще напиши це!» І справді, коли споглядаєш відтворення побаченого у сні художником – зупиняє надовго, знуртовує в душі й скронях таку глибінь генних знань-спогадів, до яких потім неодноразово повертаєшся в роздумах…
У кожному творі Григорія Зорика – і подільські пейзажі, і образи людей, і тонка робота з кольорами, які на диво точно передає настрій. Усі полотна мають одну спільну рису: в них хочеться не просто вдивлятися, їх відчуваєш, всотуєш серцем. У домі митця відбулося знайомство з Вікторією Колмиковою, молодою і тендітною на вигляд жінкою, з теплим і водночас сумним поглядом, – мамою полеглого мужнього захисника Маріуполя, Романа «ВАХР» Колмикова. Пані Вікторія – голова Ради Родин полеглих захисників і захисниць Вінниччини. Наразі ми постали перед фактом одного з епізодів її величної місії – справи по увіковічненню пам’яті не лише свого сина, а всіх Воїнів-Захисників України – разом з Вінницькою обласною організацією НСЖУ і художником паном Григорієм, готують до друку другу книгу про матерів та становлення Героїв-Захисників.
– Плануючи візит для колег, хотілося, аби він став чимось більшим, ніж зустріч з мистецтвом, – каже Марина Тепленко. – Щоб це був контакт із душею та світлом художника Григорія Зорика та його дружини, відчуття дому як живої картини, де кольори, світло, думки й слова складаються в особливу гармонію. І обов’язково надприємний післясмак – легше дихати й жити від осягання того, що водночас з тобою під цим небом живуть такі особистості! І це, шановні колеги, ми вас познайомили навіть не з десятою часткою того, чим і ким багата наша Вінниччина!
Після відвідин садиби Григорія Зорика залишилося враження легкості та тепла. Втім, усі локації того дня знаходили відгук у серцях медійників. Перша секретар Національної спілки журналістів України Ліна Кущ щораз відзначає сердечність та гостинність, які супроводжували кожну зустріч і кожне знайомство. Звісно, були подарунки на згадку й подяки.
– На початку повномасштабного вторгнення Національна спілка журналістів України започаткувала створення мережі Центрів журналістської солідарності у різних регіонах країни для допомоги медійникам. Протягом кількох років війни представниками Центрів виконаний величезний обсяг роботи, – наголосила пані Ліна. – А поїздка на Вінниччину стала допомогою координаторам і співкоординаторам Центрів для відновлення енергії і власної стійкості. Бо потрібне перезавантаження, аби продовжувати роботу, яка потребує щоденних зусиль і є потрібною для багатьох медійників.
– Найкращий ресурс для журналіста – це момент, який зупинив тебе, наповнив і дозволив рухатися далі, але з новими почуттями і враженнями, – переконана Наталя Назарова, координаторка Дніпровського центру журналістської солідарності, який діє на базі обласного осередку НСЖУ. – Ми стільки нового довідалися про життя Вінницького краю, познайомилися з цікавими людьми, які поділилися знаннями, історією, творчістю.
– Протягом дня у Тульчині побачили різні «мови» пам’яті – архітектури, музики, ремесла, кулінарії. Кожна зупинка ніби підкручувала фокус: від масштабів палацового ансамблю до камерної кімнати, де народжувались хорові партитури Миколи Леонтовича. У свій час я багато працювала з матеріалами про українського композитора і особливе враження на мене справило автентичне виконання щедрівки пані Галиною, яка провела екскурсію в квартирі-музеї Миколи Леонтовича, – додає Інна Косянчук, комунікаційна менеджерка мережі Центрів журналістської солідарності НСЖУ. – Весь екскурсійний маршрут не просто пізнавальний, він став основою для внутрішнього перезавантаження, що дуже необхідно журналістам, коли так багато виснажливої щоденної роботи, аби фіксувати і доносити правду, допомагати колегам і всім, хто того потребує.
Ну, а Марина Тепленко із Аріною Кантоністовою вирішили нас вразити ще однією унікальною локацією по дорозі з Тульчина до Вінниці! Ці Печерські краєвиди в Сокільці, цей водограй Південного Бугу між лісовими схилами, де нас зустрів ще й бузько – щось неймовірне! Схилилось сонечко стиха за горизонт – а нас полонив унікальної краси голос і Тетяни Скомаровської, спілчанки НСЖУ, композиторки і волонтерки «Тетріс». День, сповнений зустрічами, новими знаннями, знайомствами, без перебільшення – відкриттями, завершувався концертом з низки українських романсів, від давно відомих до авторства сучасних поетів. А завдяки золотому голосу Тетяни Скомаровської відбувається безліч благодійних концертів Україною, на яких нею збираються кошти для ЗСУ – на виготовлення таких необхідних маскувальних сіток, кікімор та іншого.
Говорячи про дводенний ретрит не можна не згадати ще одне напрочуд атмосферне місце у Вінниці, до якого запросили медійників пані Марина і пані Аріна. Відбулася своєрідна подорож у минуле, яке не просто зберігається в експонатах, а знаходиться поруч з кожним відвідувачем, який обирає собі столик у музеї-кав’ярні «Пан Заваркін та син». Заклад є однією з головних візитівок Вінниці. І якщо бути у місті і не випити горнятка кави у ньому, то можна сказати, що духу й душі Вінниці – відчули не зовсім. Може таке твердження й звучить дещо категорично, але справді, де ще можна посмакувати кавою… з часником!? До такої дивини вам запропонують перелік ще з кількох десятків видів напою, від традиційних до екзотичних. Користується популярністю й кава з вишнею – ця ягода є локальним продуктом Вінниччини. А послухати розповідь-екскурсію від власника закладу Олександра Абрамчука – можна вважати справжньою удачею. З особливим шармом акцент робиться на багатьох історичних постатях, які пов’язані з експонатами закладу. Справжня гордість – величезна колекція годинників, які лунають «голосами-дзвонами». Можна годинами роздивлятися порцелянові статуетки, канцелярські дрібнички, предмети елегантного побуту. Але скільки б не розповідати про заклад, це той випадок, коли краще один раз побачити, ніж сто разів почути чи прочитати!
– Кава, то любов, – не стримувала емоцій Наталія Войтович, координаторка об’єднаного Західноукраїнського Центру журналістської солідарності. – Поїздка на Вінниччину відкрила мені незримі зв’язки із Львівщиною, я це відчувала не раз, і у цьому закладі теж. Для журналіста «Пан Заваркін та син» ідеальне місце «зарядки»: між історичним декором і чашкою кави народжуються думки, оновлюються емоції. І це нам усім потрібно.
Перша секретар НСЖУ Ліна Кущ написала у книзі відгуків щирі слова захоплення і вдячності, кожен медійник долучився своїм підписом, залишивши разом з ним і найкращі враження про Вінницький ретрит.
Захід організували мережа Центрів журналістської солідарності НСЖУ та Вінницька обласна організація НСЖУ за підтримки шведської правозахисної організації Сivil Rights Defenders.
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Підготувала Людмила Мазнова
