У професії воєнного кореспондента є межа, де закінчується журналістський азарт і починається глибоке розуміння ціни кожного кадру. Для Ірини Сампан, шефредакторки новин «Громадського радіо» та досвідченої воєнної кореспондентки, цей шлях триває вже одинадцятий рік. Напередодні, 26 лютого, її багаторічний внесок у захист інформаційного фронту за сприяння НСЖУ отримав офіційне державне визнання — Почесну грамоту Верховної Ради України.
В ексклюзивному бліцінтерв’ю для Спілки Ірина Сампан поділилася своєю історією. Її шлях у воєнній журналістиці почався не з фронту, а з революції Гідності. Третьокурсницею вона пішла знімати барикади після розстрілів на Майдані. Тоді, каже вона, це була точка входу не лише у воєнну, а в журналістику загалом.
— Частина майданівців поїхали на війну як бійці, а я поїхала на війну як воєнна кореспондентка, — ділиться Ірина.
Журналістка ділиться, що у 19 років вона ще «не знала нічого про війну», але мала чітке внутрішнє переконання, що має бути там.
— Навіть попри те, що мені страшно, я все одно маю робити цю роботу, – каже вона.
Єдиним моментом, коли вона справді задумалася про паузу в журналістиці, став початок повномасштабного вторгнення. Ірина Сампан зізнається: тоді з’явилося гостре відчуття, що недостатньо просто працювати в редакції чи писати тексти — хотілося бути корисною фізично, «робити щось руками», діяти тут і зараз.
До професії вона повернулася незабаром, оскільки чітко усвідомлювала своє внутрішнє покликання.
— Кожен має бути на своєму місці. І найкраще, що я можу робити для своєї країни, — це знімати війну, – ділитися кореспондентка.
Підсумовуючи свій одинадцятирічний досвід роботи на фронті, Ірина Сампан називає ключову навичку, без якої воєнна журналістика стає смертельно небезпечною:
— Найцінніша навичка в професії воєнкора — це зважувати ризик. І розуміти, чи вартує той чи той матеріал, той чи той кадр, твого життя чи здоров’я, – зазначає вона.
Вона підкреслює: тривале перебування у війні притуплює відчуття небезпеки. Коли ризик стає буденністю, легко втратити пильність — а це може коштувати життя.
Підсумовуючи додає, що для неї справжня професійна «суперсила» — це слухати військових, довіряти власній інтуїції та зберігати внутрішній «стоп».
Свобода слова в Україні сьогодні гартується під обстрілами. За словами голови Національної спілки журналістів України Сергія Томіленка, саме журналісти насамперед протистоять ворожій пропаганді. Військові репортери, ризикуючи життям у гарячих точках, виконують місію історичного масштабу. Він підкреслює, що вони фіксують злочини агресора, перетворюючи поточні події на неспростовні докази, які згодом ляжуть у фундамент міжнародних судових процесів проти загарбників.
Юлія Туровець, інформаційна служба НСЖУ
