Про мережу Центрів журналістської солідарності, прагнення створити для журналістів відносно безпечні умови роботи в умовах дронової війни, виклики для незалежної журналістики та суспільні зміни, які відбуваються в Україні на тлі повномасштабного вторгнення говорив голова Національної спілки журналістів України Сергій Томіленко в інтерв’ю американському виданню The Good Men Project.
Розмову вів Скотт Дуглас Якобсен — письменник і редактор із понад 1800 публікаціями на платформі, член Канадської асоціації журналістів та PEN Canada.
Медіаграмотність і дезінформація
Соціальні мережі давно перестали бути нейтральним каналом поширення інформації — вони формують рамку, крізь яку читач сприймає навіть перевірені факти. Якісна журналістика все частіше потрапляє до аудиторії вже «відфільтрованою» соцмедійними наративами, і це суттєво змінює її вплив.
Саме цим активно користується російська пропаганда, зазначили співрозмовники. Вона апелює не до розуму, а до страхів — і знаходить благодатний ґрунт там, де рівень медіаграмотності залишається низьким. Пересічний споживач новин, який звик отримувати інформацію з соціальних мереж, найчастіше просто не має інструментів для критичного аналізу джерел — і ця вразливість є системною проблемою, а не індивідуальною.
Центри солідарності: від ідеї до міжнародного зразка
Відповіддю НСЖУ на повномасштабне вторгнення стала мережа Центрів солідарності журналістів — спочатку як гаряча лінія підтримки, а згодом як повноцінна інфраструктура з робочими просторами, захисним спорядженням, навчанням та екстреною допомогою. За підтримки ЮНЕСКО та Міжнародної і Європейської федерацій журналістів мережа набула сталої форми, а її фронтові центри — у Харкові, Дніпрі та Запоріжжі — перетворилися на реальні точки опори для журналістів, які працюють в умовах постійної небезпеки.
Як зазначив Сергій Томіленко, освід виявився настільки переконливим, що ЮНЕСКО запустила на його основі власну програму Safe Spaces for Journalists in Crisis Zones. Перший крок — Україна. Другий — Газа, де вже відкрито три центри за українською моделлю.
Особливу роль відіграє Запорізький центр, де діє клуб евакуйованих журналістів — спільнота близько 30–35 колег із тимчасово окупованих районів регіону. Люди, які втратили домівки, редакції та аудиторію, знайшли тут не лише робочий простір, а й середовище, що не дає зупинитися. Саме в цій атмосфері взаємної підтримки головна редакторка Світлана Карпенко у квітні 2023 року наважилася відновити випуск місцевої газети — через рік після вимушеного закриття. Без такої мережі, переконаний Томіленко, більшість регіональних журналістів або залишили б професію, або виїхали б із країни.
«Прес» на касці — більше не захист
Одна з найпромовистіших деталей інтерв’ю — зміна рекомендацій щодо маркування захисного спорядження. У 2022 році напис «PRESS» на шоломі чи бронежилеті був стандартом безпеки відповідно до настанов ЮНЕСКО. У 2024-му ця логіка перестала працювати.
Головний редактор прифронтового видання «Зоря – Вісник Богодухівщини» Василь Мирошник пояснив суть зсуву: на початку повномасштабного вторгнення росіяни цілилися переважно у військову техніку й інфраструктуру. Пізніше пріоритети змінилися — удари дедалі частіше завдаються по цивільних. У таких умовах впізнаване маркування може стати не захистом, а мішенню. Нинішня рекомендація НСЖУ — нейтральні сірі, чорні або сині шоломи й бронежилети без будь-яких написів. І це стосується не лише безпосередньо лінії зіткнення, а й усіх прифронтових районів.
Незалежність під час роботи з супроводом військових
Чи можна залишатися незалежним журналістом, пересуваючись у супроводі військових? На переконання Сергія Томіленка, система акредитації та пресофіцерів в українській армії не функціонує як інструмент пропаганди. Обмеження існують — але вони стосуються конкретних питань безпеки і є цілком зіставними з практикою армій західних країн. Жодних настанов щодо того, як висвітлювати ті чи інші події або яких політичних оцінок уникати, — немає. Красномовне свідчення: AP, Reuters, CNN, The Globe and Mail та інші провідні видання не висували звинувачень у систематичному тиску.
«Незалежність зараз — не головна проблема», — формулює Томіленко. Головна проблема — що іноземних журналістів в Україні катастрофічно мало. Тим часом пресофіцери вітають запити на виїзди до прифронтових регіонів, а Центри солідарності готові надати організаційну та логістичну підтримку всім, хто приїздить.
НСЖУ послідовно дотримується принципу, який у кризових умовах потребує свідомих зусиль: журналіст — не агітатор. Спілка не закликає своїх членів виробляти проукраїнський чи антиросійський контент. Завдання — допомогти колегам залишитися в професії та продовжувати точно й відповідально висвітлювати події. Підтримка України та підтримка пропаганди — не одне й те саме.
Повномасштабна агресія спричинила глибокі зміни в українській самосвідомості. Харків, який до 2022 року нерідко описували як проросійськи налаштоване місто з огляду на географічну та культурну близькість до Росії, сьогодні є одним із найбільш проукраїнських. Мешканці на власному досвіді переконалися: сусід прийшов не з дружбою. Схожі трансформації відбулися в Одесі та Маріуполі. Симпатики Путіна в Україні ще є — але їхні погляди стали маргінальними, а не суспільним трендом.
Виклики, що залишаються
Розмова двох журналістів завершилася без оптимістичного акорду — надто серйозними є невирішені проблеми. Економічна база регіональних медіа зруйнована: редакції втрачають доходи, частина закривається назавжди. Журналісти працюють на межі психологічного й фізичного виснаження. В окупованих районах тривають затримання медійників. Різні міжнародні організації наводять різну статистику загиблих — не через навмисні маніпуляції, а через відмінності у визначенні самого поняття «медійний працівник». І над усім цим — нагальна потреба в міжнародному тиску задля звільнення затриманих українських журналістів, про яку Томіленко нагадує наполегливо і без дипломатичних застережень.
Повний текст інтерв’ю опубліковано на сайті The Good Men Project — американського медіамайданчика, заснованого 2009 року, що спеціалізується на соціальній журналістиці, правах людини та суспільних дискусіях. Видання публікує авторські матеріали, інтерв’ю та аналітику з більш ніж 70 країн і є відкритою платформою для дописувачів із різних куточків світу.
Інформаційна служба НСЖУ
