«…щоб настало знову завтра…» – за такими принципами живе і працює волонтерка і журналістка з Вінниччини Анна Лаврик
Вперше почула про Анну Лаврик від голови Національної спілки журналістів України Сергія Томіленка. Якось він під час однієї з численних зустрічей з гостями офісу НСЖУ на столичному Хрещатику розповідав про стійкість колег, про відновлення газет на прифронтових і деокупованих територіях. Тоді ж говорив і про волонтерку Анну Лаврик з Вінниччини, що майже випадково прийшла в журналістику, і тепер активно поєднує волонтерський та інформаційний фронти.
Активно працює як волонтерка і як журналістка
Розповідь зацікавила, і вже з телефонної розмови з екс-головою Вінницької обласної організації НСЖУ Василем Паламарчуком також почула: «Своїми публікаціями у «Вінниччині» Анна Лаврик не увійшла, а буквально увірвалася в українську журналістику. Так сказав про неї головний отаман Вінницького обласного товариства Українського Реєстрового Козацтва, член Національної спілки журналістів України і Національної спілки письменників України Микола Крижанівський».
Розповів Василь Паламарчук і про те, що саме Микола Крижанівський познайомив Анну з журналістом газети «Вінниччина» Віктором Зеленюком.
Сталося це в добрий час, бо саме це знайомство вивело на журналістську стежину економістку за освітою і волонтерку за покликанням, яка, можливо, й сама не замислювалася, що має хист писати. Так газета «Вінниччина» отримала цікавого автора в кожному номері, а волонтерський рух має живий голос в пресі.
Два роки спільної плідної співпраці з газетою «Вінниччина»
Ось як напередодні нового, 2025 року розповіла про співпрацю з обласною газетою сама Анна в газеті «Вінниччина», що стала для неї рідною:
«На початку січня в нас є надзвичайна подія – кругла дата. Це – два роки спільної плідної співпраці з газетою «Вінниччина» і особисто з власкором, журналістом Віктором Зеленюком.
Щотижня з місяця в місяць, ми надавали матеріали і своєрідні звіти про діяльність волонтерського екіпажу. За два роки було надруковано близько 100 статей, і за цей період у нас з’явилися нові донатори, нові помічники і нові читачі-прихильники.
Вся наша волонтерська робота постійно висвітлюється на сторінках обласного видання, і це залишиться в архівах газети. Хто б що не казав, що інтернет – це найкраще, що є в сучасному світі, але ми дотримуємося класичної думки, що вся праця має бути зафіксована на папері, на сторінках газети «Вінниччина». А ще краще – якби ця інформація була би в книзі».
І фейсбук – на допомогу!
Окрім публікацій в газеті, Анна активно веде сторінку у фейсбуці, де поряд з іншими постами виставляє і свої матеріали з «Вінниччини». Таким чином розширює читацьку аудиторію, робить волонтерську роботу прозорою, розповідає про тих, хто в тилу підтримує наших вояків на фронті.
Наразі Володимир Пунько і Сергій Стангріт їздять на фронт своїм зменшеним екіпажем. Анна після тяжкого поранення чоловіка та його тривалого лікування в госпіталях Сум, Запоріжжя, Чернігова, Києва, узяла на себе роботу на місці, на Вінниччині – збирає продукти і кошти, шукає і знаходить потрібне на фронті обладнання.
В цьому їй допомагають публікації в газеті і у фейсбуці. І це праця не одного дня! Бо завоювати довіру людей під час війни зовсім нелегко. Адже люди зневірені, майже нікому не довіряють, тому що часто обпікалися, а тепер дмухають і на холодне. Тому співпраця і взаємовідносини між людьми та екіпажем тривають роками.
Не журналістка за фахом поповнила ряди НСЖУ
У 2023 році Анну Лаврик прийняли до лав Національної спілки журналістів України. З цього приводу Віктор Зеленюк відзначив: «Це справді знакова подія під час війни: не журналістка за фахом поповнила ряди нашої організації. Матеріали Анни Лаврик, без перебільшення, піднімають нашу газету в очах читачів. Ми її цінуємо!»
А в червні 2024 року, до Дня журналіста України, секретаріат Вінницької обласної організації НСЖУ визнав Анну Лаврик переможницею творчого конкурсу в номінації «Відкриття року».
Активна і смілива. Молода і красива. Талановита і охоплена любов’ю
Усе це – про Анну Лаврик. А ще вона – мама двох дорослих доньок і сина, який багато допомагав Анні у волонтерській роботі, а тепер в лавах ЗСУ захищає Україну на одному з дуже гарячих напрямків фронту. Доньки подарували їй двох сонечок-онуків…
Сама Анна ростила донечок Олександру й Анастасію та сина Юрія одна, залишившись після розлучення без чоловічої підтримки, коли Юрасику виповнився лише один рочок. Опускати руки не в характері Анни: вона працювала і паралельно закінчила заочне відділення економічного факультету Сумського державного університету, що мав свій філіал у Могилів-Подільському. Отже, не треба було відриватися від дітей на поїздки на сесії в інше місто.
Коли йшла у відпустку з основного місця роботи, то Анна не відпочивала, а влаштовувалася неофіційно підробляти на інших роботах, щоб восени можна було трьох неповнолітніх діточок повноцінно зібрати в школу, а це – одяг, взуття, канцелярія тощо.
2014-й: в життя Анни Лаврик увійшли зовсім не мирні турботи
Так настав 2014-й, коли в життя Анни Лаврик увійшли зовсім не мирні турботи. Вже тоді,більше десяти років тому, війна з росією стала для неї не як щось віддалене і відбувається далеко від її рідної Вінниччини. З перших днів АТО Анна передавала свою домашню консервацію, теплі речі, кошти на ЗСУ, а потім з іншими жінками Могилів-Подільського у свій позаробочий час плела дуже потрібні фронту маскувальні сітки.
А вже від 2016 року разом з ще одним місцевим волонтером та волонтером Володимиром Пуньком їздили по селах, збирали продукти, різні потрібні військовим речі і разом із маскувальними сітками відвозили в гарячі точки на Донеччину та Луганщину. Пізніше, з початком повномасштабного вторгнення ворожих військ в Україну, до Анни й Володимира приєднався Сергій Стангріт.
Так утворився дружний Могилів-Подільський волонтерський бойовий козацький екіпаж, який вже добре відомий і на Вінниччині, де збирають допомогу фронту, і на фронті, де чекають не тільки смаколики, автомобілі, дрони, генератори, телефони, біноклі та рації, а й живу звісточку з дому та обнадійливі міцні обійми.
Якийсь час їздили з іншими військовими волонтерами, потім почали їздити власними автомобілями. Кажуть, що так надійніше – не залежати від інших і покладатися тільки на себе. Спочатку орієнтувалися на захисників – своїх земляків, пізніше цю дружну команду стали знаходити бійці з фронту, зверталися з проханням допомогти і навіть почали виходити на команду через соціальну мережу фейсбук.
Варто сказати, що з часом потреба у волонтерській допомозі не зменшується… Екіпаж навіть не встигає опрацьовувати всі замовлення-потреби наших захисників, проте робить все можливе, щоб допомогу надати вчасно тим, кому її обіцяли.
Майже кожна публікація – своєрідний звіт
Про свою роботу військового волонтера, що, скільки й завдяки кому зроблено за ці майже три роки широкомасштабної війни Анна розповіла в одній із своїх публікацій в обласній газеті «Вінниччина», де від 2023 року є активним автором.
Вона написала:
«Чесність, порядність та справедливість – кредо нашого волонтерського бойового козацького екіпажу, і кількість людей, які довіряють нам і вірять в Сили Оборони щодня зростає.
За ці два роки повномасштабної російсько-української війни нашим Могилів-Подільським волонтерським екіпажем було здійснено 79 поїздок з гуманітарною допомогою на фронт, було доправлено 31 автомобіль, а також було забрано з передової і відремонтовано та відправлено більше, ніж півтора десятка військових «коней».
Разом з тим доставлено та передано дрони, генератори, старлінк, цукорки (детектори дронів), бензопили та інші військові девайси, на додачу – домашні смаколики, медикаменти.
За те, що ми мали і маємо змогу допомагати нашій армії, – подяка людям, які перераховують свої власні благодійні кошти, які самотужки ремонтують автомобілі, які плетуть маскувальні сітки, печуть, смажать або варять смаколики на фронт. Ми вдячні діткам, які своїми руками виготовляють подарунки для бійців, пишуть листи і малюють малюнки, що несуть на фронт тепло рідної домівки.
Наша подяка їм усім – титанам тилу, незламним людям, патріотам країни! Бо ваша допомога та підтримка – найцінніше, що є у воїнів! Отримавши ту чи іншу допомогу бійці відчувають, що вони там, у тому «пеклі» недарма, що про них піклуються. Захищаючи нас на фронті, вони знають, що ми тут молимося і не забуваємо про них і головне – віримо в наші ЗСУ!».
Поїздки на фронт не схожі одна на одну
«Поїздки на фронт не схожі одна на одну: кожного разу – різні напрямки, різні ситуації, різні люди… За одну поїздку можемо об’їхати і п’ять, і сім, і десять точок», – каже Анна при нашому спілкуванні і посміхається: «Хлопці іноді вже просили, щоб ми аж до самих окопів не приїжджали, залишали для них вантаж у безпечнішому місці». А далі розповідає, як одна з таких поїздок, що була однією з найекстремальніших, стала для неї доленосною. Це просто диво, що ми залишилися живі.
Тоді Могилів-Подільський волонтерський екіпаж прямував на Донеччину: заїхали до хлопців-прикордонників у Бахмут, а далі – шляхом на Велику Новосілку, де саме велися активні бойові дії. Їхали в Гуляйполе Запорізької області. Маршрут у таких місцях хоча й намічається зарання, але часто дуже швидко корегується – все залежить від обстановки на лінії фронту. Так сталося й того разу – 21 січня 2023 року.
Врятувалися від обстрілів, щоб Анна зустріла свою долю
Їхали своїм маршрутом, коли на одному з блокпостів не дуже обізнані в обстановці молоді військові показали напрямок, де, за їхніми словами, проїхати було безпечніше. Навіть побажали щасливої дороги! Поїхали і… потрапили під обстріл ворожого танка, який спочатку сприйняли за український. З великими ритвинами ґрунтова дорога (а фактично лінія розмежування) була всіяна нерозірваними снарядами, на узбіччі подеколи стояли ящики зі снарядами і нещадно обстрілювалася.
У цій гонці на виживання зазнав поранень-пошкоджень волонтерський автомобіль, а людей врятувало те, що вони заскочили в село і встигли сховатися між будинками, позбавивши ворога можливості вести прицільний вогонь. І вперед – де чудом помітили розтяжку, їхати було страшно, і назад під обстріли повертатися було не можна – свою мішень російські зайди вже не пропустили б.
Анна згадує:
«Розтяжка була на чотири міни, і нас всередині буса на той момент було також четверо! Кожному – по міні… Навіть не хочеться уявляти, що б могло статися. Але екіпаж діяв злагоджено і без паніки. Кожен з нас виконував свою роботу – водій Володимир Пунько уважно дивився вперед на дорогу, щоб не наскочити на снаряди, я слідкувала за небом та чи немає дронів, а Сергій Стангріт та Григорій Бриндак на задніх сидіннях стежили за ситуацією зі своїх сторін. Команда впоралась – ми живі!».
Повернули і їхали навмання, бо потрапили в зону, де не було зв’язку. Так і заїхали до наших військових, де їх зустріли радо і здивовано: мовляв, як вибралися з халепи на дорозі – лінії фронту, лінії розмежування? Навіть перевірили документи: чи справді приїхали військові волонтери, а не заслані вороги. А ще сказали: «Поставте свічку святим, бо хтось із вас народився в сорочці, що вибралися живими з такого пекла». Серед інших військових був і Олег, який саме повернувся з позиції і займався… пранням. А тому що він був командиром, то документи Анни та інших членів екіпажу перевіряв саме він.
Анна зараз жартує: «Олег зі своїм пранням – мов Попелюшка, я – на залізному коні приїхала». Як у сучасній казці. А тоді познайомилися, щось торкнуло душу кожного і зав’язалося спілкування. Волонтерський екіпаж приїжджав на ці позиції з гуманітарною допомогою, з гостинцями, а між поїздками Анна з Олегом спілкувалися у режимі відеозв’язку. Зароджувалося кохання, якого Анна чекала довгі й довгі роки.
Велике святкування відклали на мирний час
За кілька місяців такого спілкування Олег зробив коханій пропозицію, і вона відповіла «Так!». Одружувалися у селищі міського типу Покровське Дніпропетровської області. Олега відпустили на кілька днів і витрачати його час на поїздку на Вінниччину за майже тисячу кілометрів не було сенсу, вирішили, що Анна приїде до нього.
Пишного весілля не було, велике святкування відклали на мирний час. Дозволили собі тільки запросити професійного фотографа, щоб зробити гарні світлини про найщасливіший свій день. Тепла і радості додали привітання дітей по відеозв’язку, які щиро раділи разом з Анною і Олегом.
«Яке вишукане вбрання! Як і його власниця!» – писали соцмережі
Однострій нареченого особливо підкреслило вбрання нареченої – оздоблена вишуканим білим мереживом сукня, що за ескізом самої Анни була пошита з тканини для військової форми. Про цю її сукню багато написали в інтернеті, неодноразово підкреслили, що сукню можна демонструвати на подіумах як новий напрямок весільного вбрання українок. Соцмережі рясніли відгуками: «Сукня оригінальна, зі смаком, під стать нареченій», «Яке вишукане вбрання, як і його власниця!», «Сукня просто бомбезна, треба запатентувати, бо дизайнери розберуть ідею на частки»…
Живе так, «…щоб настало знову завтра…»
Ось така вона – Анна Лаврик, якій, судячи з її постів у Фейсбуці, дуже близькі слова монахині з УГКЦ Севастіяни Карвацької:
«Кажуть, що Бог дає найважчі битви найсильнішим воїнам, але, Боже, Ти, мабуть, сильно віриш в мене…
Я не прошу про життя без перешкод, бо воно зробить мене безпорадною.
Я не прошу полегшити життя, тому що я знаю, що чим складніше битва, тим солодша перемога.
Боже, я приходжу до тебе за силою – силою для мого тіла, щоб продовжувати рух, силою для мого розуму, щоб продовжувати думати, і силою для моєї душі, щоб продовжувати вірити.
Боже, дай мені силу, в якій я маю потребу сьогодні, щоб настало знову завтра…».
Ольга Войцехівська, «Журналіст України».
