…Гудіння дрону пронизувало вулицю. Ольга Кисленко притисла до себе торбинку з газетами, шукаючи очима хоч якесь укриття. Та дарма, найближча оселя далеко, а поруч – лише дерево з пожовклим листом. Вибору не було, і журналістка притулилася до стовбура. Пролетить повз чи поцілить, з боєприпасом чи ні? Настирливе дзижчання почало віддалятися. Пролетів повз…
Про той випадок, коли у жовтні минулого року вона ховалася від дрона під деревом, Ольга Кисленко, заступниця редактора Краснопільської газети «Перемога», що на Сумщині, нині говорить майже без емоцій. Але визнає: страх тоді ще довго не відпускав, аж поки не рознесла передплатникам примірники газети, яку у вересні вдалося відновити після довгої паузи.
Їй говорили деякі знайомі про небезпеку: чи варто отак ризикувати, задля кількох сотень читачів? У дискусії Ольга не вдавалася. Але й відступати від задуманого – відновлення газети – не збиралася. І готова була доставляти газети власноруч.
Рік, який лезом пройшов по життю
2025 рік ніби лезом пройшовся по життю, нервах, задумах багатьох краснопільців. Не оминув і редакцію газети «Перемога». Через постійні загрози люди масово виїжджали з селища. Краснопілля знаходиться лише за сім кілометрів від російського кордону. Але відстань там навчилися вимірювати не кілометрами, а інтервалами між вибухами. Краснопільці кілька літ трималися за щоденний порядок життя. Але навесні війна підступила занадто близько. Залишатися далі, означало гратися зі смертю. Тим паче, коли і залишатися вже було ніде, багато домівок, зокрема й Ольги Кисленко, зазнали серйозних руйнувань. Обстріли стали майже безперервними.
Головний редактор Олександр Моцний під вибухами тоді вивозив редакційний архів. 18 березня колектив ще випустив газету. Той день став останнім у їхній спільній роботі. Олександр Моцний підписав контракт із ЗСУ. Одна з працівниць знайшла іншу роботу. У редакції лишилися дві жінки – заступниця редактора Ольга Кисленко та журналістка Інна Загорулько. Вони евакуювалися у Суми, та на двох стали винаймати однокімнатну квартиру. Виручила їх і журналістська солідарність, голова ГО «Сумський Прес-клуб» Алла Федорина надала приміщення для роботи.
Друк газети довелося призупинити: у Краснопіллі та навколишніх селах залишилося мало передплатників, а можливості доставляти видання були обмежені. Та журналістську справу не полишали, брали участь у спільному проєкті з Білопільською редакцією, випускаючи газету «Спільнопілля». У серпні вийшов останній номер цього видання, яке вони самотужки доставляли до Краснопілля передплатникам «Перемоги» та розповсюджували в пунктах компактного проживання краснопільців у Сумах.
Але журналістки постійно поверталися до думки відродити свою «Перемогу». Розуміючи, що відновлення виходу місцевого видання в умовах війни – це неабиякий виклик.
Про підсилення, навчання і підтримку від НСЖУ
– Наша редакція брала участь у кількох проєктах. Особливо мотивував проєкт Національної спілки журналістів України «Зміцнення стійкості прифронтових медіа як інструменту боротьби з дезінформацією», що фінансувався Посольством Литовської Республіки. Дуже підтримувала кураторка проєкту Ірина Хроменко, змістовними були онлайн-зустрічі із спікерами. Вважаю, що завдяки навчанню отримали серйозне підсилення у розумінні професії й свого місця у ній, – – каже Ольга Кисленко. – Ми з Інною вирішили відновити друк «Перемоги». Люди нашої громади отримуватимуть перевірену інформацію, а не переповідатимуть чутки або фейки, Відчували й зобов’язання перед нашими передплатниками. Тим більше на редакційному рахунку залишалися невеликі кошти. Але вирішальними стали не гроші, а підтримка й розуміння, що газета потрібна саме зараз, «Перемога» повинна повернутися до життя. Хоч є ризики, невизначеність з доставкою редакційної передплати, а через загрози обстрілів не скрізь у громаді працює Укрпошта.
У Краснопіллі після березневих подій, коли мешканці масово виїздили, згодом розпочався зворотній рух. У травні люди почали повертатися на свої обійстя, особливо у будинки, які вціліли після обстрілів. А літо принесло свої клопоти, мешканців з кожним місяцем додавалося. Кілька разів на місяць приїздили у селище й Ольга з Інною.
Розмови із знайомими, давніми шанувальниками газети тільки зміцнили їхні наміри: «Перемогу» треба відроджувати, люди її потребують.
П’ятого вересня газета знову вийшла друком. Медійниці також відкрили передплату на 2026 рік. Передплатна кампанія пройшла не так активно як хотілося б. Але багато передплатників підтримали улюблене видання не лише в Краснопільській громаді, а й у сусідніх, куди людям довелося евакуюватися.
З хорошим настроєм розпочали новий рік і завдяки піврічній грантовій програмі.
–Ми подали заявку і увійшли до числа редакцій, які отримують підтримку від Національної спілки журналістів України. Це дало нам упевненість, що ми можемо продовжувати роботу та жити нашою газетою, – каже Ольга. – Кожен номер «Перемоги» об’єднує громаду, несе в собі історії людей, які залишилися, новини про захисників та проблеми, з якими стикаються жителі Краснопільщини. Це підтримка та віра для них і для нас, що робимо потрібну справу.
Журналісткам додалися обов‘язки листонош Медійниці кажуть, що безпекова ситуація залишається напруженою, Краснопільська громада часто опиняється під щільним вогнем, але у селищі на початок грудня мешкало близько двох тисяч осіб, а у громаді – у межах чотирьох. Часто відсутні інтернет та зв’язок. Працюють кілька магазинів і аптека. Приміщення лікарні розбиті. Без нагальної потреби люди намагаються не покидати домівки.
– У березні, коли виїжджали з Краснопілля, Оля забрала з редакції робочий ноутбук і журнал, у якому були списки редакційних передплатників. Це люди, які відмовилися від поштових послуг і їм газету доставляли працівники «Перемоги» та помічники редакції. У Краснопіллі було десь 500 примірників редакційної передплати. Багато передплатників, які змушені були весною виїхати, повернулися знову у селище, – пояснює Інна Загорулько. – Ми розуміли, що редакційним передплатникам забезпечити доставку відновленої газети буде складно. Автівки у нас немає, коштів на водія – теж. Вирішили, що будемо розносити удвох та просити допомоги у наших помічників. Розподілили примірники по дільницях, а передплатникам, які мешкають на віддалених вулицях, передавали через магазин.
Коли газета знову почала виходити, для Ольги й Інни до журналістської роботи, додалися, образно кажучи, ще й обов’язки листонош.
– Ми раділи, але й страшенно хвилювалися, коли вперше понесли відновлений випуск «Перемоги» читачам, – зізнається Ольга. – А люди брали газету, підносили до обличчя, вдихали запах друкарської фарби й казали: «Такий знайомий запах «районки…»
Доставка газети як небезпечний квест
Дорога до Краснопілля, то окрема реальність, навіть той ще квест, як каже заступниця редактора. Прокинутися треба десь о четвертій ранку. Зібратися, взяти заздалегідь запаковані газети, дійти до зупинки. Виїзд із Сум о пів на шосту. З міркувань безпеки визначена кінцева зупинка автобуса – населений пункт, звідки до Краснопілля ще десять кілометрів. Їх можна подолати пішки або на таксі. Близько сьомої, зрештою, у Краснопіллі! І хоч ще тільки народжується ранок, одразу швиденько треба рушати вулицями. Зупинятися біля десятків дворів, встигнути до одинадцятої повернутися у приміщення редакції, передати газети помічникам, а потім поїхати на попутній автівці чи таксі на зупинку. Видихнути, коли вже у автобусі, а можливо і не видихнути, бо у салоні, зазвичай, багатолюдно…
Журналістки і на 2026 рік не відмовилися від редакційної передплати. Звісно, примірників не так багато, як минулого року, але сподіваються, що незабаром читачів «Перемоги» побільшає. Квест, який підкинуло їм життя торік, вони гідно пройшли, продовжуватиметься він і у нинішньому році.
Олександр Моцний: «Я був редактором газети, тепер – солдат ЗСУ. Але залишаюся журналістом»
Сьогодні газету «Перемога» випускають дві медійниці. Вони пишуть, редагують, збирають матеріали, продумують верстку. Втім, не зовсім самі. Хоч і на відстані, але з журналістками намагається виходити на зв’язок, коли дозволяють обставини, головний редактор газети Олександр Моцний. Буває «підкине» тему для газети, може порадити героя для публікації.
Олександр для інформаційної служби НСЖУ розповів про рік, що минув, про перехід із журналістики у ЗСУ, і, звісно, про газету.
– Рік 2025-ий став для мене кордоном, який розділив життя на «до» та «після». Він приніс нові реалії, поставив зовсім інші задачі та подарував нових друзів, загартованих спільним викликом, – зазначає Олександр. – Ще рік тому я був редактором – людиною, яка приймала рішення, несла відповідальність за кожне слово у номері та сама віддавала накази. Тепер я солдат. Вчуся дисципліні з іншого боку, виконуючи накази командирів. Але попри зміну форми та статусу, всередині я залишився тим самим журналістом, – наголошує далі Олександр. – Що не підвладне жодним трансформаціям, то це моє хвилювання та відданість рідній газеті «Перемога». Навіть зараз, на відстані сотень кілометрів, серце болить за наш невеличкий, але такий стійкий колектив.
– Опинившись далеко від дому, починаєш відчувати спрагу до рідного слова. Я по краплині збираю будь-яку інформацію про нашу Краснопільщину. Виявилося, що це абсолютно різні речі. Як редактор, я читав газету критично, вичитував кожен рядок, шукав помилки та влучні заголовки. Як солдат і читач, гортаю PDF-версію з особливим трепетом, шукаючи в ній знайомі назви вулиць, імена земляків та відгомін мирного життя. Коли випадає вільна година, намагаюся бути корисним рідному виданню інформаційно. Маючи понад десять тисяч підписників у Facebook, поширюю наші новини, адже знаю – це важливо. У ці миті я знову відчуваю себе причетним до улюбленої справи – журналістики. Найбільше моє хвилювання зараз – за наших дівчат. Вони залишилося удвох. Попри постійні обстріли та загрозу FPV-дронів, продовжують свою місію: доносять газету до вірних передплатників у Краснопіллі. Це справжній героїзм тилу, про який не можна мовчати, – підкреслює Олександр Моцний.
У 2026 році незламний дух «Перемоги» знову поруч із читачем, як доказ, що Краснопільська громада тримається. І що журналістика може бути не просто професією, а способом вистояти і перемогти.
Людмила Мазнова
Дискусія з цього приводу: