Своїм досвідом під час тренінгу «Безпека жінок-журналісток: як працювати на лінії фронту та в окупації?», що пройшов у київському Центрі журналістської солідарності НСЖУ, поділилася тележурналістка Ірина Баглай, яка за віддану роботу на інформаційному фронті нагороджена орденом «Народний Герой України».
Вона віддала телебаченню близько двох десятків років. До 2014 року була парламентською кореспонденткою, потім, до квітня 2022-го – воєнною кореспонденткою, висвітлювала буремні події, що відбувалися на Донбасі. Зараз Ірина Баглай – ведуча новин у Всеукраїнському марафоні в команді Інтера.
Сьогодні журналістка каже, що їй було не так страшно під обстрілами, як страшно зробити помилку в прямому ефірі, де немає дублів. Щиро вважає, що професійне життя журналіста, як і в багатьох інших професіях, невід’ємне від особистого, зазначаючи, що не можна прийти додому і все пережите в роботі залишити за дверима. І тут-таки зауважує, що під час війни вона навчилася у військових вимикати в собі думки й робочий інформаційний потік, старається не пропускати всі емоції через себе. Вдається це не завжди, тому Ірина радить колегам берегти свою психіку.
– На фронті ми виробили в собі стрижень, що ти маєш це робити – розповідати правду про війну, що це має вагу і впливає на історію навіть якщо це вирішує долю однієї людини, – каже Ірина. – Думала, що вісім років на війні загартували, що я вже розучилася плакати. Та коли працювали в Ірпені, Бучі, в Макарові, де розкопували захоронення вбитих мирних людей, втримуватися від сліз було неможливо. Кожна історія ранила до глибини душі, викликала невимовний біль.
Такі історії – небезпека для вашої психіки, що підриває вашу дієздатність, і про неї треба піклуватися так само, як про вашу фізичну форму.
Перше воєнне відрядження – під прикриттям
У 2014 році через інциденти, що траплялися з українськими журналістами, жінок у гарячі точки старалися не відправляти. Ірина розповідає:
– Під час відрядження нашої колеги з «Інтера» Олени Механік до Криму, на журналістів, які мали висвітлювати події анексії півострова, було скоєно напад, оператора Андрія Цаплієнка дуже жорстоко побили. Після цього керівництво всіх телеканалів виступило категорично проти того, щоб жінки працювали в небезпечних місцях.
Ірина Баглай чекала свого відрядження на війну кілька місяців – до травня 2014 року, коли вона відправилася до окупованого Луганська, де на той час російські найманці готувалися до проведення референдуму про приєднання Луганщини до російської федерації.
– Це було відрядження під прикриттям, – розповідає Ірина. – Їхали разом з колегою, що мав прописку в Сєверодонецьку, як пара: за легендою він нібито мав познайомити мене як наречену зі своїми батьками. Дуже хотілося на власні очі побачити і розібратися, що відбувається в нашій країні, і поїхали ми не в Сєверодонецьк, а в Луганськ. Коли знайшли квартиру для оренди, хазяйка звернула увагу на мою вінницьку прописку, і ця прописка викликала у неї сердито-негативну реакцію. Для мене це було несподівано і, чесно кажучи, шокувало.
Ще один шок чатував на журналістку на блокпосту. Тут, за її словами, стояли якісь обірванці, були встановлені червоний прапор і прапор росії, а поміж усього цього бігав, подаючи каву, наш, український даішник. Це була перша ситуація, коли виникла думка: що відбувається?!
І водночас Ірина зрозуміла, що жінка не привертає на блокпосту такої уваги, як чоловік. Журналісти орендували місцевий автомобіль з водієм, що мав луганську прописку. Її з водієм сприймали як пару, у чоловіків перевіряли документи, у неї – ні. І в роботі, коли включалися з трансляцією для свого каналу, обійшлося без жодного скандалу, хоча перед цим водій розповів про випадки, коли журналісти-чоловіки нормально включитися не могли, їх виганяли і били. Очевидно, у сепаратистів жінка не викликала підозри, що вона може нести загрозу для них.
Та за кілька днів ситуація змінилася. Ірина з оператором помітили, що за ними їздять машини, якісь люди кудись телефонують. Потім машини з людьми стали з’являтися біля будинку, де журналісти орендували житло. Одного разу, коли поверталися зі зйомки, побачили машини з непевними людьми, а сусід на вулиці, знаками показав їм, що треба проїжджати далі і цим врятував від, м’яко кажучи, неприємностей. Був момент, коли Ірині з оператором передали «побажання» від сєпарських керівників, щоб журналісти в своїх включеннях не вживали слів «терористи» щодо бойовиків.
Порада досвідченої журналістки колегам:
– Небезпечно, коли в такій нашій роботі з’являється ілюзія безпеки: мовляв, раз пощастило, два рази пощастило, то й надалі все буде добре. Ти втрачаєш розуміння, що втретє може не пощастити, що треба бути насторожі. Так сталося під час того відрядження до Луганська. Я вже побувала біля будинку СБУ, бачила, як когось забирають «на підвал». Але водночас вулицями ходять люди і їздять машини, магазини й кафешки працюють, життя ніби не зупиняється, тож вирішила сходити повечеряти. Раптом у кафе якісь підпилі чоловіки почали пропонувати відпочити з ними і з наркотиками, а коли оглянулася, побачила, що раптом в залі нікого не стало – ні людей, ні офіціантів немає, я сам-на-сам з неадекватами. От тоді я по-справжньому злякалася і зрозуміла: удача може бути дуже мінливою і зрадливою.
«Війна вчила нас: тут усе має своє значення»
Далі була антитерористична операція, Ірина отримала перше відрядження на передову. Сьогодні вона ділиться враженнями, досвідом і застерігає:
– Війна навчила мене тому, що не треба дивитися на все стереотипно, що там зовсім інші життєві виміри, правила, відчуття. Під час нашого першого виїзду в Слов’янськ я була абсолютно не готова до того, що на нас чекає на фронті, нарядилася в шовкову блузку, і з собою одяг узяла, що зовсім не годиться в польових умовах і під обстрілами. Словом, їхала, як у звичайне відрядження з інтерв’ю в кабінетах чи з репортажами на мирних акціях. А в Слов’янську зразка 2014 року, де вже точилися жорстокі бої, на мою шовкову блузку довелося надівати бронежилет, і ми разом зі ще однією журналісткою пройшли з десантниками дві засади, потрапили під обстріл. Я не розуміла, що відбувається, але зрозуміла (і мої колеги кажуть те саме): ти не відчуваєш страху, поки не побачиш наслідків війни.
Ірина запам’ятала ту свою шовкову блузку і більше таких помилок у одязі не допускала. Пізніше узнала, що була вона така не одна, таких помилок через незнання справжнього обличчя війни на початках було немало.
– Знаю про випадок, коли журналістка приїхала на фронт у норковій шубці, і в цьому шикарному наряді в вела свій репортаж з бойового БТРа, – каже Ірина. – Траплялося, що дівчата-журналістки приїжджали на передову в коротких шортах, що ніяк не в’яжеться з обстановкою і оточенням, бо війна це все-таки не прогулянка в міському парку…
Втім, як наголошує Ірина, головне – інше, те, що журналісти прагнули і прагнуть донести якомога більше правди про криваву війну, нав’язану нам жорстоким північним сусідом.
Гендерний аспект і бронежилети
Якщо говорити про гендерний аспект, то з сексизмом у ставленні до жінки-воєнкора довелося стикнутися при спілкуванні з колегами-чоловіками, і то один-єдиний раз. Мені говорили: «Тобі легше. Ти ж молода, симпатична жіночка, очками подивишся, і військові тобі все розкажуть та покажуть, пустять туди, куди не кожного чоловіка-кореспондента допустять». Чути про це було дуже образливо.
Але, як правило, воєнкори-чоловіки, підтримують і допомагають Ірина вдячна Андрієві Цаплієнку, Олександру Моторному за підтримку і за науку. Їхні поради не раз ставали у пригоді в непрості хвилини на війні.
Розповіла Ірина про те, як у чоловіків на фронті спрацьовує інстинкт захисту:
– У них спочатку спрацьовує інстинкт захисту жінки, можливо, тому, що вони думають, що «жінка не впорається». У відрядженнях на передову я зрозуміла, що часто навіть 25-річні хлопці дивляться на нас, як старші і мудріші люди, бо вони знають як це – втрачати своїх побратимів, бачили загибель мирних людей. Нас, жінок, вони часто сприймають, як янголів і водночас, як тих, кого поряд з дитиною треба захищати навіть ціною власного життя.
Одного разу, коли вона була на лінії фронту, світлої пам’яті комбриг Валерій Гудзь не хотів пускати Ірину йти до одного з селищ, звідки вона хотіла підготувати матеріал. Посилався на те, що жінці пройти в бронежилеті відстань п’ять кілометрів, та ще й у спеку, буде непосильно.
І коли вона все-таки в спеку пройшла ті кілометри, зробила сюжет з бійцями, комбриг казав: «Думав, що матимем з тобою мороку, а ти виявилася витривалішою, ніж дехто з чоловіків. Напевно, ти альпіністка?».
– Але, коли серйозно, – акцентує Ірина, – щоб витримати навантаження на війні, окрім сміливості треба мати добру фізичну підготовку, міцний хребет, адже подеколи ти маєш пройти у важкому бронежилеті і важкій касці кілька кілометрів. Іноді тобі доводиться бігти і зовсім не гладеньким асфальтом, а крізь чагарники, ґрунтовим шляхом чи по багнюці. Тому, щоб не стати зайвим тягарем для бійців, яким і так не буває легко, треба готуватися не тільки морально, а й фізично.
Ірина Баглай ділилася думками і власним досвідом, що може стати в пригоді не тільки жінкам-журналісткам, а й чоловікам, які працюють воєнкорами на фронтах широкомасштабної війни, розв’язаної російським агресором.
Далі – пряма мова:
Вклоняюся журналістам, які працюють в окупації, у прифронтових зонах. Я бачила Херсон, Маріуполь і розумію, як важко місцевим журналістам виходити в ефір, коли вони бачать усе, що коїться в цих містах, що переживають люди, коли зовсім поруч вибухають снаряди. Це вже не рахуючи того, що на журналістів на окупованих територіях полюють і кожної миті можуть запроторити до катівень.
Ми стали більше розуміти, наскільки потужна сила – журналісти. Не перебільшу, коли скажу, що результат восьми років роботи українських медійників на війні – це донесення світові, що насправді відбувається в Україні, що в боротьбі зі злом потрібна новітня зброя, яка зараз надходить ЗСУ від багатьох країн. Наші фотографії й телевізійні сюжети стають незаперечними доказами злочинів російської федерації проти українського народу. І в цьому наша сила.
Треба сказати, що для жінки більше, ніж для чоловіка є емоційна небезпека: ми пропускаємо інформацію і події крізь себе, і це дуже шкодить нашому здоров’ю. Дуже добре, що нині працює організована НСЖУ пряма лінія психологічної підтримки журналістів. Раніше в нас такої можливості спілкуватися з психотерапевтами не було, а звертатися по психологічну допомогу ми соромилися, боялися, що нам скажуть: «Якщо ти боїшся, ти на фронт не поїдеш!».
Уже під час широкомасштабного вторгнення російських військ в Україну волонтери пояснили нам, що періодично треба приходити до психотерапевтів, що вони допомагають вичищати все сміття страхів і переживань, «подарованих» війною. І дійсно: за кілька годин мені пояснили на рівні фізіології, що зі мною відбувається, коли потрапляю під обстріл, гинуть люди, а я працюю, розтлумачили, чому пережите раніше через деякий час може повернутися сльозами або незрозумілою агресією. Мені пояснили, що це нормально, просто треба про таку не всім зрозумілу поведінку повідомити близьких і друзів, щоб вони знали, як реагувати.
***
Сьогодні моїх колежанок військові вже не обмежують у доступі до гарячих точок війни. Це пов’язано виключно з довірою – як ти готуєш інформацію, що видаєш в ефір. Немало важить і те, що наші журналістки ніколи не ремствують, не кажуть, що не можуть спати на бетоні, не можуть йти по бездоріжжю, що їм дошкуляють ще якісь негаразди.
24 лютого у нас був сформований чат: ми комунікували, обережно, щоб не зіграти на руку окупантові, обмінювалися інформацією. І саме у воєнкорівському колі я вперше відчула солідарність журналістів, відсутність професійної конкуренції, коли ти не женешся за ексклюзивом, а допомагаєш товаришу. Стали обмінюватися матеріалами, адже чим більше людей оперативно отримають достовірну інформацію, тим буде краще для всіх.
До речі, їхати в зону бойових дій краще не одному, а групою. Наприклад, ми їздили на передову з друзями з ICTV, і були випадки, коли колеги допомагали витягти нашу застряглу машину, вивели на маршрут, коли ми збилися зі шляху і вже їхали в бік ворога.
Може трапитися, що вас поранять. І тоді вцілілі колеги можуть допомогти вибратися з-під обстрілу, нададуть медичну допомогу.
***
У 2014 році не було прес-офіцерів, ми обирали маршрут на свій розсуд, домовлялися про поїздку з комбатами. На жаль, і сьогодні, коли вже працюють прес-офіцери, нам ніхто не може сказати, куди можна поїхати з мінімальною небезпекою, щоб хоча би не натрапити на мінні поля.
Не на камеру нам можуть сказати: «Туди їхати дуже небезпечно. Там можуть вбити». Отже прекрасне правило і сьогодні – слухатися кадрового військового-офіцера. Він не завжди встигає сказати, що почався обстріл і треба берегтися. Отже, не роздумуйте, чому раптом офіцер упав на землю, а робіть, як він: він падає на землю – і ви, щоб не отримати поранення, падайте. І не ходіть по газонах, по травичці, де чатують розтяжки, а тільки по асфальту. На Донбасі й досі люди втрапляють в мінні пастки, які були встановлені ще в 2017 році.
Бажано прописати ймовірний маршрут і узгодити його з військовими та волонтерами, які в тому районі вивозять людей, везуть продукти тощо. І, якщо ви не впевнені в безпеці, краще не їхати.
На деокупованих територіях слабкий інтернет, журналістам складно передавати матеріали. Ще одна проблема – люди не завжди йдуть на відкритий діалог. І в таких ситуаціях завжди можна знайти вихід.
Щоб зв’язатися з редакцією, відправити матеріали, можна звернутися до військових, показати журналістське посвідчення і попроситися скористатися для відправки матеріалів старлінком.
Спілкуючись з людьми на деокупованих і прифронтових територіях, слід зважати, що вони пережили страшні місяці, а дехто й роки російської окупації. Тому треба набратися терпіння, спілкуватися з повагою, з терпінням, вислуховуючи, що вони говорять. Треба бути готовими до того, що вам можуть сказати: «Ви нас знімаєте, а потім незабаром нас обстрілюють».
Журналісту не варто ставити запитання про те, чому людина не хоче виїжджати з небезпечного місця, де постійно ведуться обстріли. Часто люди сприймають таке запитання як докір, засудження. Траплялося й таке, що у всіх бідах люди звинувачують Збройні сили України. Наприклад, одного разу в Авдіївці на нас накинулися з лайкою, жбурляли якісь предмети. В таких гострих випадках головне – не вступати в конфлікти, постаратися говорити спокійно, не доводити людям, що вони неправі, бо це марна справа.
***
Найстрашніше для жінки (про це попереджають і військові) – ризик опинитися в полоні. Запам’ятався випадок у Мар’їнці в 2014 році, коли ще важко було розібратися, що відбувається. Серед багатьох місцевих проукраїнськи налаштованих людей ми зустрічали й таких, які хотіли в росію. Один проросійськи налаштований дідок, коли ми запитали, як проїхати в бік Покровська, вказав напрямок на сепаратистський блокпост.
Чудом тоді не потрапили до полону. Коли їхали, раптом побачили на дорозі «їжаки», яких в українській армії ще не було, а потім і російський прапор. Врятувало нас тоді тільки те, що нас заслонив мікроавтобус, який їхав попереду, і ми тихенько відкотилися назад.
Багато чого нас навчили на курсах Міністерства оборони України, де розповідали про правила поводження в полоні. Нас вчили, як росіяни можуть тиснути на психіку, що не треба в полоні гратися в героя, а старатися вижити, зберегти життя і здоров’я. І вже потім, на фронті, згадувалися слова тренера Міноборони, що жоден кадр не вартує твого життя.
Нагадаємо, Центри журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, що реалізується за підтримки Міжнародної та Європейської федерацій журналістів, а також ЮНЕСКО. Вона покликана допомагати представникам медіа, що працюють в Україні під час війни. Центри діють у Києві, Львові, Івано-Франківську, Чернівцях, Запоріжжі, Дніпрі та надають журналістам організаційну, технічну, юридичну, психологічну й інші види допомоги.
Про ЮНЕСКО.
ЮНЕСКО є спеціалізованою установою ООН з питань освіти, науки і культури. Вона робить внесок у мир та безпеку, сприяючи міжнародній співпраці в освіті, науці, культурі, комунікації та інформації. ЮНЕСКО сприяє обміну знаннями та вільному потоку ідей для прискорення взаєморозуміння. Вона є координатором Плану дій ООН щодо безпеки журналістів і проблеми безкарності, який спрямований на створення вільного та безпечного середовища для журналістів і працівників ЗМІ, зміцнюючи таким чином мир, демократію та сталий розвиток у всьому світі. ЮНЕСКО тісно співпрацює зі своїми партнерськими організаціями в Україні для надання підтримки журналістам на місцях.
Використані терміни та подання матеріалу в цій публікації не є висловленням будь-якої думки з боку ЮНЕСКО щодо правового статусу будь-якої країни, території, міста чи району або їхніх органів влади, так само як і ліній розмежування й кордонів.
Автор несе відповідальність за вибір і представлення фактів, що містяться в цій публікації, а також за висловлені в ній думки, які не обов’язково відповідають позиції ЮНЕСКО та не покладають зобов’язань на Організацію.
Ольга Войцехівська, інформаційна служба НСЖУ
