Вебінар «Особливості судової журналістики. Специфіка висвітлення «кримських» процесів» відбувся 9 листопада. Основний промовець – журналіст Антон Наумлюк, знавець досвіду й методики висвітлення проблем окупованого півострова. Цей захід – частина онлайн-курсу для журналістів «У фокусі – Крим» (ініціатива Національної спілки журналістів України в партнерстві з Європейською федерацією журналістів).
Дев’ятого листопада 2021-го минуло п’ять років відтоді, як російська ФСБ повідомила, що «диверсійно-терористична група Міноборони України, що готувала диверсії на військових об’єктах Криму, затримана в Севастополі». Йшлося про так званих севастопольських терористів – це насправді колишні працівники Севастопольського центру сприяння вивченню геополітичних проблем і євроатлантичного співробітництва «Номос» Дмитро Штибліков та Олексій Бессарабов, водночас журналісти заснованого центром часопису «Чорноморська безпека». Авторів численних публікацій, спрямованих на консолідацію міжнародної спільноти в боротьбі з терористичними проявами, звинуватили в тероризмі державні терористи… НСЖУ висловила солідарність із цими та іншими політичними в’язнями Криму.
– Переслідування українських журналістів, українців, кримських татар, громадянських кримськотатарських журналістів мають бути в центрі уваги українських медіа, – наголошує модератор вебінару, голова НСЖУ Сергій Томіленко. – Привернувши увагу до таких подій, ми виявляємо солідарність і вимагаємо дотримання прав людини. Відповідно закликаємо світову спільноту тиснути на російську владу, щоб були звільнені з-за ґрат люди, чиї права порушені, яких піддає гонінням окупаційна російська влада.
Гібридна депортація
Мало не єдиний представник ЗМІ, що особисто був присутній під час облав російських силовиків на кримських татар і в судах над ними – Антон Наумлюк, кореспондент російської редакції Радіо Свобода, спецкор «Новой газеты», головний редактор українського медіапроєкту «Ґрати». Він кандидат історичних наук, журналіст і правозахисник, чия спеціалізація – висвітлення судових справ щодо порушень прав людини в тимчасово окупованому Криму. Знавець розкриття цієї теми ділиться власним досвідом:
– Я почав працювати на півострові 2016 року, після того, як закінчилися активні судові процеси над українцями в Росії. Спочатку працював у Ростовському суді, коли там судили Олега Сенцова й Олександра Кольченка, потім висвітлював процес над Надією Савченко. Відтак переїхав до Чечні, де був процес над Миколою Карпюком і Станіславом Клихом. Усі ці люди – герої моїх репортажів. Після Чечні приїхав до Києва на суд над бійцями російської групи ГРУ (Головне розвідувальне управління), яких згодом обміняли на Надію Савченко. То була своєрідна журналістська місія, бо преса з Росії чомусь не прагнула висвітлювати цей процес. А мені здавалося важливим розповідати не лише про суди над українцями в Росії, а й про суди над росіянами в Україні. Хай як цинічно це звучить, але вони ж згодом ставали обмінним фондом, на який обмінювали і звільняли з російського полону українців.
Я 2016-го поїхав до Криму, де працював майже чотири роки. Висвітлював переважно судові процеси, пов’язані з порушенням прав людини на півострові, з гоніннями кримчан. Співпрацював з українськими, російськими та міжнародними незалежними виданнями, правозахисними організаціями, фондами – тобто з усіма зацікавленими в надходженні інформації з кримських судів.
Професійних, незалежних журналістів на той час у Криму вже майже не було. Пов’язано це з вичавлюванням російською владою незалежних видань з півострова. А ті, що ще залишалися, деяких тем просто боялися, бо це ж небезпечно. Утворився інформаційний вакуум. Нині ситуація інша, з’явилося чимало громадянських журналістів, які й заповнили той вакуум. Це активісти, що знаходять інформацію і передають її або професійним ЗМІ, або самі публікують її в соціальних мережах. Однак зараз на них посилила тиск влада, тож ризики роботи журналістів там підвищилися.
Попрацювавши в Криму, відкрив свою редакцію судової журналістики (медіа-проєкт «Ґрати») в Києві. Фокус уваги – кримські теми й судові процеси. Цікаво, що редакція працює не лише в самому Криму, а й у Росії, в ростовських судах, куди привозять майже всіх кримчан (кримські татари називають це гібридною депортацією). Завдяки «Ґратам» український інформаційний простір не втрачає зв’язку з людьми, яких вивозять до Росії.
За участь у Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі в Криму репресували вже понад 100 мусульман
– Основні справи, за якими ми стежимо в Криму, мають політичний характер, – зазначає Антон Наумлюк. – Ми кажемо політичні справи, але це, напевне, не зовсім коректно, бо є величезний пласт справ, яких просто не мало бути. Їх і не було б, якби не окупували Крим і не поширили там силою російське законодавство. Тому ми справи й називаємо політичними. Хоча вони різні за характером, наприклад, є гоніння за релігійну діяльність…
Найбільший комплекс справ, який весь час збільшується, пов’язаний зі звинуваченнями в належності до Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі́ (Ісламської партії визволення). Її мета – відновлення справедливого ісламського стилю життя, ісламської держави (халіфату) та втілення в ній ісламської системи. Вчення організації забороняє насильницькі дії, а побудова держави можлива тільки в мирний спосіб, власним прикладом. Ця релігійна організація до 2014 року вільно діяла в Криму. Та без будь-яких обґрунтувань суду Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі визнана терористичною організацією в Росії. У решті країн Європи й Америки течія діє легально, публічно, зокрема й в Україні.
Однак у Криму за участь у Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі переслідують уже понад 100 мусульман, переважно кримських татар. Це абсолютно незаконно. Щодо згаданих судових справ не раз оприлюднювали свої резолюції та засуджували гоніння міжнародні організації, ООН, проте… Кількість таких справ і далі зростає, строки ув’язнення ухвалюють тривалі – до 20 років. Зважте, що постраждалі – члени традиційно великих мусульманських сімей. Тобто від такого переслідування страждає насправді дуже багато людей, зокрема й дітей.
Постраждалі – не агресивні ісламісти, які небезпечні для суспільства. Це звичайні люди – педагоги, лікарі, будівельники, підприємці. Але всі вони репресовані фактично за віру, за те, що вони думають про своє майбутнє, як вони його бачать.
Спочатку міжнародні організації, зокрема й правозахисні, дивилися на цю ситуацію скептично, мовляв, усе одно йдеться, про ісламську організацію, не дуже їм зрозумілу. Тож коли їхав до Криму 2016 року, серед основних своїх завдань вбачав оприлюднення фактів про ці переслідування. Їхав і тому, що хотів розповісти про кримчан, репресованих за участь у діяльності Хізб ут-Тахрір – щоби хоча б для українських читачів вони були не просто десятком за щось затриманих кримських татар, мусульман… А на той час заарештували вже 12 членів організації. Здавалося, що це дуже багато, а тепер їх понад сто, уже навіть прізвищ усіх не згадаєш…
Міжнародна спільнота, правозахисні й політичні організації уже без побоювань зацікавилися цими справами й людьми, яких судять: розуміють, хто вони насправді й за що їх увʼязнюють. Але за цим – кілька років і нашої непростої роботи.
Для окупаційної влади всі, хто до неї нелояльний – терористи…
Другий великий пул судових справ, які ініціює ФСБ, пов’язаний зі шпигунством, підготовкою диверсій тощо. Найчастіше звинувачених у таких злочинах піддають тортурам, щоб вибити визнання вини. Після того людина може будь-що казати суддям, слідчим, може відмовлятися від своїх показів – це вже в російських судах її не врятує.
Згадаймо справу таких «українських терористів» – Андрія Захтія та Євгена Панова. ФСБ 10 серпня 2016 року заявила, що запобігла вчиненню «терористичних актів» у Криму, які нібито готувало Головне управління розвідки Міністерства оборони України. Після того була ще низка подібних «справ». Остання гучна – це звинувачення в підготовці диверсії заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Нарімана Джилялова і братів Азіза та Асана Ахтемових.
Усі розуміють, що Джилялова заарештували за участь у Кримській платформі, на якій він ще й виступав. Це сталося майже відразу після його повернення. Та й узагалі, він на ділі єдиний представник Меджлісу, який залишився в Криму й відкрито позиціює себе саме як один з лідерів цього представницького органу кримськотатарського народу. Джилялов, до речі, організовував гуманітарну допомогу з Криму українським морякам, яких захопила Росія біля берегів півострова.
Братів Ахтемових катували, одного з них електричним струмом.
Як бачимо, таких замовних справ не стає менше. Щоразу, коли когось треба покарати просто за політичну нелояльність чи громадянську активність, влада «вмикає» потік звинувачень у підготовці «диверсій», у «шпигунстві» тощо.
Гонінь зазнають і Свідки Єгови. У Росії ця релігійна організація визнана екстремістською. Тож і в окупованому Криму її члени потерпають. Одну з жінок, приміром, переслідують за те, що вона сплачувала оренду приміщення для зібрань громади. І таких прикладів немало.
Кримських татар переслідують і за участь у загоні (батальйоні) Номана Челебіджіхана (видатного кримськотатарського політичного і державного діяча, одного з організаторів першого Курултаю). Загін створив бізнесмен Ленур Іслямов. Татари брали участь в охороні адмінкордону між Україною і окупованим Кримом з боку України, у торговій і енергоблокаді півострова (відомі факти щодо руйнування електроопор у Херсонській області). За перебування в загоні вже репресовано близько 20 осіб, які дістали тривалі строки ув’язнення. Приміром, лише за те, що юнак пожив місяць у наметі загону влітку, а тоді повернувся додому, бо мати його кликала, він дістав 12 років в’язниці. Про ці справи мало згадують навіть в Україні.
Ще одна проблемам – неймовірна кількість адміністративних справ за нібито вчинені правопорушення. Приміром, за те, що люди збираються біля суду і просто стоять. Зараз же їх затримують за «порушення карантинних норм», навіть якщо вони в масках, гумових рукавичках і дотримуються дистанції. І затримують їх поліціянти без масок. Це ноу-хау, бо раніше людей затримували за нібито участь у несанкціонованому мітингу.
Переслідують і за пости в соціальних мережах. Загалом штрафи в таких справах сягають мільйонів рублів.
Є ще чимало інших кримінальних і адміністративних справ, які мають політичний характер і які мають наслідком тиск на родини заарештованих, зокрема дітей. Кримські татари навіть створили громадську організацію «Бизим балалар» – вона допомагає дітям заарештованих мусульман Криму. Нині таких дітей уже сотні.
Писати про проблеми окупованого Криму – це місія українських журналістів
Антон Наумлюк виокремив два принципи роботи з кримськими темами:
– Це робота на місці подій і робота віддалена, наприклад, з території материкової частини України. Зараз у Криму, як відомо, багато громадських журналістів і сформувалася повноцінна правозахисна, інформаційна, гуманітарна організація «Солідарність», в яку входять активісти, адвокати, що захищають переслідуваних за політичними ознаками, родичі останніх тощо. Це об’єднання на правозахисній платформі людей різних поглядів у Криму – значуще для України. У межах «Солідарності» виховано десятки громадських журналістів. Мені не дуже подобається це визначення, бо вважаю: людина – або журналіст, або активіст, правозахисник тощо. Проте в цій ситуації не можу не сказати, що ці люди виконують справжню журналістську роботу. Вони завжди на місці подій, знаходять інформацію й передають її або ЗМІ, або транслюють самі в соцмережах. Якби ті, хто вважає себе професійним журналістом, проходили стільки тренінгів і семінарів, як ця молодь, вони б пишалися цим, а громадські журналісти вважаються ще не досить професійними, весь час навчаються, підвищують свою кваліфікацію. Такої б настирливості нам усім…
Разом з тим громадські журналісти зазнають гонінь. Серед мусульман, затриманих у справі Хізб ут-Тахрір, їх десятки. І ми добре розуміємо: брали вони участь у діяльності організації, чи ні, члени її, чи ні – владі байдуже. Їх переслідують, арештовують саме за активність і громадську журналістику.
Та попри все це теми, пов’язані з Кримом, поступово, але неухильно й досить швидко зникають з першочергового інформаційного порядку денного. Навіть в українських ЗМІ, не кажучи вже про міжнародні. Що з цим робити? Журналістам – треба сприймати як свою місію увагу до Криму, до протидії гонінням окупаційної влади. І писати на теми Криму, навіть попри те, що цікавість до них уже не така велика, як було раніше. Це не принесе зараз популярності, але це треба робити.
Посвідчення незалежних російських ЗМІ допомагає українським журналістам у роботі на півострові
Важливо, що декому з українських журналістів таки вдається працювати в самому Криму. Найчастіше вояж згодом закінчується забороною на в’їзд на півострів (як Тарасові Ібрагімову – йому заборонили відвідувати Крим на 34 роки), або й арештом, але якийсь час попрацювати можна. Вважаю, що їхати в Крим треба, однак журналіст повинен усвідомлювати ризики. Приклад – діяльність фрілансера Крим.Реалії Владислава Єсипенка. Він висвітлював переважно соціальні теми, та все одно його затримала ФСБ. У нього нібито «знайшли» гранату, але звинуватили у «шпигунстві» й піддали тортурам: Владислав нині в СІЗО в Сімферополі.
Є два способи роботи на півострові. Перший – не афішувати себе. Приміром, Єсипенко не казав, що він журналіст. Перетинаючи адмінкордон, повідомляв, що їде відпочивати, або у приватних справах. Чим це закінчилося, ми знаємо. Другий – коли ти відкрито позиціюєш себе журналістом. Обидва способи ризиковані. У першому випадку тебе можуть формально переслідувати не за журналістську діяльність, а за інспірованими кримінальними справами. У другому – ти відкриваєшся й одразу стаєш вразливим. За тобою стежать, тебе намагаються залякувати. Мені, наприклад, заливали клей у дверний замок, щоб не міг піти на судове засідання. У номері готелю встановлювали пристрої слухового контролю й відеокамери. Не кожний журналіст готовий працювати в стані постійного стресу, коли стежать, залякують, переслідують. Отже, публічність не знижує ризики, але певною мірою захищає. Хоча для журналістів з українським громадянством обидва шляхи все одно ще складніші й небезпечніші, ніж, приміром, закордонним. Посвідчення українського журналіста радше посилює ризик репресій. Тому я завжди раджу заручитися посвідченням незалежних російських ЗМІ. От і громадські журналісти мають переважно посвідчення російського видання «Грани». Воно було справді опозиційне й незалежне. Його давно заборонили й закрили сайт, але ліцензію не анулювали, тож формально воно існує. Тому посвідчення цього видання певною мірою допомагає їм у роботі.
Джерела інформації в окупованому Криму
Віддалена робота складна насамперед пошуком джерел інформації. А ними можуть бути й ті самі громадські журналісти, кримська «Солідарність» (у ній є відповідні координатори). Майже все, що українські телеглядачі бачать про Крим – це робота громадських журналістів і «Солідарності».
Ще одне джерело інформації – кримські адвокати. Вони й самі в зоні ризику, нерідко їх теж переслідують. Але вони розуміють, що таке робота журналістів, і вбачають у них насамперед прихильників, помічників, тому зацікавлені співпрацювати.
Джерелом інформації можуть бути й родичі ув’язнених, бо мають з останніми хоч якийсь зв’язок. Плюс – це неабияке джерело гуманітарної інформації, що не тільки висвітлює формальний бік кримінальних справ, а й розповідає про те, хто ті люди, яких затримують, які їхні сім’ї, як вони живуть, чому їх переслідує російська влада.
В організації віддаленої роботи за кримськими темами важливий аспект – це довіра кримчан, адже то саме вони перебувають у зоні ризику. І коли адвокати діляться з журналістами документальною інформацією, треба розуміти, що це може гукнутися захисникам переслідуваннями. Тому працювати з ними треба вкрай обережно.
Тепер про методи роботи судових журналістів. Де, приміром, брати документи (і взагалі інформацію) про судові процеси? На материковій частині України з цим простіше – є реєстр судових рішень, він відкритий. Щоправда, останнім часом не всі рішення туди потрапляють, але працювати можна. У РФ є декілька судових реєстрів, зокрема й комерційних, але копирсатися в них досить складно, і справи, які веде ФСБ (тобто якраз більша частина кримських справ), туди не потрапляють, тому знайти їх дуже складно. Тут шлях такий: недержавні комерційні реєстри – це раз, адвокати й родичі, які мають доступ до матеріалів справ, хоча б до судового рішення – два. Але, ще раз наголошу: треба уважно ставитися до безпеки джерел, з якими ви працюєте, не підставляти адвокатів, не називати їхніх імен, якщо інформацію вони надають на конфіденційній основі.
Думка протилежної сторони в умовах Криму
Важлива верифікація інформації, тобто її перевірка. У нас, професійних журналістів, немає можливості дізнатися думку протилежної сторони – ми не можемо взяти коментар у російській прокуратурі, у слідства, ФСБ. Навіть якщо формально надіслати запит і все належно зробити, то в 99 випадках зі 100 прийде відписка, в якій не буде нічого. Тому я для себе цей професійний конфлікт розв’язав так: друга сторона буде представлена тими документами, які звинувачення приносить у суд. Там усе, що вони хотіли сказати, це їхня позиція. Я можу з нею працювати й використовувати на власний розсуд. А їхня позиція як сторони – це адвокати, звинувачені, що в кримських реаліях навчилися самі себе захищати. На суді вони заявляють привселюдно про гоніння, про порушення прав людини на півострові. А також – родичі, з якими треба працювати.
І наостанок – робота в Криму, особливо в судах, нині ускладнена обмеженнями через пандемію. Це використовує влада, щоб не пускати журналістів, спостерігачів на судові засідання. І все-таки там вдається працювати, насамперед громадським журналістам. Для цього є технічні можливості, приміром, подають клопотання адвокати з вимогою відкритості процесу тощо.
У ростовському військовому суді, до речі, з цим легше, там до журналістів ставляться лояльніше.
У суди Криму простіше зайти звичайним відвідувачем
Запитують, як акредитуватися в російських судах і в судах окупованого півострова. У суді РФ акредитації формально немає, але потрібно подавати клопотання, яке знов-таки за російськими законами вимагати не повинні (у відкритому суді взагалі жодних дозволів не потрібно). Однак на практиці від журналіста вимагають клопотання на участь у засіданні (що некоректно, бо журналіст не є учасником судового процесу). На ділі робиться все, щоб пресу не пустити. У деякі суди журналістів не пускають взагалі, в деяких треба просити секретаря засідання, щоб він попередив суддю, а той неформально дозволив пресі працювати. Тож незалежні журналісти доходять висновку, що в суди їм простіше зайти звичайними відвідувачами й не зчиняти ажіотажу своїм журналістським статусом, якщо не потрібно фотографувати. Та це все стосується лише журналістів з посвідченням російського видання. Тому я й раджу завжди мати посвідчення незалежних видань РФ. Їх не так багато, але вони ще є. Це «Новая газета», «Грани», «Радио Свобода». Раджу не брати посвідчення тих видань, які визнані в Росії іноземними агентами, приміром, як судове видання «Медиазона».
Якщо журналіст має посвідчення іноземного видання, йому потрібна акредитація Міністерства закордонних справ Росії. Процедура начебто й нескладна. Але ніколи не знаєш, чи тобі акредитацію дадуть, а чекати можна й пів року…
А як висвітлюють судові процеси нинішні кримські ЗМІ? Незалежних видань у Криму нема, радше їх можна назвати дуже залежними від російської влади й російського силового блоку. Є декілька видань, які висвітлюють судові процеси, але вони пропагують версію звинувачення. Російська влада в Криму навіть заснувала телеканал «Міллет», який мовить переважно кримськотатарською. Це реакція на об’єктивний кримськотатарський телеканал ATR, який окупаційна адміністрація позбавила ліцензії. На «Міллеті» нерідко проводять звинувачувальні ефіри, приміром, про Хізб ут-Тахрір. На них звинувачують не лише підсудних, а й адвокатів, за те, що захищають.
Залишилось кілька електронних видань, зокрема в Севастополі, які намагаються писати щось розумне й об’єктивне. Інколи досить об’єктивні сюжети роблять незалежні російські ЗМІ, наприклад, телеканал «Дождь».
Судова журналістика може існувати в тій країні, де є свобода слова, свобода преси та незалежна судова система
Микола Семена, досвідчений журналіст, який працював у тимчасово окупованого Криму:
– Судова журналістика – особливий вид журналістики. Хоча б тому, що права журналіста, який перебуває в залі судового засідання, з одного боку, відрізняються від прав журналіста, який присутній, скажімо, на мітингу. А з другого – до матеріалів судової журналістики особливі вимоги, є своя специфіка щодо об’єктивності, щодо ставлення до сторін судового процесу, до суду тощо. Тому є і специфічні жанри судової журналістики: судовий нарис, судовий репортаж… Судова журналістика може існувати в тій країні, де є свобода слова, свобода преси та незалежна судова система.
В Україні ситуація більш-менш збалансована, є об’єктивні видання. Крім згадуваних «Ґрат», це сайт «Судовий репортер». Є навіть громадська організація, що так і називається – «Сайт «Судовий репортер».
У нас видано декілька посібників для підвищення професійного рівня журналістів. Наприклад, «Основи судової журналістики». В Україні є також посібники, в яких дають поради суддям, як треба працювати з журналістами. Існує Школа судової журналістики. Навчання в ній – це велика допомога журналістській спільноті.
Вища рада правосуддя також оприлюднює поради, як вибудовувати стосунки суддям і журналістам, як знаходити порозуміння…
Недолік наших ЗМІ – вони вкрай мало пишуть про Крим і проблеми прав людини в ньому. Лише видання «Ґрати» стало таким собі вікном, через яке світ може дізнатися правду про судові процеси в Криму.
З власного досвіду – порада журналістам, які можуть потрапити в таку саму ситуацію, в якій 2016 року опинився в Криму (притягнення до суду). Треба надзвичайно серйозно ставитися до цього. Навіть якщо звинувачення здаватимуться вам абсурдними. У суді треба воювати на повну силу й доводити свою невинуватість аргументами. Завдяки адвокатам і експертам вдалося спростували «експертне дослідження», на якому ФСБ будувала звинувачення. Тож і кримська суддя оголосила вирок – позбавлення волі тільки умовно.
Матеріал буде цікавий тоді, коли журналісту цікава тема
Лілія Гемеджі, адвокатка, яка в окупованому Криму захищає в судах фігурантів політичних справ, ділиться досвідом взаємодії з журналістами:
– Довіра до журналіста – це дуже важливий аспект. У мене з багатьма журналістами склалися теплі, довірливі стосунки. Але спочатку, попри навіть добрі рекомендації, я перевіряю журналіста. Пам’ятаю, що нерідко журналіст – це людина, для якої важлива сенсація. Тож спершу я даю йому дрібку інформації для кращого розуміння ситуації, але прошу її не оприлюднювати, а залишити за дужками. Звісно, якщо він мене підведе, ця дрібка не завдасть шкоди підзахисному. А перевірка дає змогу зрозуміти, як далі вибудовувати роботу з представником преси. Отже, якщо ви хочете зробити добротний матеріал, вам потрібно увійти в коло людей, яким адвокат довіряє.
Не всі адвокати розуміють специфіку роботи журналіста й можуть давати йому зайву інформацію. Важливо, щоб він пояснив адвокату, що журналістові потрібно, виклав відповідні тези, дав напрям. Ми ж про наші справи можемо говорити годинами… А матеріал журналіста може мати різні спрямування й завдання. Тому, якщо чітко окреслити певні межі, то, на мою думку, матеріал вийде об’ємним і добротним. Але вершиною майстерності вважаю, коли журналіст може передати великий масив інформації, отриманої від адвоката, стислою, ємкою статтею.
І ще: матеріал буде цікавий лише тоді, коли журналістові цікава тема. Якщо ж для нього тема – лише формальний обов’язок, матеріал буде сухим і не зацікавить читача.
Громадських журналістів у Криму не визнають журналістами, але переслідують за журналістську діяльність
Зараз близько десяти громадських журналістів зазнають переслідувань після їхніх відвідувань судових засідань, після стримів біля судів. Це журналісти не за професією, а за покликанням. І хоча термін громадський журналіст, документаліст наявний у міжнародній практиці, в так званих судах Криму до них ставляться як до звичайних людей – не як до представників преси. Хоча затримують і переслідують їх саме за їхню діяльність як журналістів…
Приклад – справа громадського журналіста Айдера Кадирова. Йому присудили штраф за надуманим звинуваченням, хоча насправді покарали за журналістику. Офіційно він працює автомеханіком. Коли відповідні служби, аби пригасити його громадянську активність, прийшли до нього на роботу з перевірками, він записав про це сюжет і виклав у мережі Інтернет. Цей ролик набрав три мільйони переглядів… Це визнання!
Партнери цього онлайн-курсу – кафедри журналістики українських університетів; 9 листопада такими були викладачі й студенти Маріупольського державного університету та Національного університету «Одеська юридична академія».
Онлайн-курс для журналістів «У фокусі – Крим» – ініціатива Національної спілки журналістів України у партнерстві з Європейською федерацією журналістів. Курс із 10 зустрічей – про досвід і методику висвітлення проблем окупованого українського півострова.
В публікації використані фото «Кримської солідарності», Антона Наумлюка та сайту «Graty».
