Вебінар «Місія журналіста. Як тема прав людини може зацікавити широку медіаавдиторію» – це складова частина онлайн-курсу «У фокусі – Крим». Чільні промовці: Севгіль Мусаєва, головна редакторка «Української правди» і Сергій Мокренюк, голова Регіонального центру прав людини (RCHR). До вебінару долучилися Ліна Кущ – перша секретар і Микола Семена – секретар НСЖУ та більш як 200 учасників. Модератор заходу – голова НСЖУ Сергій Томіленко.
Без доступу на окуповану територію
Севгіль Мусаєва (інтернет-видання «Українська правда»):
– Тема Криму мені дуже близька й важлива. Закінчивши університет, я цікавилася діловою журналістикою й думала, що працюватиму в цій сфері й надалі. Але події лютого 2014 року змінили фокус, і коли Олена Притула запропонувала мені посаду головного редактора «Української правди», я погодилася. Серед причин цього рішення – можливість розповідати про Крим на загальнонаціональному рівні. І ми справді робимо досить багато, висвітлюючи кримську тему.
«Українську правду», як відомо, створили Георгій Гонгадзе й Олена Притула 2000 року, щоденна аудиторія – понад мільйон людей, дві третини з них звертаються до публікацій по кілька разів на день. У восьми проєктах УП тепер працюють близько 70 колег.
У перші дні й місяці окупації півострова в журналістів була велика увага до кримської тематики. Згодом цей інтерес почав пригасати як у медіа, так і в читачів. Нині відчутні «втома» авдиторії від негативних новин з Криму, брак доступу до окупованої території, через що журналісти вимушено спираються на інформацію громадянських журналістів або правозахисників.
Спочатку новини про гоніння й обшуки у кримських татар, арешти на півострові, закриття телеканалу ATR збирали на сайті УП до 20 тисяч переглядів. Згодом люди почали звикати до цих новин і на ділі перестали їх сприймати, кількість переглядів поступово знизилася до 400. І це не унікальна ситуація: приклад – згасання сприйняття читачем новин про події на Донбасі. Людина не може весь час існувати в негативному інформаційному середовищі…
На початку окупації півострова в «Українській правді» працювала кримчанка Анастасія Рінгіс, яка з кожної поїздки до Криму привозила репортажі. Тоді УП була серед небагатьох українських видань, що мали актуальні тексти з окупованого Криму. Та навесні 2016 року після чергової публікації Анастасії про те, що провалюється туристичний сезон, зростають ціни тощо, їй заборонили в’їжджати на територію півострова.
Далі в УП почали працювати з позаштатними авторами, серед них з Антоном Наумлюком (Радіо Свобода), журналісткою Альоною Савчук, яка з міркувань власної безпеки писала під псевдонімом. Вона зустрічалася з родинами політв’язнів, їздила на суди, записувала відео. Але і їй 2018 року заборонили в’їжджати на територію Криму. Так само було з правозахисниками.
Найважче сприймати те, що зібраний тяжкою і небезпечною працею унікальний контент набирав 4–5 тисяч переглядів. І водночас якась бійка народних депутатів на якомусь шоу набирає велику кількість переглядів. Звичайно, теми Криму в редакції не полишили, але виробили певний алгоритм подальшої праці.
Приклади успішної роботи з кримською тематикою
По-перше, має бути якісна аналітика. Тема Криму поступово згасає, але авдиторії все одно цікаво знати про життя людей на півострові. Мене як кримчанку дуже часто запитують, що там відбувається з цінами, з економікою, природою тощо. Оскільки в нас немає доступу до території, ми можемо спиратися або на офіційні дані так званої кримської влади або на дані державних органів Росії, яким не можна вірити.
По-друге – цікавий сторітелінг. Потрібно «запакувати» складні теми в розповіді про історії людей.
І третій кейс – це актуалізація.
УП 2020-го видала спецпроєкт «Як змінюється Крим під російською окупацією», над яким колеги ґрунтовно й різнобічно працювали. І якщо останнім часом новини про Крим не дуже активно читали, то цей спецпроєкт переглянули 80 тисяч людей.
Ще один проєкт – інтерактивна мапа Криму. Як співзасновниця КримSOS я виїздила у відрядження до Європарламенту, де розповідала про проблеми Криму. Бачила, що далеким від Криму людям складно зрозуміти масштаб його трагедії. Тому й вирішили в редакції УП зібрати відомі кейси і зробили інтерактивну мапу. На ній активуєш позначки – й одразу випадають історії з фактом порушення прав людини. Проєкт переклали англійською мовою. Європейські дипломати вітали цей полегшений доступ до масиву інформації про масштаб трагедії в тимчасово окупованому Криму.
Якось, переглядаючи стрічку новин «Української правди» за лютий 2014 року, помітила, що новини про події в Києві затьмили інформацію про драматичні події навколо парламенту АР Крим. Тоді й народилася ідея відновити хронологію подій на півострові в лютому – березні 2014 року.
Готувавши проєкт «Це моє особисте пекло…», співпрацювали з постійним представництвом Президента України в АР Крим, медійною групою з прав людини, Українським інститутом національної пам’яті, де створювали інтерактивний музей окупації. І тепер проєкт має 150 тисяч переглядів, він став «вірусним» у соцмережах.
А напередодні проведення Кримської платформи колеги створили спільний номер журналу НВ, який показує, що кримські журналісти мусили виїхати з півострова. У цьому виданні – розлоге інтерв’ю Володимира Зеленського на острові Зміїний під час військових навчань (тема Криму). Уміщено й інтерв’ю журналіста Миколи Семени з Мустафою Джемілєвим – лідером Меджлісу кримськотатарського народу, матеріали про інших визначних особистостей. Це актуалізувало історію про Крим, привернуло увагу посольств іноземних держав до проєкту. І так само, як з інтерактивною картою Криму, зроблено версію журналу англійською мовою – його роздавали під час роботи Кримської платформи. Заступник генсека НАТО, гортаючи журнал, сказав, що нарешті розуміє, яка це трагедія Криму.
Запитання – відповіді
- Чи є зворотний зв’язок з Криму на публікації «Української правди»?
– Так. Але «Українська правда» в окупованому Криму, як і в Росії, заблокована. Там наші друзі користуються VPN (Virtual Private Network) або ми надсилаємо їм наші тексти. Про свободу слова в Криму наразі не йдеться.
- Чи можуть бути успішними зусилля української влади й міжнародних інституцій у справі визволення політв’язнів?
– Маємо весь час про це говорити, використовувати будь-які засоби. Один з наших проєктів – «П’ята ранку» – красива інтерактивна вистава, побудована на основі інтерв’ю з родинами політв’язнів.
Створена із залученням відомих осіб вистава має слугувати тому, щоб люди через унікальні життєві історії більше знали про масштаби лиха в Криму.
Що знає українське суспільство
Сергій Мокренюк, правозахисник,кримчанин, виїхав з півострова через окупацію. Як юрист працював у Міністерстві з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, де багато зробив для того, щоб повернути українців з неволі на територію, підконтрольну Україні.
– Перша проблема – брак обізнаності нашого суспільства про ситуацію в Криму та навколо нього. Наше законодавство про правовий режим тимчасово окупованої території та інші нормативні акти щодо Криму зазначають: здійснювати моніторинг того, що відбувається в Криму, оприлюднювати і надавати дані – усе це обов’язок Кабінету Міністрів. Але ж ми не бачимо документів з інформацію плюс-мінус аналітичного плану про ситуацію в тій чи іншій сфері Криму.
Це недоробок Кабміну й низки міністерств і відомств, які не ведуть системних досліджень ситуації в Криму. Приклад – немає жодного аналітичного документа чи звіту Міністерства освіти і науки України про доступ дітей у Криму до освіти, про знищення можливості навчатися українською мовою. Така само ситуація з інформацією від Міністерства охорони здоров’я про медичне забезпечення на півострові. Неймовірно важко знайти позицію Міністерства культури та інформаційної політики про знищення сотень історичних пам’яток на тимчасово окупованій території, про незаконні археологічні розкопки.
Регіональний центр з прав людини, яким керую, цікавлять, зокрема, теми колонізації Криму, заміни населення, порушення прав людини, гоніння за релігійними мотивами, знищення культурної спадщини на півострові, порушення прав власності.
Перед цією зустріччю я просив учасників вебінару назвати три відомих їм факти про нинішній Крим і назвати джерела, звідки дістали ці відомості. Деякі відповіді показали, що сьогодення півострова не всі добре знають. Дехто зазначає, що Крим анексований, омивається Чорним морем, що там є гора Ай-Петрі й Херсонес, є найдовший тролейбусний маршрут. А дехто відповів, що нічого не знає про життя в Криму.
З досліджень відомо, що українські медіа нерідко більше спираються на інформацію з російських джерел і джерел окупаційної влади, фейсбучних повідомлень сумнівної правдивості, ніж на інформацію українських органів влади. То який же наратив про Крим просувають нині українські медіа в інформаційному просторі? Чи цей наратив український? Чи відповідає це завданням журналістики?
Візьмімо «Сім років окупації Криму: що думає українське суспільство?» – це дослідження провели у Школі політичної аналітики Києво-Могилянської академії. Учасники відповіли на запитання: «Наскільки ви погоджуєтеся з твердженням, що в межах Кримського півострова необхідно створити кримськотатарську адміністративну автономію?» Погоджуються з цим 18 % опитаних, не погоджуються – 10 %, решта – вагаються, а третина опитаних каже, що не знає відповіді.
На запитання «Яким має бути статус Криму після відновлення української влади на півострові?» 37 % опитаних сказали, що має бути автономна республіка (як до тимчасової окупації), 27 % вважають, що Крим має стати звичайною областю України, а 14 % – за кримськотатарську автономію. Понад 20 % не знають, що сказати. Коли багато людей не можуть визначитися з відповіддю про майбутнє Кримського півострова, це означає, що бракує інформації, за якою людина могла б прийняти рішення.
А щодо того, яким Крим має бути після визволення, чи можливе надання йому статусу кримськотатарської автономії, наведу слова Мустафи Джемілєва, одного з провідників кримськотатарського національного руху: «Не має значення, як це буде називатися. Має значення, який буде зміст». Важливо обговорювати не форму, а якою буде суть процесів, що відбуватимуться.
Про міфи
Перший міф – у Криму ніхто не бореться проти окупанта. Другий – борються всі кримські татари. Третій міф – всі або абсолютна більшість кримчан хотіли в Росію.
Нині в Криму борються за Україну, чинять спротив російській окупації незалежно від національної приналежності, статі та освіти. Якщо людина сповідує демократичні цінності, вона чинить спротив. Російська влада намагається своїми наративами затягти кримчан у свій ментальний простір. Російських керівників, які приїздять до Криму і яких масово призначає влада, кримчани не сприймають – називають їх «понаєхалі», «понаєхи». А от приїжджих з Донецька й Луганська так не називають.
Свій ненасильницький щоденний спротив кримчани проявляють навіть у анекдотах. Наприклад: покупець просить продавчиню: «Зважте, будь ласка, смачних цукерок». І відповідь: «Смачні у 2014-му закінчилися. Залишилися тільки російські».
З 2014 року українське суспільство змінило свої наративи. Кримське суспільство, яке було в українському наративі з часів незалежності, нині перебуває між російським і українським наративами, між російським ментальним полем і українським. І вже тепер треба думати, що маємо робити, коли в Криму відновиться українська влада.
Допоможе матеріал з архівів
Регіональний центр з прав людини має сайт «Крим – це Україна» (https://crimea-is-ukraine.org), на якому акумулюємо архівні матеріали про зв’язок Криму з іншими регіонами України.
Виявляється, в місцевих архівах усіх регіонів України можна знайти, наприклад, відомості про те, як у 50-х роках в областях формували списки сімей, що поїдуть у Крим відбудовувати рисові чеки, саджати сади, як у 20-х і 30-х роках якась область збирала гроші на підтримку кримчан, що голодують… Є багато фактичних даних про відомих кримчан – вихідців з областей України.
Варто скористатися цим масивом архівних матеріалів. І тоді зміцниться розуміння, що Крим – справді невіддільна частина України.
Шукайте людину, шукайте історію
Ліна Кущ, перша секретар НСЖУ:
– Авдиторія краще сприймає інформацію про Крим також через людські історії. Шукайте людину, шукайте історію, яка стосується загальних проблем. Молодим колегам раджу долати стереотипи, бути неупередженими й не користуватися бездумно інформацією фейсбучної бульбашки чи ще якогось непевного джерела. З власних спостережень і спілкування з кримчанами: не можна всіх стригти під одну гребінку, не всі жителі Криму вітають «руський мір».
Для прикладу: історія про те, як у родині талановитого хлопця-музиканта спочатку дуже раділи, що вдалося домовитися про додаткові уроки для сина з високопрофесійною, відомою в музичних колах викладачкою, до якої дуже складно потрапити. Але, коли мати хлопчика поспілкувалася з цією репетиторкою і почула, як та розхвалює Путіна, сім’я вирішила від її послуг відмовитися.
Ще один приклад – коли знайома привозить до Києва з Криму мед у пляшці з-під йогурту й наголошує, що цей мед з пасіки дуже гарної людини – українського патріота. І це попри те, що перевозити мед через адмінкордон з Кримом заборонено, жінка, яка везла гостинець, ризикувала на російському контрольно-пропускному пункті дістати великий штраф. Але вона везе мед, щоб пригостити своїх київських друзів.
Обидва приклади – це підтвердження наявності ненасильницького спротиву окупації. І про це варто говорити, бо такі деталі промовисті, вони багато що кажуть про людей, які там живуть і виявляють свої проукраїнські погляди. Це вибір, який щоденно роблять кримчани.
Онлайн-курс для журналістів «У фокусі – Крим» – ініціатива Національної спілки журналістів України у партнерстві з Європейською федерацією журналістів. Курс із 10 зустрічей розповідає про досвід і методику висвітлення проблем окупованого українського півострова.
