Світлана Залізецька, редакторка провідного інформаційного сайту міста Мелітополь. За зрозумілих обставин журналістка не може вказати його назву, бо їй довелось зректися не тільки інтернет-ресурсу, а навіть власного імені, щоб тільки врятуватися й виїхати з окупації на вільну територію України.
«Ми максимально і всіма можливими способами намагалися розповісти людям про те, що відбувається в Мелітополі»
Чоловік Світлани – військовий, він неодноразово попереджав про ймовірність російського вторгнення. І якщо тривожні валізки можна зібрати, то підготуватися психологічно до повномасштабного вторгнення просто нереально. Скільки б не було попереджень, а коли полетіли «гради» і ракети, то були і шок, і розпач. За роботу Світлана вхопилася як за «пігулку від паніки» і почала писати на тоді ще своєму інтернет-ресурсі про все, що відбувається в Мелітополі.
– Я весь час міркувала, як би мені написати, як би мені викласти, як би мені розповісти про те, що робиться, щоб весь світ дізнався, що до нас прийшла війна, щоб хтось визволив нас. Вони так стрімко просувалися, і моїм завданням було інформувати про те, що робиться, я намагалася просто кричати своїми новинами: «Нам потрібна допомога! Хтось зверніть на це увагу!», – занурюється у спогади журналістка.
Менше всього російські окупанти хотіли, щоб світ знав правду про їхні злочини, тому вони прагнули «закрити роти» українським ЗМІ і подавати всіма ресурсами свою пропаганду. Тому місцеві інформаційні сайти постійно зазнавали DDOS-атак, на соцмережі теж полювали і старалися зламати.
– Ми намагалися вийти в ефір через соцмережі, через телеграм-канали. Коли був просвіт, і ми могли поставити новини на сайт – публікували на сайті. Всією командою ми максимально і всіма можливими способами намагалися розповісти людям про те, що відбувається у нас в Мелітополі, – каже Світлана.
Пропозиції про зраду
Через деякий час Світлані зателефонувала Галина Данильченко, голова Мелітопольської військово-цивільної адміністрації. Та її пропозиція була не про підтримку місцевих медійників, а про… зраду.
– Вона розповідала про те, що зі мною хоче зустрітися комендант, що мені потрібно працювати разом з ними, що мене чекає кар’єра «від Москви і до окраїн», що все буде добре. Я сказала, що не має потреби зі мною зустрічатися, бо я не буду з вами працювати. І все, – розказує наша співрозмовниця.
«Виїжджала з чужим паспортом. Сім-карти витягла з телефонів»
Світлана розуміла: якщо вона не евакуюється, то ця колаборантка телефонуватиме і погрожувати ще не один раз. Але щоб виїхати, потрібна була повна конспірація.
– Виїжджати я мала не зі своїми документами, бо я вже була в їхніх списках. Виїжджала з чужим паспортом. Сім-карти витягла з телефонів, поклала у шкарпетки. Я подумала, що вони мене не роздягатимуть, бо я жінка. Взяла інший телефон, маленький такий. Навіть вчилася його вмикати. Завела там собі 2-3 контакти саме таких, що потрібні, і була там якась одна фотографія – і все, – ділиться своїм досвідом пані Залізецька.
Завдяки ретельній підготовці до виїзду, спланованим і продуманим заходам безпеки Світлана виїхала до Запоріжжя, де оселилася й працює далі за фахом.
– Вони «малюють» з мене якусь терористку, нацистку, яка співпрацює з усіма можливими спецслужбами в Україні. Нехай собі дурниці плетуть, мене вже це не обходить. Я – журналістка, – підсумувала розповідь Світлана Залізецька.
“ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни” – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
