На рахунку Наталки Гамери – редакторки з Тернопільщини – десятки волонтерських поїздок до українських військових, безліч пригод, недоспаних ночей, труднощів і хвилювань. З початком повномасштабної війни вона разом із колективом деякий час видавала газету «Голос Лановеччини» за власний кошт, а коли стало зовсім скрутно і довелося закрити видання, занурилася у волонтерство з головою. Та навіть під час волонтерських поїздок у гарячі точки вона залишалася журналісткою.
«Два місяці в гіпсі була. Але роботу не покидала, навіть на знеболювальних приходила»
– У мене є мрія видати – хай навіть не книжку, а хоча б брошурку – про волонтерські подорожі, такі собі мемуари волонтера. Сподіваюся, коли закінчиться війна, ми обов’язково знайдемо фінансування на видання спогадів. Я щодня спілкуюся з різними людьми: і на фронті, і в деокупованих містах, і з переселенцями. Є у нас в Тернополі жінки, які приїхали, а їхні чоловіки на фронті, є жінки які приїхали до родичів, а чоловіки залишилися працювати. Є люди, які з окупації виїхали, є такі, що залишилися без житла. Їхні історії має знати світ, – каже пані Гамера.
У перші дні повномасштабної війни рідні практично не бачили Наталку вдома. Вона заїжджала зрідка – хіба переночувати. Наплічник із необхідними речами, вода, блокнот і ручка – і волонтерка-журналістка готова до чергової експедиції.
Але якось стався з нею нещасний випадок…
– У четвер я готувалася до поїздки, бо в суботу ми мали на Авдіївку їхати, – розповідає журналістка. – Пішла в банк, а там такі сходи круті… Я впала і зламала руку. Складний перелом. Два місяці в гіпсі була. Але роботу не покидала, навіть на знеболювальних приходила. Бо в мене логістична робота була: я спілкувалася із хлопцями, запитувала, що їм потрібно. Був такий випадок, коли гіпс зняли, але рука ще не зажила, а мені потрібно було їхати в Харків, у госпіталь. Мені зять поставив умови – дочка вагітна була саме – щоб я нікуди не їздила, адже вона хвилюватиметься, а в іншому разі він перестане мені донатити на ЗСУ. Та я не послухалася і все одно поїхала. Але мала розмову вдома… Та потім відновилася – і знов у волонтерство.
«З 2015 року я вже почала їздити на передову. Туди, де служили наші земляки»
Насправді «життя в дорозі» затягнуло журналістку-волонтерку ще з 2015 року. Їй хотілося бачити все на власні очі, відчути і пропустити через себе той біль, який огорнув тоді Схід України.
– Я тоді зрозуміла, наскільки все було серйозно. Усвідомила більше, що таке тил і що таке фронт. Тому хотіла їхати, бачити, що відбувається, спілкуватися з різними людьми. І з 2015 року я вже почала їздити на передову. Туди, де служили наші земляки.
Після кожної поїздки журналістка сідала за написання матеріалів. Розкладала світлини військових, які згодом передавала їхнім сім’ям. Бо знала вже, хто де і як служив. Проте, коли сталося повномасштабне вторгнення, Наталка розгубилася.
– Ми не знали, куди везти допомогу. То ми почали їздити в Київ, де були обстріли, де люди просто жили в метро. Сьогодні вже не та війна, що була з 2014 року. Зараз усе по-іншому, і не хочеться зайвий раз наражати на небезпеку навіть самих воїнів. Тому вони і нам говорять, що зараз потрібно, а що не на часі. З більшістю спілкуємося телефоном. Тому ми приїхали, розвантажили машину в одних, других, третіх – і їдемо назад, – розповідає волонтерка-журналістка.
Зараз ситуація більш-менш стабілізувалася, і є логістичне розуміння для волонтерів – куди їздити і що робити. Тож тепер пані Наталя хоче знайти час і ресурси, щоб таки відродити «Голос Лановеччини».
«Немає фінансування і передплати – всі пішли у соцмережі»
– Волонтерство затягує, але таки треба залишати слово про ці події, – підсумовує розмову Наталя Гамера. – Я це розмежовую: благодійництво і ЗСУ – це одне, а робота редакції газети – інше, це паралельно. Хоча для мене важливе і те, і те. Я для себе ніколи нічого ні в кого не просила, і от для редакції якось склалися обставини, що я ще не звертаюся по допомогу. Немає фінансування і передплати – всі пішли у соцмережі, хоча зараз розуміємо: було краще, коли ми мали газету. Але відродити її не так просто.
«ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни» – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
