Медійники новинного порталу GX, раніше відомого як «Город Х», у воєнний час виявили таку ж стійкість, як і їхній героїчний Харків. З літа 2022 року вони наповнюють свій сайт лише втрьох – під регулярними обстрілами, і не завжди маючи зарплатню. Проте журналісти, одна з яких – Галина Половик, вважають ці обставини вторинними для себе. Адже світ має знати про випробування, які витримує місто, і про мужність харків’ян.
«Нам сказали: далі можна не працювати. Але ми залишилися»
Інтернет-ресурс gx.net.ua, заснований майже вісім років тому, перед війною входив до трійки лідерів новинних сайтів Харкова за відвідуваністю. Створений на засадах самофінансування, він функціонував за рахунок продажу реклами. Та навесні 2022 року до жахіть, які принесла жителям міста, і, звісно, журналістам, війна, додався ще один удар.
–На початку червня банк офіційно оголосили банкрутом, і вже стало зрозуміло: війна надовго. На ту мить на порталі працювало п’ятеро кореспондентів і редактор Олександр Брусєнцов. Нам, журналістам, сказали, що далі ми можемо не працювати, хоча сайт не закривали, редактор його підтримував. Але я і Наталка Бойченко вирішили залишитися на волонтерських засадах. Ось так з того часу втрьох і трудимося, – згадує тодішню скруту Галина Половик, яка працює на сайті з 2019 року.
За майже рік російської агресії відчуття у Галини таке, наче вона взагалі не відпочивала, хоча й двічі виїздила з Харкова протягом весни і літа – щоразу на кілька тижнів. Перший раз – у Чернівці на запрошення друзів, потім – за кордон, допомогти з евакуацією рідним і близьким знайомим. Робота на інформаційному ресурсі міста-мільйонника виснажує і за мирних умов, що вже казати про війну?
«У Харкові в той час усі спали одягненими»
Спочатку медійниця відводила собі на сон дві-три години на добу. Ледь прокинешся – і до соцмереж, до телефона – наповнювати свою стрічку новин.
– Найперша новина на сайті від 24 лютого була заготовкою з мирного життя, – подумки повертається журналістка до самого початку війни. – Про те, що наш академічний український драматичний театр ім. Шевченка будуть реконструювати, адже минулого року йому саме виповнювалося сто років. А далі вже пішли воєнні повідомлення. У перший день у нас були обстріли, були жертви… Наскільки я пам’ятаю, у Харкові тоді поранило понад 40 людей. Загинула дитина в Чугуєві. І жінка – на робочому місці, працівниця газової служби.
Редакція одразу вирішила, що працюватиме далі, тільки вже не в офісі, а кожен з дому, як призвичаїлися за часів ковіду. Насамперед – інформувати людей про життєво важливі речі. Про те, де можна купити хліб, наприклад, бо магазини одразу спорожніли. Галина й сама напекла для сім’ї хліба, щоб протриматися хоч два дні.
А наступного дня вона перебралася зі свого дому до далекої родички поважного віку, яка мешкала одна на четвертому поверсі багатоповерхівки неподалік заводу ім. Малишева. Цей район, на щастя, не обстрілювали так інтенсивно, як Салтівку, П’ятихатки чи Рогань. Галина обладнала собі робоче місце в коридорі. Електроенергія і зв’язок у всіх працівників сайту були постійно, інколи зникав інтернет, та провайдери швидко його відновлювали. Інформацію збирала насамперед по телефону. Стала у пригоді солідна база контактів, накопичена протягом журналістського життя.
Вибухи навколо лунали і вночі, і вдень, проте в укриття журналістка так жодного разу й не спускалася: по-перше, з 91-річною бабусею туди не бігтимеш, залишати її на самоті теж небезпечно. По-друге, Галині на це просто бракувало часу: стрічка новин потребувала постійного наповнення. Крім того, певною мірою журналісти стали зв’язковими між людьми, що потребували допомоги, і волонтерами, що її надавали.
– Телефонували знайомі, колишні колеги, пенсіонери… Ми виконували свою щоденну роботу і паралельно допомагали їм чим могли, – каже вона.
Наостанок кожної нескінченної робочої зміни новинарка клала ноутбук до рюкзака – про всяк випадок, щоб не витрачати потім час на збирання. У ліжко лягала одягненою: «У Харкові в той час усі спали одягненими, як мінімум у спортивних костюмах. Пізніше, коли я виїздила тимчасово до Чернівців, днів два було так незвично роздягатися перед сном».
Кожен день Галини починався з того, що вона дивилась у вікно: чи димить котельня, яка обігріває весь мікрорайон? Накривала думка: котельня дуже помітна, і якщо її обстріляють і зникне опалення, люди позамерзають, особливо старенькі. І це буде величезна трагедія.
У місті, ще вчора живому і красивому, щодень упевненіше починала господарювати війна. 27 лютого зупинився громадський транспорт. Метро перетворилося на бомбосховище – тривалий час воно виконувало тільки цю функцію. Хтось приходив сюди на ніч, а хтось уже взагалі не виходив з підземки. Комендантська година ставала дедалі тривалішою, в якийсь час вона починалась о 16-й годині, закінчувалась о 5-й. У перші дні на очах у харків’ян у місто заходили російські ДРГ, яких тут же вибивали звідти. На gx.net.ua публікували телефони, куди звертатися тих, хто помітив підозрілих осіб.
Одна з найзухваліших атак на місто сталася 1 березня: ворог поцілив ракетою у будівлю ОДА, вона ж Будинок Рад, у самому центрі Харкова. На ту мить там діяв волонтерський штаб. Близько тридцяти людей загинули.
– Тіла потім діставали з-під уламків ще протягом місяця, – згадує Галина.
Тоді місто обстрілювали по 60 – 70 разів на день… Переживали харків’яни, серед іншого, за Харківський фізико-технічний інститут, адже там розташована дослідницька ядерна установка. Через постійні обстріли був зруйнований сам інститут, потрощені будівлі на прилеглих територіях, проте реактор уцілів.
Місто згуртувалося і щодня з’являлися нові герої
Та у новій катастрофічній реальності проступило дещо позитивне – війна згуртувала харків’ян. Журналісти дізнавалися про такі приклади щодня.
– Люди намагалися одне одному допомогти. Почався волонтерський рух навіть серед тих, хто ніколи раніше не займався волонтерством, – розповідає журналістка. – Вразив випадок із «Українською ваговою компанією» (виробник великого вагового обладнання – прим. ред.). Коли у П’ятихатках, де розташоване підприємство, вже фактично був фронт, туди проривалися росіяни, керівник – молодий підприємець Іван Мовчан – надав машини співробітникам, щоб вони евакуювали жінок і дітей, а потім щоб повернулися і працювали на оборонку. На заводі виконували запити армії. Надавали автомобілі, варили «їжаки», вивозили загороджувальні бетонні плити, встановлювали їх там, де скажуть військові. На початку березня росіяни розбомбили підприємство майже повністю. Залишки потужностей харків’яни перевезли до Вінниці і продовжили роботу там.
Готуючи матеріали для свого медіа, Галина Половик занурювалася в історії, які неможливо слухати без сліз, – і продовжує це робити. У мирний час колеги їй позаздрили б: ще б пак – мати у своєму розпорядженні таке невичерпне джерело сюжетів, як життя у Харкові! Наприклад, навіть під час активних обстрілів тут працювали лікарні, пологові будинки, перинатальні центри – міський та регіональний.
Про роботу останнього Галина підготувала дві публікації. Лютий – травень 2022 року в закладі були вкрай важкими, особливо коли зникало світло. Але медики, незважаючи на вибухи ворожих снарядів, залишалися на робочих місцях, приймали нових пацієнтів і рятували маленькі життя. Під час знеструмлення персонал вручну контролював температурний режим і подачу кисню, щоб немовлята в «інкубаторах» у відділеннях інтенсивної терапії змогли вижити. Тобто лікарі власними руками забезпечували дихання малюків, під’єднаних до апаратів штучного дихання.
За цей, без перебільшення, подвиг зі збереження життів директорку Харківського регіонального перинатального центру Ірину Кондратову Бі-Бі-Сі внесла до списку ста жінок, які, за версією цієї медійної корпорації, надихали світ ті впливали на нього у 2022 році. Окрім того, портрет Кондратової разом зі світлинами інших мужніх українців розмістили на обкладинці американського щотижневика Time, поруч із портретом Володимира Зеленського, якого проголосили «Людиною року – 2022» (в Україні зображення цієї обкладинки поширило інтернет-видання «НВ»).
– А наші сумлінні комунальники, які тримали і тримають місто в чистоті, незважаючи на обстріли? Навіть на Салтівці, яка вся стоїть в руїнах, внизу на асфальті прибране будівельне сміття. А пожежники-рятувальники, які виїздили на гасіння пожеж, самі потрапляли під обстріли і гинули? А вчителі, які продовжували викладати дистанційно, збираючи своїх школярів по всій Україні і по всьому світі? – пишається земляками Галина.– Мені здається, якщо журналісту потрібна історія – маленька, велика, то варто вийти на вулиці Харкова, зупинити будь-яку людину, розпитати – і буде історія. З цієї війни ще стільки історій буде і стільки сліз… Ми ще стільки всякої правди дізнаємося… Аби лиш хотілося писати, аби лиш можна було писати. Єдине, про що шкодую за весь цей час, – я не вела щоденників.
Коштами допомогли НСЖУ і європейські партнери
З технічних засобів для збору інформації Галина має лише смартфон. На нього записує інтерв’ю, знімає фото і відео. До слова, на початку російської агресії фотографувати будь-що на вулицях Харкова, не маючи акредитації Міноборони, було неможливо. Почнеш знімати – одразу підійде патруль. Тому архів з того часу Галина Половик не накопичила.
Працюючи нині більше як «самотній вовк», вона трохи ностальгує за часами однієї зі своїх попередніх робіт – на телебаченні. Та й на нинішній посаді раніше була змога взаємодіяти з телеоператором, щоб створювати більші, цікавіші, яскравіші проєкти. Зараз журналістських тем – через вінця, але бракує часу, бракує помічників і фінансової стабільності. Коли поновиться регулярний заробіток, невідомо. Від вирішення проблем із банком залежатиме не лише зарплатня медійників, а й власне доля gx.net.ua.
Зарплатню з вересня по грудень минулого року Галина «організувала» собі сама – подалася на одну із кризових програм НСЖУ. Це проєкт Лабораторії журналістики суспільного інтересу «Голоси України», що реалізується за підтримки Європейського центру свободи преси і ЗМІ (ECPMF). Це допомогло Галині утриматися в професії, якій вона віддала понад 30 років.
Її колега по сайту Наталка Бойченко весь цей час працює як інформаційна волонтерка за моральної й матеріальної підтримки сім’ї. Спеціалізується на культурному житті Харкова, яке під час війни набуло нових несподіваних форм. Артисти головного музичного закладу – Харківського національного академічного театру опери і балету ім. Лисенка («Схід Опера») – тепер виступають у салоні «Маестро». Ці концерти по-справжньому елітні, бо зала вміщає менше 40 слухачів. А в одному з підземних паркінгів облаштували сценічний майданчик для виступів тих же оперних співаків, що виконують різний репертуар; акторів Театру юного глядача, лялькового театру та інших колективів. Новорічно-різдвяну ялинку і святкові заходи біля неї цьогоріч перенесли з майдану Свободи, де встановлювали ялинку зазвичай, «під майдан», тобто у метро. Бойченко веде з цих подій стрими на Фейсбук-сторінці сайту, згодом розміщує там відзняте відео.
Один з підземних паркінгів міста обладнали під концертний майданчик зі сценою і досить зручною глядацькою залою. / Фото Галини Половик. 
«Передовсім я зрозуміла: ніколи не треба зупинятися»
На такі ж зворушливі історії журналісти натрапляють і поза містом, на теренах деокупованої Харківщини. Нещодавно разом з енергетиками і колегами Галина Половик їздила у село Макарове Золочівської ОТГ, що на межі з російським кордоном. Енергетики повернули світло людям, які не мали його з 24 лютого! Тобто майже рік!
Як і всюди після рашистів, тут залишилася руїна. Розтрощена будівля дитсадка з табличкою про те, що у 2021 році його відремонтували з допомогою німецьких благодійників. Повністю спалена вулиця Шкільна, де діяв штаб окупантів.
– Купа сміття, бруд, понівечена техніка, і, мабуть, чиїсь сльози, – ділиться враженнями Галина. – Місцевий електрик розповів, що коли вони із саперами вперше зайшли в село, думали, що нікого немає. А тут, каже, повиходили! І що найбільше жахнуло – стільки дітей! І в мене, журналістки, був шок: і вони всі перебували в окупації, все це пережили?!
Досвідчена медійниця одразу виокремила зі своїх спостережень теми, над якими треба попрацювати глибше: «Заїжджаєш у село – вже бачиш багато тем. Наприклад, про компенсацію від держави матеріальних і моральних збитків, завданих агресором».
– Що підтримує весь цей час мене морально? – на хвильку замислюється над запитанням Галина. – Передовсім я зрозуміла: ніколи не треба зупинятися. Завжди шукати якийсь вихід, навіть коли дуже важко. Для мене головним було залишитися у своїй професії, у справі, яку я розумію. І я вже мрію про майбутні творчі проєкти – можливо, спільно з іноземцями, яким цікаві події в Україні та Харкові.
«ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни» – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
