Керівник мультимедійного видання «Обрії Ізюмщини» Костянтин Григоренко вісім років прожив за 50 кілометрів від фронту. У 2014-му його рідне місто приймало перших біженців зі Сходу, поранених та загиблих. Тоді журналіст і гадки не мав, що через декілька років війна вижене з дому і його, а дні й ночі переплутаються в повній безнадії.
«На першій шпальті в нас була новина про те, що Росія розпочала широкомасштабне вторгнення в Україну»
– Нам вранці зателефонувала донька з Харкова. Це було десь о 5.30. Ранній дзвінок завжди тривожний, вона так рано ніколи не телефонувала. Я взяв слухавку, і вона тремтячим голосом каже: «Тату, в нас стріляють і дуже-дуже гучно». Ми з дружиною одразу взяли свої гаджети і почали гортати стрічки новин, там і побачили, що вночі Путін оголосив про так звану «спеціальну операцію», – згадує Костянтин.
Прочитавши новини про війну, журналіст все одно поїхав на роботу, адже того дня редакція готувала до друку черговий номер газети. І той номер жителі Ізюмщини таки побачили.
– На першій шпальті в нас була новина про те, що Росія розпочала широкомасштабне вторгнення в Україну. Потім ми колективом зібралися на планування і вирішили наступні дні працювати віддалено – доки не врегулюється ситуація. Ми мали такий досвід ще під час пандемії, тому нам це давалося легше. Припинити свою роботу ми просто не мали права, оскільки інші медіа нашого регіону почали один за одним закриватися, а «Обрії Ізюмщини» залишалися для жителів міста таким собі ковтком свіжого повітря, – розповідає співрозмовник.
«Дружині на телефон знайомі прислали повідомлення про те, що невідомі цікавляться, хто такий Костянтин Григоренко»
У перші дні війни місто постійно здригалося від вибухів. Російські ракети летіли одна за одною, руйнуючи все на своєму шляху.
– Поцілили в багатоквартирний будинок. Я хочу це підкреслити: не в адмінбудівлю, не у військовий об’єкт, а в звичайну багатоповерхівку. Пам’ятаю, ми ще того дня виїхали на місце, записали репортаж з фото і відео, поспілкувалися з людьми, але видати наступний номер вже не змогли, бо з цього дня обстріли не припинялися ні на мить, – каже пан Григоренко, – «Летіло» усе можливе озброєння. Найстрашнішими були літаки, авіабомбардування. Були й артилерія, гради, САУ, танки.
Темрява огорнула місто. Всі блага цивілізації зникли, а Костянтин все одно ще вагався: їхати чи ні. Але швидко зібратися з думками допомогло одне повідомлення.
– Дружині на телефон знайомі прислали повідомлення про те, що невідомі цікавляться, хто такий Костянтин Григоренко. Я вдячний своїй половинці, що вона сказала: «Стоп, так далі не можна. Це не жарти і бавитися з цим не слід – тебе все одно знайдуть. Або вони змушуватимуть тебе працювати на окупаційну владу, або нам треба якомога швидше виїжджати. І знаєте, ми як відчували: бо 4 березня виїхали, а 5-го дізналися, що Ізюм окупований, − каже Костянтин.
«Раджу колегам відповідально ставитися до захисту своїх ресурсів»
В яке саме місто заведе його доля, Костянтин ще не знав. Їхав на захід країни, де мав зустрітися з дочкою й маленькою онукою. За два дні виснажливої дороги дісталися Львівщини. У містечку Буськ їх прихистив редактор газети «Воля народу» Микола Іванців. Через деякий час Костянтин почав проводити для колег-переселенців тренінги: треба було швидко ставати на ноги і не дати депресії проковтнути себе.
– З 2015 року я був персональним консультантом медійних програм Ради Європи в Україні. Брав участь у програмах, проводив тренінги з редакторами комунальних ЗМІ, вів просвітницьку роботу щодо реорганізації медіа. Завдяки Львівському центру журналістської солідарності та Національної спілки журналістів мені вдалося провести три семінари для колег у Львові, Чернівцях та Івано-Франківську для редакторів районних газет. Я ділився досвідом фізичної і цифрової безпеки: розповідав не за тими методичками, за якими нас навчали тренери Європейського Союзу, а на власному прикладі. Розповідав, як нам вдалося комунікувати під час перебування в Ізюмі й потім, коли я змінив місце проживання.
Не припиняв Костянтин і журналістської діяльності – вів сайт в соціальних мережах. Але двічі ледь не втратив своє дітище після атак з боку ворога.
– Нас двічі намагалися атакувати. Перша DDoS-атака була в березні, і тоді наш сайт заблокували. Я був у повному розпачі. Почав писати всім колегам, кого тільки знаю, і я досі гадки не маю, хто допоміг відновити сайт. А другий раз був уже влітку. Я звернувся через «Інтерньюз Україна» до «Лабораторії цифрових технологій», і їхні фахівці допомогли забезпечити захист нашого сайту й відновити його повноцінну роботу. Тому, користуючись нагодою, я раджу колегам відповідально ставитися до захисту своїх ресурсів, – додає керівник мультимедійного видання «Обрії Ізюмщини».
«Уявіть відчуття людей, коли вони отримали свою українську газету після піврічної щоденної масованої російської пропаганди»
Уже 10 вересня Костянтин отримав радісну звістку з батьківщини – над Ізюмом замайорів український прапор. За допомогою Державного комітету телебачення та радіомовлення редакція буквально за два дні підготувала перший після тривалої перерви випуск «Обріїв Ізюмщини».
– Чесно кажучи, я й сам не сподівався, що нам так швидко це вдасться, але мені дуже допомогли львівські колеги, які залучили верстальників, дизайнерів, і ми надрукували близько 5000 примірників, які 16 вересня волонтери доправили ізюмцям. Цей номер був дуже важливий з точки зору не тільки «великої» політики, а й місцевого життя. Уявіть відчуття людей, коли вони отримали свою українську газету після піврічної щоденної масованої російської пропаганди. Ми в цьому номері зібрали звернення і голови військової адміністрації, й керівника міської адміністрації, розповіли про перебування Президента України в Ізюмі – люди цього не знали. На першій сторінці я опублікував фото зруйнованих будинків. Була й інформація про колаборантів, бо люди й про це багато чого не знали, – розповів Костянтин.
«Відчув на собі, наскільки журналісти важливі, особливо – у воєнний час»
Журналіста ні на мить не відпускала туга за рідним краєм. І вже у жовтні він вирішив на декілька днів повернутися до рідного міста, до своєї редакції – туди, де в повітрі відчувався запах перемоги, але ще панували безлад і повсюдні сліди від «руського міра».
– Приміщення редакції стояло без вікон, без дверей, розграбоване. Я зрозумів, що там жили окупанти. У наших гаражах, де ми зберігали автотранспорт, був склад їхніх боєприпасів. Бачити все це було страшенно боляче, але я знаю, що ми повернемося і все відбудуємо. Найбільшої сили мені додали люди, які дуже раділи і просили, щоб ми не припиняли своєї роботи. І я отримав цей імпульс, він додає мені сил, – зізнається Костянтин Григоренко.
Покидати професію чи закривати видання журналіст не думав ані до війни, ані на початку війни, ані, тим більше, після визволення Харківщини.
– Знаєте, мене якось запитали, чи не хотів би я після цього всього покинути свою роботу. Але зараз, як ніколи раніше, дуже пишаюся тим, що я в цій професії, бо відчув на собі, наскільки журналісти важливі, особливо – у воєнний час. Раніше, коли жив за 50 кілометрів від війни, я це не так гостро відчував, а тепер, коли моє місто понівечене, зруйноване, коли знаю, як знущалися з моїх земляків, зовсім по-іншому все сприймаю. Я впевнений, що професія журналіста в майбутньому буде в п’ятірці чи навіть трійці головних за рівнем довіри суспільства. Це дуже відповідальна і дуже важлива місія, − підсумував журналіст.
“ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни” – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
