Кореспондентка, редакторка програм і ведуча Тетяна Писарєва пережила два жахливі тижні березня в Маріуполі. Разом із сім’єю рятувалася в будівлі філармонії, де зібралося близько тисячі людей. В окупованому місті загинула її мати. Тетяна шукала прихисток у різних точках України й після всіх випробувань долі повернулася до колективу TV-7.
«Після виїзду з Маріуполя думала, що піду з журналістики»
24 лютого зранку Тетяна прокинулася від дзвінка куми «Почалася війна!». Чоловікові й синові-підлітку журналістки повідомили, що ні в школу, ні на роботу йти не треба, а Тетяна все одно вирушила в офіс. Оскільки місто було прифронтовим уже вісім років, то паніки не було, а тільки хвилювання.
— 24-25 лютого ми виконували свої обов’язки як зазвичай, — згадує Писарєва. — Єдина відмінність — випуски новин видавали в етер не раз на день, як раніше, а тричі. Робота у ньюзрумі кипіла. На робочому місці з’явилися навіть ті, в кого був вихідний. Журналісти і на зйомки під вибухами їздили, і писали в студії, ховаючись під час тривоги в укриття – намагалися донести до земляків правдиву інформацію.
26-27 лютого у місті вже стало настільки небезпечно, що редакція каналу вирішила не виходити в офіс. Публікували тільки новини онлайн, їх вела SMM-ниця Валерія Московцова. А в понеділок, 28 лютого, прийшло усвідомлення, що місто в облозі. Наступного дня зникли інтернет, зв’язок, електрика – і почалась боротьба маріупольців за власне життя.
— Війна мене майже зламала, якщо чесно, — з гіркотою говорить Тетяна про ті дні на межі виживання. — У перший місяць після виїзду з Маріуполя я вирішила, що працювати в журналістиці більше не зможу і не буду. Раніше завжди думала, що ми, журналісти, такі цинічні, вже стільки всього побачили і можемо сприймати трагедії не так, як інші люди. Але ні. Ми з родиною переховувалися від обстрілів у будівлі філармонії, там було понад 800 людей. Це ж безліч історій, кілометри відео — знахідка для журналіста! Я це розуміла, проте на ту мить мені було дуже страшно. Все заступило бажання зберегти життя молодшому синові Євгену, якому 15 років, і зустрітись зі старшим, 19-річним Олександром, що перебував у Києві. Тому я не могла все це писати й фільмувати – відзняла лише одне коротеньке відео: як у дворі готують їжу.
До небезпеки від постійних обстрілів, холоду й дефіциту їжі додалася ще одна: Тетяна вже відчувала себе ніби під пильним оком агресора. Ще коли функціонував зв’язок, її колегам-телевізійникам на особисті номери почали надходити дзвінки від «ДНРівців», які «пропонували співпрацю». Медійники зрозуміли, що в разі окупації просто так їх з міста не випустять: для них був суттєво більший ризик полону або схиляння до колаборації, ніж для решти маріупольців.
Тим часом облога посилювалася, дедалі більше містян стікалося до укриттів або споруд, де люди сподівались знайти захист. У багатоповерхівці, де останні дні перебувала сім’я Писарєвих, не виявилось доступного підвалу. Після нічного танкового бою поруч із будинком, коли він весь двигтів, залишатися там було вкрай небезпечно.
— Усю ніч гуркотіли такі вибухи, що я тільки молилася, щоб ми вижили, — розповідає Тетяна. — Вирішили: якщо виживемо, то обов’язково поїдемо шукати укриття, інакше ми приречені. І ми поїхали на своїй автівці у центр міста. Був ранок 2 березня. Навколо все вибухало, ми бачили багато зруйнованих, згорілих будинків, підбиті танки на дорогах…
Відчуття розпачу й заціпеніння, яке накриває, коли в укриття вже не пускають, бо вони заповнені вщерть, і при цьому немає зв’язку, а в цей час угорі пролітають снаряди, журналістка запам’ятала назавжди.
Філармонія: 800 людей, сон на підлозі, літаки над головою
Нарешті місце для Тетяни та її родини знайшлося в будівлі філармонії. На той час тут зібралося до тисячі містян — люди вели списки, щоб не загубити своїх. Одні розташувалися на ніч у підвалі, решта — на другому поверсі. Буквально за сто метрів звідти був розташований пологовий будинок, світлини з якого пізніше обійдуть весь світ. Після авіаудару по ньому у філармонії вилетіли шибки. І слово «холод» стало для мешканців філармонії другим після слова «страшно». Вікна нашвидкуруч позабивали фанерою, проте при довколишній температурі мінус вісім зігрітися було нереально.
— Я ніколи в житті так не мерзла, — каже Тетяна.
Чоловік із сином принесли якихось картонок, хтось дав кілька тонких пледів і постелили собі просто на підлозі в коридорі. Гріли одне одного власними тілами, а ще збоку лягав їхній собака — лабрадор. Перебування в таких жахливих умовах погіршувала ще й повна відсутність гігієни.
— Не було води, щоб помити руки. Страшенна антисанітарія. Уявіть: на таку кількість людей один загальний туалет. Врешті-решт ті, хто взяв на себе функцію керувати укриттям, просто вирішили цей туалет закрити, щоб не поширювати інфекції. Чоловіки вирили надворі дві ями, зверху поставили дерев’яні будочки, і люди ними користувалися. Проте у багатьох дітей вже почався розлад шлунку, а багато мешканців філармонії застудилися. Витримати все це було фізично важко, а морально для мене — важко дуже-дуже, – з болем у голосі продовжує наша співрозмовниця. – Після 8 чи 9 березня, точно не пригадаю, на додачу до обстрілів з «Градів» і «Смерчів» почалися регулярні авіанальоти. Сидячи на другому поверсі, ми постійно чекали на ці літаки, і я їх рахувала… Це було як «російська рулетка»: тобі до скроні приставили пістолет, перший постріл холостий, а наступний — невідомо. Думала, що збожеволію. Кожного разу чекали, що на нас упаде щось. І щоразу, як пролітав літак, ми зустрічалися очима одне з одним, наче прощаючись.
15-річний син Тетяни все розумів. У тій ситуації й дорослі моментально сивіли, що вже казати про підлітків. Але Євген не збирався відсиджуватися біля мами – допомагав татові й іншим чоловікам.
– Вони шукали дрова для багаття, їжу, приносили людям ліки, памперси і дитяче харчування для малюків. Наші військові дозволили зайти в аптеку і взяти необхідне. У філармонії було багато стареньких, були матері з немовлятами. Спускатися в підвал Женя відмовлявся, незважаючи на мої умовляння й істерики, – згадує Тетяна.
Коло бойових дій з кожним днем звужувалося і вже доходило до центру міста. Сім’я Писарєвих зрозуміла, що залишатися тут, враховуючи професію Тетяни, так само небезпечно, як і намагатися виїхати. Але вирішили скористатися навіть найменшим шансом вибратися з Маріуполя.
Дорога до свободи. Пошуки прихистку
У місті подекуди можна було «упіймати» мобільний зв’язок та інтернет. Так вдавалося зрідка поспілкуватися зі старшим сином. Думка, що під Києвом теж точаться бої, додавала Тетяні душевних страждань. 14 березня дізналися, що повз філармонію їхатиме колона з п’яти приватних машин, з водієм, який трохи знає дорогу, і охочі матимуть п’ять хвилин, щоб приєднатись до цієї колони. Це не була організована евакуація, це був майже примарний шанс вижити, без особливої надії. Єдиний світлий момент — каністра з бензином дісталася безкоштовно: її віддав близький знайомий сім’ї. А купити пальне тоді в Маріуполі було майже неможливо.
— Люди, що стояли біля філармонії, дивилися на нас, ніби на камікадзе, — згадує Тетяна. — Хтось брав телефон мого чоловіка, щоб спробувати потім розпитати, якщо виїдемо. І ось ми виїхали… Минули розбитий замінований блокпост. Дісталися полями до Бердянська. А там нас зустріли буряти, озброєні гранатометами…
У Бердянську родина зупинилася на два дні, орендувавши кімнату, бо треба було лікувати сина з високою температурою. Потім, як і всі біженці, рухалися до Запоріжжя, дорогою витримуючи принизливі перевірки. Перетнули два десятки блокпостів, і на кожному зупиняли окупанти. Навіть подряпина на руці 15-річного юнака викликала в них підозру: чи не воював часом? Біля Василівки з величезним ризиком проїхали через заміноване поле. І нарешті — Запоріжжя, вільна територія! Тут Писарєвим допомогли з тимчасовим житлом близькі знайомі. Далі — Одеса, де зупинилися у родичів. Уже планували залишатися в цьому місті, проте коли поруч влучила ракета, передумали й поїхали у західний бік навмання.
Чергова зупинка — Хмельницький. За словами Тетяни, орендувати житло на місяць тоді було нереально, квартири здавали тільки подобово. Кілька днів сім’я ночувала у спортзалі на матрацах, потім в офісі, переобладнаному під житло, — за 700 грн на добу. «Ви ж знаєте, які важкі нині часи, — пояснив свою позицію господар офісу, — мій бізнес зупинився, отож виживаємо як можемо». Потім був Кам’янець-Подільський, приблизно така ж вартість проживання за добу. І нарешті Львів.
Львів і Київ: коли рятує відчуття команди
У місті Лева Тетяна Писарєва трохи почала приходити до тями й відновлювати контакти з колегами, що на той час залишилися в Україні. Ті, хто вирвався з Маріуполя, жили в різних містах, так само облаштовували побут і спілкувалися в чаті. І тут з’ясувалося, наскільки важлива взаємна підтримка, бодай на відстані. Працівники телеканалу міркували над тим, як відновити його роботу. Поступово почали знімати сюжети, викладати їх у соцмережі, публікувати новини на своєму сайті tv7.ua.
— І мені захотілося знову стати однією з ними командою! — згадує ті моменти несподіваного натхнення Тетяна. — І так тішило й зігрівало те, що відновлюється цей творчий процес! Зголосились допомагати навіть колеги, які опинились за кордоном, — нехай навіть без зарплатні, тільки б ми відновилися і почали працювати!
Незважаючи на те, що Писарєва залишилася без свого оператора, не мала камери для роботи, а місто було незнайомим, вона не опустила рук. Звернулася до Львівської міської ради з проханням допомогти відновити професійну діяльність – знайти професійного оператора-волонтера. Там пішли назустріч і дали запит у соцмережах. Відгукнулися колеги з телеканалу «ПравдаТут. Львів».
— І ми почали створювати сюжети для маріупольців і про маріупольців, — розповідає тележурналістка. — Писати їхні історії виживання в Маріуполі, збирати практичну інформацію для жителів міста, нині розкиданих по всій країні.
Щоправда, львівський період для Писарєвої тривав лише місяць, бо вона знову потерпала від проблем із житлом. Невеликий приватний будинок, який вдалося винайняти за 5 тис. грн, виявився дуже занедбаним, до того ж з наступного місяця хазяйка підняла ціну до 6 тис. грн. Таку суму сім’я вже не тягнула. Черговий вимушений переїзд став для телевізійниці сильним ударом.
– Я аж розплакалася, адже начебто все налаштувала в роботі, і знову треба було кудись зриватися. Проте знайти інше, доступне за ціною, житло виявилося неможливо. Та ще й з собакою ніхто не хотів брати, – згадує Тетяна.
І тут несподівано надійшла підтримка з Києва. Знайомі Тетяниного чоловіка, дізнавшись про скруту родини, з червня 2022 року розмістили сім’ю безкоштовно у своїй вільній квартирі. Так переселенці жили, аж поки не отримали змогу самі орендувати помешкання. Тетяні, як і решті її колег по TV-7, відновили зарплатню. Працювати у мегаполісі після Маріуполя спочатку було трохи незвично, однак за понад пів року адаптація до столиці пройшла успішно.
— У Києві в нас нарешті стало все виходити, — підсумовує цей проміжок свого шляху Писарєва.
«Весь цей час бачу маму уві сні і постійно її рятую…»
Якщо з професійною діяльністю більш-менш налагодилося, маріупольські жахіття для Тетяни тривали й після виїзду з окупованої території. Її батьки залишилися в Маріуполі. В їхню квартиру влучило кілька снарядів. Мати з батьком врятувалися, але навіть із напівзруйнованого помешкання їх виселили росіяни. Господарі вимушені були тікати до Новоазовська, потім поїхали до родичів у Крим, оскільки важко хвора жінка потребувала лікування. Та, всупереч цинічним заявам про «звільнення» жителів Сходу України, у медичній допомозі Тетяниній матері там відмовили.
— Коли тато її привіз назад до Маріуполя, мама вже була при смерті і через кілька днів пішла з життя, — зі сльозами розповідає Тетяна. — Забрати на вільну територію ми її не встигли. Це сталося 21 червня. І навіть не знаю, що було страшніше: коли вона померла чи коли потрібно було її поховати. У той час у Маріуполі взагалі не було електроенергії. Морги не працювали. Батько перебував в одній кімнаті з маминим тілом кілька днів. Ми з Києва обдзвонювали всіх, кого тільки можна, щоб померлу хоч кудись вивезли. І її вивезли в такий… навіть не морг. Це була просто купа тіл на вулиці, по-іншому не скажеш. Наблизитися до неї без респіратора було неможливо. Щоб рідну людину не закопали у братську могилу, потрібно було туди приїхати і знайти її. Я, звісно, це зробити не могла. Моя хрещена погодилася поїхати з моїм батьком, що вже божеволів. Він упізнав мамине тіло по кофтинці… Мамі дали номер і під цим номером поховали. Усвідомити і пережити це просто неможливо… Весь цей час бачу маму уві сні й постійно її рятую… Адже за останні вісім років ми з нею часто були в лікарнях. Але в критичний момент я не змогла допомогти мамі…
З огляду на драматичність власної долі, журналістська діяльність під час війни у розумінні Тетяни — це ризик, відповідальність і критичне навантаження на ментальне здоров’я. Проте такою є ціна за нашу перемогу на інформаційному фронті.
Вибратися з пекла і працювати!
Оповідь колеги на наше прохання доповнила Анна Овчаренко, яка до війни керувала відділом продажів TV-7, а з квітня 2022 року й до сьогодні тимчасово виконує обов’язки генерального директора компанії. Бажання повернутися до праці, наполегливість і згуртованість колективу дали результат: TV-7 відновив роботу. Це єдиний з маріупольських телеканалів, який нині знову з глядачами, – при тому, що телевізійники вирвалися на вільну територію буквально з порожніми руками.
— Спочатку нас було восьмеро. Дехто зміг вивезти власні комп’ютери, була лише одна камера, — повідомила топменеджерка. — Відновлюватися почали у квітні. Насамперед проаналізували свою аудиторію: під час повномасштабного вторгнення вона значно зросла. Адже сила-силенна маріупольців розшукували близьких і самі гостро потребували інформації про облаштування життя у статусі ВПО чи біженців. Так ми визначилися з пріоритетами.
Щоб знайти кошти на відновлення роботи (зарплатню та придбання матеріально-технічної бази), подавали заявки куди могли, передовсім на програми екстреної допомоги ЗМІ з окупованих територій. Нас підтримали Незалежна асоціація медіа (ця організація сприяла найбільше), «Інтерньюз Україна», Асоціація незалежних регіональних видавців України, Львівський медіафорум, Донецький інститут інформації. НСЖУ надала відеокамеру, штатив і звуковий рекордер. Зараз працюють чотири знімальні групи — у Києві, Дніпрі, Запоріжжі і Львові. Команда розрослася до 23 осіб: до маріупольців приєднались журналісти та оператори з Херсона і Дніпра.
– Ми вибралися з пекла і продовжуємо працювати – таке нині наше гасло, – каже Тетяна Писарєва разом зі своїми колегами.
«ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни» – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
