44-річна журналістка Наталія Дєдова з Маріуполя віддала місцевому телебаченню 22 роки життя, вісім з них — телеканалу «Сігма», де до війни була випусковою редакторкою інформаційної програми «Дзеркало». І всі 22 роки Наталія була поруч з телеоператором і фотографом Віктором Дєдовим — він працював на цьому ж каналі. Щастя відомої в місті телевізійної сім’ї розбилося на друзки вмить: 11 березня Віктор загинув на очах дружини в їхній квартирі, куди влучили два снаряди…
25 лютого – останній робочий день на телеканалі
24 лютого подружжя прокинулося приблизно о п’ятій ранку. Наталія — від того, що почав тенькати редакційний чат: колеги кидали звістки про те, що почалася війна. Віктор тим часом уже дивився новини. Реальні події здавалися нереальними: звуки вибухів у їхній район ще не долинали.
— Такого жахіття, яке почалося невдовзі, ніхто не чекав, — повертається думками в недалеке минуле Наталія. — Здавалося, два-три дні – і все скінчиться: ситуацію залагодять якимись переговорами абощо. Того ранку, не знайшовши ключів від машини, ми вирушили на роботу пішки. Перше, що побачили, – довгі черги до банкоматів. Транспорт працював як зазвичай, у місті майоріли українські прапори.
У телестудії тоді почали готувати випуски новин для телеканалу «Донбас», бо вже планувалося, що «Сігма» і «Донбас» мовитимуть паралельно. Тим часом з лівого берега родичі журналістів почали повідомляли про вибухи, і туди терміново виїхала знімальна група.
– Кореспондентка зателефонувала: «Тут дуже страшно, дуже гучно, я повертаюся». Я сказала: «Звісно, повертайся»… Кілька випусків новин про ситуацію в місті і на Донбасі 24 лютого ми підготували. Поверталися додому близько десятої вечора, а люди ще стояли до банкоматів, – згадує журналістка.
Наступний день, 25 лютого, виявився для Дєдових останнім робочим днем на «Сігмі». Передчуття, що весь колектив зібрався востаннє, справдилися. Далі почалася боротьба за власне виживання і намагання хоч якось виконувати професійний обов’язок. Дехто зі співробітників приходив до студії, пробував запускати стрічку новин, але періодично зникали електрика або інтернет. Тоді телевізійники перейшли на сайти «Сігми» й «Донбасу» і на свої сторінки у соцмережах. Зокрема Дєдова писала про те, що в місті не діють сирени, про випічку соціального хліба, про роботу транспорту, аптек, поширювала офіційні повідомлення від місцевої влади, монологи міського голови Вадима Бойченка.
2 березня зникли світло, опалення, вода і зв’язок, 5 березня — газ. Залишилася тільки віра в перемовини. Ніхто не вірив, що Маріуполь нищитимуть, що в Маріуполі вбиватимуть в буквальному значенні слова – щодня, щохвилини…
«У двох сусідніх 12-поверхівках не залишилося жодної шибки»
Війна з кожним днем дедалі тугіше затягувала зашморг навколо міста. Питну воду вже підвозили просто у двір з міськводоканалу, технічну доводилося зливати з батарей у підвалі. Їжу готували на вогнищі у дворі. Запаси харчів у родини, як і питна вода, на щастя, були.
7 березня Наталія прийшла до подруги, яка працювала в дитячій реанімації, і побачила силу-силенну людей, що намагалися врятуватись. Одні ховалися від обстрілів, іншим, пораненим, уже надавали допомогу. Під укриття облаштовували й інші громадські будівлі: філармонію, драмтеатр…
— У театрі людей збиралося стільки, що бракувало повітря. Лежали на декораціях, стояли, сиділи. Але якби не авіабомба, яку скинули на будівлю 16 березня, вони вижили б, — переконана пані Дєдова.
8 березня Наталія знову була в реанімації. Взяла телефони пацієнтів, лікарів, інших містян. Телефонувала їхнім родичам, ділилася інформацією. Це вдавалося, адже Дєдови мешкали на 9-му поверсі будинку неподалік вежі мобільного зв’язку. У квартирі перебували, крім подружжя, їхній 14-річний син Сашко і двоє старших людей: мама Наталії та батько Віктора.
Наступний день, 9 березня, міг стати останнім у їхньому житті.
— Ми почули дуже страшні вибухи, будинок захитався. Ми з Сашком побігли вниз, а чоловік і моя мама залишилися в квартирі. Надворі побачили, що у двох сусідніх 12-поверхівках не залишилося жодної шибки. Біжимо до лікарняного містечка поруч, і там з’ясували, що на пологовий будинок, а також на корпус Приазовського державного технічного університету в центрі міста скинули авіабомби. Повилітали вікна в реанімації. Але персонал рятував пацієнтів до останнього, доки не була розбита лікарня, — говорить Наталія.
«Я обернулася до квартири і закричала: «Вітя, Вітя!!!». Мертву тишу у відповідь пам’ятатиму все життя»
Ніч з 9 на 10 березня вона з дитиною провела вже у друзів – неподалік, у приватному будинку. Тут зібралося 26 людей, спали хто де: Дєдови — під великим столом. Та сон не йшов: жінка постійно бігала дивитися з вікна на свій будинок: чи цілі вікна в її квартирі, бо там були чоловік зі своїм 86-річним батьком і з мамою Наталії.
Зранку Наталя з сином повернулися додому і до 11 березня сім’я вже нікуди не виходила. Тим часом за стінами стріляли з усіх боків. Місто горіло.
— Я собі сказала: якщо зможемо вижити в ніч з 10-го на 11-е, то підемо з дому. Зібрала якісь сумки, документи. Поклала дитячі малюнки Сашка, ікони, вінчестер з фотографіями… Збиралася механічно, до кінця не вірилося, що покинемо дім. Настав ранок 11 березня. Ми лежали на ліжку — Вітя посередині, він з двох боків обіймав мене і сина. «Тату, я хочу до Львова, — раптом сказав Сашко. — З’їсти круасанів, випити гарячого шоколаду…». Адже тоді в нас не було жодних смаколиків, тільки проста їжа для виживання. «Синку, все обов’язково буде!», — спробував утішити малого Віктор. Потім хлопчик побіг на кухню щось поїсти, а ми з Вітею пішли слідом. Йдемо через коридор, і я кажу: «Давай підемо звідси». Та він відповів, як і раніше: «Я хочу залишитися вдома». І приблизно через десять хвилин ми таки пішли — ні, ми побігли з квартири, а Вітя… Вітя назавжди залишився вдома…
Наталія ще встигла зайти до спальні, дістати з балкона продукти і зачинити балконні двері. Потім разом із мамою затулили вікно килимом на випадок вибухової хвилі. І тут… прилетів перший снаряд.
– Втім, точно не знаю, що це було — снаряд, міна чи бомба… Нас із мамою поранило в голову. Я закричала, посипалася стеля, все навколо побіліло. Дихати стало дуже важко. Я вхопила маму за руку, ми пішли по руїнах у коридор. Я тричі закричала: «Сашко, ти де?!». Він так само тричі обізвався з глибини квартири: «Мамо, я тут!». Сашко схопив дідуся — мого свекра, а Вітя почав виходити з кухні і раптом звернувся до сина: «У мене мало світла…», хоча у вікно світило сонце. Той подав батькові ліхтарик. І коли вони разом йшли до коридору, в квартиру влетів другий снаряд. Між прильотами минуло секунд 10… Син устиг вискочити з квартири. У цій плутанині в коридорі я спіткнулася об свекра – він лежав під Віктором. Але Вітю в ту мить не побачила, я нічого не бачила в коридорі — просто схопила свекра, вивела до ліфта, посадила на стілець. Бачу, що мого чоловіка… немає. Я не розумію: як його немає, коли він 22 роки був зі мною?! Закричала: «Вітя, Вітя!!!». Але була така мертва тиша… Я цю тишу пам’ятатиму все життя. Забігла в квартиру і побачила чоловіка, який лежав непорушно… І я досі не розумію, як жити без нього.
Попрощатися з Віктором Наталі так і не вдалося. В наступні дні жінка намагалася під обстрілами потрапити в квартиру, але там наглухо заклинило двері. До двох чоловіків, які взялися їй допомогти, з сокирами, з ломами, вона кричала: «Хочу попрощатися! Будь ласка, зробіть що-небудь, щоб я зайшла!..». На жаль, не змогли…
Залишатись вдома тепер точно було неможливо. Сім’я спочатку рятувалася у тих же сусідів, потім три дні ховалася від обстрілів у підвалі багатоповерхівки. 16 березня вранці почули корабельну артилерію, і це було страшнішим за весь раніше пережитий жах.
Того ж дня Дєдовим вдалося виїхати з міста. Найбільше Наталія переживала за сина, бо в разі її загибелі він залишився б сиротою.
Життя після Маріуполя: підтримка і зрада
У розбомбленому Маріуполі Наталія відзняла на смартфон багато фото- і відеоматеріалу. Знімала розбитий пологовий будинок, знімала, як горів її дім, знімала нажаханих і пригнічених людей у драмтеатрі… Але коли вибиралися з міста, більшість файлів довелось видалити. Якби їх дорогою виявили окупанти – це одразу смерть. Вдалося зберегти більш-менш нейтральні за змістом кадри: вулиці міста, приготування їжі у дворі; а також все, пов’язане із загиблим чоловіком. І ще багато світлин залишилося на ретельно схованому вінчестері.
17 березня Дєдови потрапили на окуповану територію поблизу Мелітополя, де вимушено затрималися на два тижні. Тут Наталія дивилася російські телеканали і була вражена їхньою подачею інформації про події, які бачила на власні очі.
– У російських новинах повідомляли, що в пологовому ховалися українські військові, тому саме туди росіяни скинули бомбу. Тоді я остаточно зрозуміла, що російська пропаганда — це якесь абсолютно інше життя, – сказала редакторка.
З окупації Наталія Дєдова зуміла зателефонувати до земляка Миколи Осиченка, президента телеканалу МТВ («Маріупольське телебачення»). За його порадою, вона заради безпеки знищила журналістські посвідчення, а потім виїхала на вільну територію — до Запоріжжя.
Через кілька днів Осиченко запропонував їй записувати дистанційні відеоінтерв’ю з маріупольцями, які пережили те саме, що й вона, для проєкту «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова (civilvoicesmuseum.org). Наталія погодилася. По-перше, це її професійна місія. По-друге, це додавало снаги психологічно рятуватися самій.
Втеча з окупації стала не останнім випробуванням: у жовтні в Запоріжжі родина знову пережила ракетний обстріл пансіонату, де тимчасово мешкала. Знову шалений страх… Після цього удару вони вирушили до Києва.
— Мені не хотілося жити. Так тривало пів року. І ці історії інших людей спочатку мене вбивали, слухати їх було вкрай важко, — відверто говорить про свій внутрішній стан Наталія. — Але зараз, через дев’ять місяців, якось легше їх писати. Цей біль трансформувався в щось інше. Хочу, щоб люди знали, як усе було. Публікую ці історії і на своїй сторінці у Фейсбуці, а читачі запитують, де беру сили після всього, що зі мною сталося. Але я розумію: якщо вижила, то вижила задля чогось. Пишу ці історії з квітня, зібрала їх понад 250. Люди самі зголошуються розповідати про те, як вони вижили, про загибель рідних, близьких… І я хочу, щоб цю правду почули й ті, хто залишився на тій території. Ми були на одній війні, сиділи в одних підвалах. Але бачення спільної драми у нас чомусь протилежне. Деякі мої, вже колишні, друзі запитують: «Нат, а ти не думала, що вас убивали «азовці»?». Тобто одна війна, а дві правди. У кожного – своя. Мене навіть кликали назад: «Приїжджай!». А куди приїжджати і як?! Там убили половину мене. Поховати чоловіка я не змогла. Це зробили «освободітєлі» — з’ясувала це по фото, які довелося побачити. І навіть табличку українською мовою на могилі не вдалося встановити, бо через це поховання можуть осквернити.
Ще більше, ніж думкою звичайних містян, Наталія шокована поведінкою деяких колишніх колег:
— Мій чоловік навчив професії телеоператора багатьох охочих. Один з них — Віктор Зубенко. Він тепер стверджує, начебто його вбивали ЗСУ… Каже так, бо йому замість зруйнованої квартири дали іншу – в новобудові. Ми з ним більше не спілкуємося, але це дуже боляче для мене. Боляче, коли колеги, які тепер працюють на окупантському каналі «Мариуполь 24», говорять: «Наташ, мы вне политики». Я не розумію, чому мій колега Саша Бузулук розповідає нині в інтерв’ю, нібито українська армія навесні побувала на каналі МТВ, і через це там все зруйновано і спалено. Цих людей для мене тепер просто не існує. Але, на жаль, вони існують там і розповідають місцевим людям ТУ правду. І ті люди в ТАКУ правду дуже легко вірять, бо іншої в них немає, українські новини там неможливі. У березні й квітні загинуло понад 130 тисяч маріупольців! Лише невпізнаних — близько 30 тисяч! І тому ми продовжимо писати ці історії, щоб світ знав правду, щоб почув кожного, хто хоче розповісти історію виживання в маріупольському пеклі.
“ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни” – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
