Операторці всеукраїнського телеканалу «Ми – Україна» Дар’ї Зиряновій регулярно випадає знімати наслідки обстрілів рідного міста Запоріжжя і життя на прифронтових теренах. Велику війну вона фільмує з першого дня. Загалом 31-річна фахівчиня «в телевізорі» вже десять років, з четвертого курсу університету. Робота для Дар’ї – джерело безперервного стресу та проблем зі сном, але водночас і наснаги, адже на репортерському шляху трапляються неймовірні люди.
Дрім-тім – режим 24/7
З Дар’єю, або, як називають її колеги в Запоріжжі, Дашею, інформаційна служба НСЖУ спілкувалася в останніх числах грудня 2024 року. Тільки цього місяця сталося два великих обстріли міста рашистами, через які загинула 21 людина. Це не рахуючи рутинних дронових та ракетних атак… Телевізійники фіксують кожен акт воєнної агресії, знімають руйнування, спілкуються з постраждалими людьми, з родичами загиблих, з медиками. Інформацію про деякі влучання збирають, оновлюють і передають в етер протягом двох-трьох діб.
– Чесно кажучи, під кінець року якось втомилася, – зізнається Даша, хоч і приязнопосміхається. – Інколи, щоби заснути, вживаю пігулки. Як не крути, нинішнє життя спричиняє тривожність, перепади настрою, апатію. Бувають моменти, коли взагалі нічого не хочеться робити. Хочеться просто вимкнути телефон і побути на самоті в тиші. Якщо раніше я не помічала, що мені потрібен час на відновлення, то зараз стала помічати. Напевно, тому, що навіть коли є офіційний вихідний, ми все одно не відпочиваємо, – моніторимо соцмережі, читаємо новини, постійно варимося в інформаційному потоці.
Свою роботу операторки Зирянова почала 2015 року на запорізькому регіональному телеканалі TV5, ще навчаючись на факультеті журналістики Запорізького національного університету. Коли опановували спеціальність телевізійне виробництво, Даші сподобалося бути саме по операторський бік камери, до того ж раніше вона мала досвід фотографки.
Наступним місцем її роботи стало представництво національного телеканалу «Україна» в Запоріжжі. Після його закриття Дар’я фрилансила для міжнародних інформаційних агентств, а з початком мовлення «Ми – Україна» отримала пропозицію працювати в запорізькому корпункті. У складі корпункту двоє: Дар’я Зирянова і журналістка, вона ж водійка, Олена Каптюх.
– У нас такий дрім-тім, 24/7 готові працювати без вихідних і свят, – зауважує операторка.
«Перша думка: “Господи, як незручно в цьому броніку! ”»
Трохи повернімося подумки до 24 лютого 2022 року. Із самого ранку Запоріжжя активно готувалося до оборони, цивільні допомагали військовим: хтось носив мішки з піском, хтось плів маскувальні сітки тощо. Довга черга вишикувалася до обласного центру служби крові. Наступного дня Дар’я теж взяла участь у донорстві, а згодом, закінчивши свою робочу зміну, не раз долучалася до плетіння сіток.
Та остаточно масштаб воєнних подій вона усвідомила, коли до Запоріжжя в перші дні та тижні після 24 лютого почали прибувати переселенці зі Сходу і Півдня. Біля гіпермаркету «Епіцентр» для них обладнали великий хаб. Щоб зняти сюжет, телевізійники з-поміж інших зустрічали втікачів од війни. Приїздили з камерою серед ночі, очікували ночами, вечорами, зранку.
– І тоді я зрозуміла: відбувається щось глобальне, бо люди виїздили просто в чому були, з одним маленьким рюкзачком, або взагалі без речей, з собачкою чи котиком… Намагалися вибратися хоч в якийсь спосіб, – пригадує операторка.
Уперше ж на прифронтову територію вона потрапила наприкінці весни 2022 року. Також уперше вдягнула бронежилет, шолом, узяла аптечку й турнікет. Першою Дашиною думкою тоді було: «Господи, як в цьому незручно! Ще й треба працювати. Не просто ходити, а бігати, швидко пересуватись». Два з половиною роки по тому ті відчуття їй навіть смішно згадувати – екіпірування воєнної кореспондентки, на жаль, стало звичною річчю.
Порівняно з 2022 роком змінилися й інші аспекти професійного життя. Зирянова називає які саме:
– Якщо в двадцять другому ми могли навіть без супроводу військових чи ДСНС поїхати в Оріхів або Степногірськ (прифронтові містечка Запорізької області – Ред.) і т. п., – достатньо було їхнього дозволу, то зараз супровід – обов’язковий. І ми як журналісти тепер повсякчас проходимо тренінги: з першої медичної допомоги, з поводження під час обстрілів, з мінної безпеки, з психологічної самодопомоги. Усе навчання наближене до реальних ситуацій. Тому що нині треба не просто працювати, як до повномасштабного вторгнення або навіть на його початку, а дуже ретельно піклуватися про свою безпеку: дивитися під ноги, слухати, що летить, дивитися вгору, на всі боки, бо жоден кадр не вартий життя і здоров’я. Напевно, стало небезпечніше. Але, з іншого боку, зараз знаємо, як вибудувати алгоритм дій у надзвичайній ситуації, бо в 22-му ми цього собі не уявляли. Я тепер завжди з собою ношу турнікет і, якщо що, користуватися ним вмію.
Проте чого не відчуває операторка, так це страху – він витісняється зосередженістю на робочому процесі:
– Можливо, просто не задумуєшся над цим, коли працюєш. Ти слухаєш, споглядаєш, не заважаєш колегам та співробітникам екстрених служб. Просто намагаєшся максимально швидко й ефективно відпрацювати і залишити місце, яке може бути небезпечним, – говорить вона.
– І тут хочу сказати велике спасибі Національній спілці журналістів України та її Центрам журналістської солідарності, зокрема в Запоріжжі, – підкреслює операторка. – Спілка регулярно проводить для медійників навчання, необхідне в умовах повномасштабного вторгнення. Зокрема раз на пів року, якщо не частіше, – курси, тренінги або майстер-класи з першої медичної допомоги, бо ці навички слід постій но вдосконалювати. Саме тренінги від НСЖУ і ЦЖС Запоріжжя зазвичай я відвідую.
«Після зйомки масового вбивства ракетами я не могла ні їсти, ні спати»
Озираючись на останні три неповних роки, Дар’я інколи сама вражається, скільки горя, смертей, руйнувань довелося побачити за цей час. Спостерігати це на власні очі чи з екрану смартфона або телевізора – зовсім різні речі, каже телевізійниця.
– Просто знищують населені пункти нашої Запорізької області, і я постійно задаюся питаннями, чи буде це хтось відбудовувати і чи треба це буде людям, чи будуть вони повертатися, – сумовито розмірковує вона. – Гуляйполя, Оріхова, Степногірська майже нема. А скількох маленьких сіл уже нема?..
Та найгірший спогад, що закарбувався для Дар’ї назавжди, – про теракт російської армії 30 вересня 2022 року за східною околицею Запоріжжя. Тоді вона знімала як фрилансерка для однієї з міжнародних інформаційних агенцій. Приблизно о сьомій ранку рашисти підступно обстріляли чотирма ракетами С-300 автоколону цивільних на Оріхівському шосе. Люди стояли в черзі, чекаючи дозволу виїхати на окуповану територію, щоб відвезти продукти, ліки, речі першої необхідності, евакуювати звідти рідню – тоді це ще було можливим. Внаслідок влучання загинуло 32 людини, більшість з них померли одразу.
Розповідаючи про ту подію, Дар’я й досі хвилюється до сліз:
– Коли з’явилась інформація, що журналістів уже пускають на місце обстрілу, ми приїхали, але очікувати довелося ще довго. Ми зупинилися метрів за двісті-триста звідти – стояли, чекали дозволу. Потім кажуть: «У вас є 10 хвилин попрацювати». Нас пустили просто на місце обстрілу. І це був настільки великий жах… Я такої кількості загиблих ніколи не бачила. Розкидані речі, машини, люди в машинах, люди біля машин, люди на зеленій зоні… Це так важко було емоційно – не дати собі розкиснути і відпрацювати ті 10-15 хвилин максимально оперативно й максимально ефективно. Звісно, ми не показували в сюжеті обличчя загиблих людей, максимально етично показували тіла. Потім я ще кілька днів не могла нормально ні їсти, ні спати… Періодично цей жах все одно згадується, бо це була одна з найстрашніших зйомок з початку повномасштабного вторгнення. Її пам’ятатиму до кінця своїх днів.
«Дівчата, та це наші – не переживайте»
Але незважаючи на те, що від початку повномасштабного вторгнення медійники з прифронтових регіонів фіксують надзвичайно багато страждань, у роботі трапляються й просто хороші, і дуже щемливі моменти. Внутрішня сила, незламність запоріжців, їхня віра в перемогу, в українську армію, їхня підтримка Збройних сил надихає й мотивує не здаватися.
Наприклад, нещодавня історія. Прифронтове містечко Степногірськ, розташоване за 45 км у південному напрямку від Запоріжжя. Більшість населення залишило небезпечну зону. Проте в одній з поїздок знімальна група «Ми – Україна» познайомилася з бабусею, яка досі мешкає на дев’ятому поверсі багатоповерхівки.
– Попросилися до неї в гості, – розпитати, як вона тут виживає. А зазвичай коли приїздиш на прифронтові території, чутно, як десь на горизонті постійно гупає, – ділиться враженнями Даша. – Піднімаємося до хазяйки, заходимо на кухню, спілкуємося, вона тим часом доліплює вареники. А воно оце гуп-гуп, гуп-гуп! Бабуся розповідає, як живе без води, без світла, без газу, і потім каже: «Дівчата! А ви тут ще довго будете працювати?» – «А що?» – «Залишайтесь на обід на вареники!». А воно гуп-гуп, гуп-гуп… І ми такі, трошечки налякані: «Вибачте, нам їхати треба». Жінка реагує напрочуд спокійно: «Та це наші – не переживайте, залишайтесь на вареники». Ми все ж таки не дочекалися обіду, бо поспішали повернутися й готувати сюжет до етеру… Ну настільки люди в нас незламні – просто душа радіє. Або які в Гуляйполі в підвалі борщі варять! Такі смачні борщі, – о це «вобше» пісня.
І знову-таки, з класних моментів життя телевізійниці – зустріч цивільних маріупольців, які два місяці переховувались від російських бомб і вижили в підвалах «Азовсталі». У травні 2022 року вони дісталися Запоріжжя евакуаційними автобусами. Перших прибулих з «Азовсталі» чекали в запорізькому хабі дві доби.
– Разом з нами чекали, напевне, близько сотні колег, – згадує Зирянова. – І скільки радощів було, коли ми побачили ті перші автобуси, ми плакали разом з тими людьми! Щось неймовірне.
2660 км на улюбленій «Хонді»
Що допомагає відволіктися й зберегти психіку у відносній рівновазі? Власне, давно відомий метод – у людини має бути хобі, в яке вряди-годи пірнаєш з головою. Окрім того дуже сприяє розвантаженню мозку піклування про домашніх тварин. Нещодавно в Даші з’явилася чотирилапа вихованка. Це собака колеги – телеоператора, нині захисника України.
– В одному з населених пунктів вони з побратимами врятували собаку, і поки що Умка в мене на перетримці. Тому хочеш – не хочеш, але треба мінімум двічі на день вийти – не в магазин, не на роботу, а просто погуляти з собакою й подихати повітрям, – каже вона.
У Дар’ї є ще одне, не настільки поширене, як «котики й собачки», захоплення: швидкісне катання мотоциклом. Тому теплу пору року і водночас початок мотосезону вона очікує з нетерпінням. «Поїхати провітрити голову», за виразом телеоператорки, дорогого варте. Її нинішній Honda CB 400 X – туристичний, спроєктований для далеких мандрівок. У травні 2024-го під час відпустки Даша здійснила одну з перших самостійних мотоподорожей за маршрутом Запоріжжя – Львів – Івано-Франківськ – Львів – Запоріжжя. Із Запоріжжя до Львова дісталася за 15 годин, проїхавши в один бік 1070 км, а загалом подолала 2660 км!
– Це виявилося настільки великим виходом із зони комфорту! – ділиться відчуттями Дар’я. – Допомогло перезавантажитись, набути нових вражень і сил, щоб працювати далі. Адже є тільки ти, мотоцикл і дорога. На шляху постійно глючить інтернет – треба запам’ятовувати, куди повернути, що спитати, де зупинитися, знайти найближчі АЗС. Але загалом це було дуже круто. Жартома кажу, що з кінця осені до початку весни я трішечки сумна через те, що немає можливості сісти на мотоцикл і хоча б на пів годинки – годинку змінити коловорот справ.
Також щоби урізноманітнити життя та почуватися впевненіше, у проміжках між роботою Даша пройшла сертифіковані курси із самооборони для дівчат. Їх проводить для всіх охочих одна з громадських організацій Запоріжжя. Медійниця дізналася про курси, знов-таки, на спільному із ЦЖС Запоріжжя майстер-класі. Він тривав один день, і Дар’я тут же записалася на продовження. Від результату лишилася в захваті:
– Раджу пройти ці 10 занять кожній дівчині й жінці, бо це такий плюсик до любові до себе! Незважаючи навіть на сьогоднішній важкий час, представниці жіночої статі, як і раніше, стикаються з різними видами насильства. То чому б не скористатись можливістю навчитися йому протидіяти, тим паче безкоштовно?
Незважаючи на нескінченний стрес телевізійної праці у прифронтовому місті, Дар’я Зирянова любить її так само щиро й віддано, як і на початку операторського шляху. – Кайфую від своєї роботи, від людей, з якими знайомлюся й спілкуюся. Історії, розказані ними, – це настільки цікаво! Бути в курсі подій, бути першим – запаморочливе відчуття! А ще ти захоплено усвідомлюєш, що передаєш телеглядачам своє бачення, що люди дивляться новини твоїми очима! – підсумовує Дар’я.
Створено в межах проєкту «Підвищення обізнаності цільових груп в Україні та за кордоном про військові злочини росії проти журналістів у 2024 році та посилення суспільного тиску задля звільнення полонених журналістів», який реалізує Національна спілка журналістів України за підтримки шведської некомерційної правозахисної організації Civil Rights Defenders.
