Воєнна журналістика відіграє важливу роль у сьогоденні. Репортажі з фронту – це не лише живі історії бійців, а й змога відкрити збір на бригаду та закрити нагальні потреби. Про те, як підготуватися до виїзду, знайти спільну мову з військовими та підлаштуватися до нових умов – про це співробітникам об’єднаного Західноукраїнського Центру журналістської солідарності розповіла воєнна журналістка «РБК-Україна» Богдана Ляськівська.
–Богдано, коли Ви ухвалили рішення зайнятися саме воєнною журналістикою?
–Я в журналістиці працюю вісім років. Довгий час була ведучою ранкового шоу та аналітичних програм. А як почалася війна – інформаційних, військово-патріотичних випусків. Але потім вирішила, що більше не можу сидіти в сукні на дивані й вести шоу, тому перейшла у воєнну журналістику. Ось два роки я майже постійно проводжу свій час на фронті разом з військовими і знімаю репортажі з бойових позицій на різних напрямках. Я об’їздила майже весь фронт.
Зрозуміло, що війна застала всіх нас дуже несподівано. Ми хоч й думали, що вона може початися, але вірили, що цього не станеться. Зараз кожен мій матеріал з фронту водночас відкриває збір для цієї бригади. Тобто я не лише висвітлюю історії людей, які там знаходяться і що вони роблять, це – плюс масштабні збори, які закривають потреби цих військових.
–Якою була підготовка до перших виїздів?
–Мій перший виїзд… Я довго готувалася, адже це було моє добровільне рішення, бо редактори мене абсолютно не змушували цього робити. Я виявила бажання і змінила місце роботи. Треба розуміти, що це вже справжня війна, і ти маєш пройти курси тактичної медицини. Ти маєш розуміти, як накладати турнікет, як надати собі та ближньому допомогу. Плюс, звісно, ви не можете поїхати в зону бойових дій без акредитації.
Найперша акредитація моя була ще в 2022 році, тоді її було дуже важко і довго отримувати, бо проходили перевірки в СБУ Зараз її там вже за два тижні можна зробити, тим більше, якщо ти вже чинний воєнний кореспондент, то тобі її швидко поновлюють.
–Як щодо спорядження?
Моя редакція забезпечила мене спорядженням – це бронежилет, каска, турнікети, аптечка. У вас обов’язково має бути зручне взуття та одяг, тому що ти можеш бігати в окопах і тому подібне, це все має відповідати якраз цим стандартам.
У перший мій виїзд я діяла за Женевською конвенцією, де зазначено, що журналісти повинні відрізнятися від військових – мати чорний одяг, великий надпис PRESS і чорний шолом з позначкою PRESS. А коли ми приїхали до військових, вони сказали нам: «ну, молодці, але ми даємо вам свій одяг, тому що в Україні через війну з росіянами, які не дотримуються конвенцій, на позиціях журналістам не рекомендують виділятися». Звісно, що мені довелося повністю змінити гардероб для виїздів, аби підлаштуватися під ці умови.
Після першого виїзду я зрозуміла, що треба підтягувати фізичну підготовку, тому що журналіст їде на позиції разом з військовими, окремо вас майже ніколи не вестимуть. І якщо вони заїжджають о четвертій ранку, і потім вийдуть наступного дня в цей ж час, то ви з ними будете весь цей період в бронежилеті. Я зрозуміла, що моя фізична підготовка недостатня і почала інтенсивно над цим працювати, щоб мати можливість в будь-яких умовах швидко бігти, бо може бути обстріл.
–Як відбувається організація поїздки журналістів на фронт?
–Організовувати роботу на фронті не так легко. Насамперед потрібно зробити запит до командування, без нього ви не маєте права абсолютно знімати в зоні бойових дій, ви не можете домовитись з якимось знайомим – це абсолютно заборонено. А якщо ви так зробите, вас позбавлять акредитації і ви більше не зможете поїхати познімати. Більше того, вас можуть притягнути до кримінальної відповідальності, тому що невідомо, чи не показали ви ті позиції, які не можна знімати і тому подібне.
Так ось, ви подаєте запит, де ви зазначаєте свою акредитацію, паспортні дані, дати і що саме хотіли би познімати. Вам скажуть, чи є можливість це зробити, а якщо ні, то можуть щось інше запропонувати. Далі ви маєте знайти пресофіцера бригади і обговорити деталі матеріалу. Щоразу, коли працюєте в зоні бойових дій, ви маєте постійно запитувати, чи можна з цього ракурсу знімати, чи можна цей окоп, бліндаж показати.
–Скільки часу йде на підготовку одного з випусків з лінії фронту?
–Я роблю великі матеріали, зазвичай, це не сюжети, а більше репортажі, на 30-40 хвилин. Займає багато часу монтаж, тому що ми над ним ретельно працюємо. На один матеріал може піти від двох тижнів до місяця часу. Також на тривають часу від підготовки матеріалу до його виходу впливає й те, чи має командир час, щоб подивитись і погодити публікацію.
–Як ви знаходите спільну мову з військовими, аби не травмувати їх чи поставивити недоречне запитання?
–Я заїжджаю прямо на позицію на добу і не починаю одразу запис, особливо поки вони розкладаються. Може піти 3-4 години на розмови якісь, я просто починаю з ними здружуватися, щось їх запитувати, можу кави попити.
На жаль, між військовими і цивільними є дуже велика прірва, це із зрозумілих причин. Але я більшість часу проводжу на фронті, і військові усвідомлюють, що можуть зі мною поговорити і я їх зрозумію. Потім я з ними зближуюся, вони вже мені розповідають про свої сім’ї, побут, а вже після того я починаю запис. Вони вже відкритіші і щось можуть розказати.
Я мало бачила, щоб люди стресували насправді, хоч вони дуже втомлені, більшість тримається на позитиві. Медики можуть бути у важкому настрої, бо їм доводиться кожен день бачити і вивозити поранених.
І от коли ви на одному рівні, коли ти з ним п’єш з тієї самої чашки жестяної ту саму каву три в одному, яка залита водичкою, ти з ними сидиш в тому самому підвалі – поступово з’являється прихильність. Звісно, є такий момент, коли вмикається камера, то вони «затискаються», бо їх більше може непокоїти камера, ніж сама людина
–Що для вас найскладніше у таких відрядженнях?
–Бувають різні ситуації. Але нічого немає складного, я до цього звикла. Мені важко взимку, тому що я нелегко переношу холод, і це складно – коли ти сидиш добу десь в бліндажі. Буває погано без сну, коли немає можливості поспати і ти почуваєш себе овочем.
Мені дуже складно ще й тому, що багато людей, яких я знімала, вже немає в живих. Пише пресофіцер, чи можу я скинути сирий матеріал, щоб віддати його родині… Таких випадків дуже багато, на жаль.
Є у багатьох військових відчай, оскільки вони не розуміють, чого люди сидять досі. Їм дуже важко насправді, вони просто там якесь диво роблять. У них немає можливості відпочити, і ти розумієш, що майбутнє залежить від цих людей на позиціях, а ти їм не можеш нічим допомогти, окрім зборів.
Я в кожен свій репортаж вкладаю сенс – змінити розуміння суспільства щодо того, що зараз відбувається. Якщо я донесу хоча б одній людині своїм сюжетом те, що треба щось робити, аби ми щонайменше стабілізували ситуацію, то я робитиму матеріали далі. Армії потрібна дуже велика допомога. Ти дивишся їм в очі – хочеш зробити якнайбільше, і іноді буває соромно за суспільство. Військові хочуть відповідей, а в мене їх немає.
Нагадаємо, Центри журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, що реалізується за підтримки Міжнародної та Європейської федерацій журналістів, а також ЮНЕСКО. Вона покликана допомагати представникам медіа, що працюють в Україні під час війни. Центри діють у Києві, Львові, Івано-Франківську, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі та надають журналістам організаційну, технічну, юридичну, психологічну й інші види допомоги.
Контакти об’єднаного Західноукраїнського Центру журналістської солідарності Львів-Чернівці – 097 907 97 02 (Наталія Войтович, координатор Львівського центру, Володимир Бобер – асистент), адреса: вул. Соломії Крушельницької, 5.
Про ЮНЕСКО.
ЮНЕСКО є спеціалізованою установою ООН з питань освіти, науки і культури. Вона робить внесок у мир та безпеку, сприяючи міжнародній співпраці в освіті, науці, культурі, комунікації та інформації. ЮНЕСКО сприяє обміну знаннями та вільному потоку ідей для прискорення взаєморозуміння. Вона є координатором Плану дій ООН щодо безпеки журналістів і проблеми безкарності, який спрямований на створення вільного та безпечного середовища для журналістів і працівників медіа, зміцнюючи таким чином мир, демократію та сталий розвиток у всьому світі. ЮНЕСКО тісно співпрацює зі своїми партнерськими організаціями в Україні для надання підтримки журналістам на місцях.
Використані терміни та подання матеріалу в цій публікації не є висловленням будь-якої думки з боку ЮНЕСКО щодо правового статусу будь-якої країни, території, міста чи району або їхніх органів влади, так само як і ліній розмежування й кордонів.
Автор несе відповідальність за вибір і представлення фактів, що містяться в цій публікації, а також за висловлені в ній думки, які не обов’язково відповідають позиції ЮНЕСКО та не покладають зобов’язань на Організацію.
Дар’я Маркова
