Відомий фотограф Андрій Андрієнко, який проходить службу у відділенні комунікацій 65-ої окремої механізованої бригади «Великий Луг», розповів у інтерв’ю НСЖУ про роботу українських та іноземних журналістів на передовій і про загиблих колег Альону Грамову та Євгена Кармазіна.
Того ранку, в четвер 23 жовтня 2025 року, їдучи автобусом із Краматорська до Запоріжжя, Андрій побачив біля однієї з автозаправних станцій пом’яту машину. Подумав, що, можливо, поруч «прилетіло» і пошкодило авто. Тіла вже прибрали. За кілька хвилин прийшло повідомлення від спільного знайомого – іспанського фотографа Дієго Еррери (Diego Herrera): «Альона, Женя… як же так, не можу повірити».
– Зрозуміло, що всередині в мене все похололо. Заліз в інтернет, а там… – з болем у голосі згадує Андрій.
Буквально влітку вони сиділи, кавуючи разом у Краматорську – вели неспішну розмову, будували плани…
Альона Грамова (Губанова) та Євген Кармазін, журналісти, які загинули від удару російського дрону «Ланцет» по заправці в Краматорську, були не просто колегами для Андрія. З Альоною він ходив фронтовими шляхами майже весь 2022 рік.
Від Краматорська до Оріхова: як це було
– Пам’ятаю, як тоді, будучи ще цивільним, багато знімав свій рідний Краматорськ. Із міста тоді, на початку війни, багато журналістів виїхали. Я майже нікого з журналістів-земляків тоді не зустрів. Аж раптом, знімаючи на залізничному вокзалі наслідки обстрiлу 8 квiтня 2022 року, побачив Альону, – розповідає фотограф.
Вони обнялися, обмінялися телефонами. Андрій, не маючи машини, пересувався пішки та на громадському транспорті, тому попросився до команди Альони.
– Ми добре спрацювалися. Вона робила свої репортажі, а я свою зйомку, – каже фотограф. – Тоді в мене бронежилету свого ще не було. Вона мені броню давала, шолом. Тобто, вона була запорукою моєї безпеки, захищала мене, – каже фотограф.
Разом вони проїхали Бахмут, Соледар, Лиман, десятки маленьких сіл Донецької області, Курахове. Ночували в Бахмуті у підвалі ДСНС, знімали там, хоча місто було небезпечним уже з весни 2022-го.
– Коли ми їхали в Бахмут у грудні, Альона розповіла, що телефонувала мамі. Та хвилювалася. Але Альона сказала, що я теж буду там з нею, і мама заспокоїлася: «О, ти з Андрієм? Добре, тоді мені буде спокійніше, що ти там не одна по Бахмуту будеш ходити», – згадує Андрій.
У серпні цього року мама Альони померла, за два місяці до загибелі самої Альони…
– В серединi жовтня я ненадовго приїхав у Краматорськ. З Альоною побачитися не вдалося. Вони з Женею працювали вже ротаціями: приїхали, попрацювали, поїхали в Київ. Бо місце вже небезпечне. Поруч із тим п’ятиповерховим будинком, де жила Альона, вже були прильоти, – розповідає Андрій.
Усвідомлення реальності її загибелі приходить тяжко і поволі.
– Ось буквально сьогодні вночі дивлюся в інтернеті – у Слов’янськ три шахеди прилетіло. Читаю і думаю собі: о, напевно, Альона зі своїми поїхали знімати. А потім усвідомлюю, що їхати вже нікому…– говорить Андрій. – Тяжко. Але треба жити далі. У своєму інстаграмі я написав цитату з фільму «Гладіатор»: «Ми обов’язково побачимось… але ще не час».
«Kill-зона» та протоколи безпеки
Зараз Андрій Андрієнко як працівник військової служби комунікації супроводжує журналістів, у тому числі й іноземних, які приїжджають знімати війну в Україні. Він супроводжував десятки журналістів із різних країн.
– Французів раніше було більше, але і зараз чимало. Німці приїжджають регулярно. Американці приїжджають рідше, – перераховує фотограф. – З балтійських країн були журналісти з Литви та Естонії. Один раз – бельгієць, один раз – швейцарець, – каже Андрій.
Група CNN зібрала команду з представників різних країн: двоє людей прилетіли з гонконгського відділення каналу, один – з Англії. Перекладачка була українкою.
– Для них, я думаю, питання фінансів не стоїть. Є певний матеріал або потреба в медіасфері – вони відправляють своїх, – пояснює Андрій Андрієнко.
Ситуація на лінії зіткнення за останні 3-4 місяці суттєво ускладнилася. В Оріхів, куди раніше возили журналістів, дрони долітають набагато частіше. Так звана «kill-зона» дедалі збільшилася.
– Це впливає також на організаційні питання. Ми розуміємо, що у всіх медіа різні протоколи безпеки. Приміром, у CNN в групу входять два журналісти, фіксер-перекладач та безпековик – мінімум четверо працівників. Ми стільки людей при всьому бажанні далеко не можемо відвезти в небезпечну зону, – розповідає Андрій.
Але, попри посилення небезпеки, журналісти все одно їдуть.
– Зі всією повагою ми знімаємо капелюха перед усіма журналістами, які приїжджають і продовжують висвітлювати нашу війну. Зараз в Україні, в принципі, немає безпечних місць. Але певна частина журналістів, тим не менш, ризикує і приїжджає до нас. Навіть їздять в Оріхів, – каже військовий.
На його фотографіях – іноземні колеги на тлі зруйнованих будівель Оріхова. Це літо і початок осені 2025-го. Це – лише невелика частина всіх, кого він супроводжував і зустрічав на передовій…
Чи виправданий ризик?
– Документування війни – це завжди небезпечно… В «kill-зоні» може вистачити однієї зйомки – вже вона може потягнути непоправні наслідки у вигляді поранення, або, борони Боже, загибелі, – роздумує Андрій. – Тому кожен має сам відповісти собі на питання, навіщо він це робить. Одна справа – коли йдеться виключно про фінанси. Але це стосується частіше іноземців. Для них робота в небезпечній зоні – це зовсім інша оплата. Крім того, для молодого журналіста поїхати на війну – це найшвидше і гарантовано зробити собі ім’я. Наші журналісти заробляють у рази менше, але у наших є ідея, заради чого вони це роблять.
З яким ставленням автор зробив репортаж – горить цим, чи просто відробляє зарплату, – видно по готовому матеріалу, переконаний Андрій.
Андрій згадує книгу іспанського письменника Артуро Переса-Реверте «Територія команчів». Перес-Реверте сам був журналістом, знімав відео в Югославії. Він описує, що досвідчені репортери з часом починають відчувати: все, ресурс удачі вичерпується. Час закінчувати відрядження, поїхати, передихнути.
– Є таке поняття – «журналістський лічильник», «лічильник удачі», я б сказав. Певна кількість метражу, який ви «розмотуєте». Не треба занадто швидко розмотувати свою цю стрічку удачі… – каже Андрій.
Багато молодих стрингерів, які поїхали свого часу в Югославію, загинули саме тому, що не мали цього відчуття. Їм хотілося кадрів у полум’ї, гарячих новин. Здавалося, що фарт буде нескінченно.
– Працює, працює. А потом раз – і все. Удача закінчилася. І життя закінчилося… – міркує досвідчений журналіст. – Сам я не хочу поспішати розмотувати стрічку удачі…
… У грудні 2022-го Андрій Андрієнко і Альона Грамова разом перебували ніч у Бахмуті, в підвалі ДСНС. Там-таки був уже згаданий іспанський фотограф Дієго Еррера, який тоді вже жив у Бахмуті по 2-3 тижні, потім їхав у Костянтинівку помитися, поголитися – і знову в Бахмут.
– Я тоді пожартував: «Дієго, 2-3 тижні, Бахмут, ти постійно в таких місцях ходиш… У тебе, напевне, лінія життя по лікоть». Він сміється: «Та ні, нормальна», – згадує Андрій.
Певний час потому Дієго зламав ногу в Костянтинівці, коли біг на зйомку нічного прильоту, чотири місяці лікувався. Але потім знов повернувся в Костянтинiвку – тепер жив у ДСНС, бо в квартирі було вже дуже небезпечно. Зараз він у Іспанії, але планує повертатися.
– Будь-хто з фронтових журналістів уже робить дуже велику справу. А ті, хто постійно їздить… – Андрій не договорює. – Зараз слово «герой» занадто часто використовують. Я б не сказав, що кожен із них герой, але однозначно сміливець. Дуже велика повага таким людям.
Максим Степанов, інформаційна служба НСЖУ
