Андрій Крюков не був удома понад рік. Сам він з Луганщини, де заснував незалежну газету «Сватівські відомості» і керував нею. У грудні 2021-го виїхав в особистих справах до Ірпеня, звісно, й гадки не маючи про пекло, яке настане там у березні. Працював дистанційно, а навесні 2022-го планував повернутися. Але коли це таки станеться, тепер невідомо.
Десять місяців видавав газету самотужки
– Головне,щоб люди знали: «Сватівські відомості» нікуди не зникли! – починає свою розповідь про життя з 24 лютого 2022 року власник і редактор луганського видання Андрій Крюков. – Зараз ми на вимушеній паузі, але як тільки з’явиться можливість, відновимося і працюватимемо!
Пан Крюков – завзятий прихильник друкованої преси, патріот сватівського краю й поборник всього українського ще з початку «нульових». Ще працюючи редактором новоствореного Сватівського районного телебачення, що виходило в етер на каналі Луганського обласного ТБ, вони разом зі звукорежисером Володимиром Паляничком випустили альбом власних пісень українською мовою. Андрій писав вірші, Володимир (на жаль, нині покійний) – музику, він же забезпечував аранжування. Брали участь у всеукраїнських музичних фестивалях, посідали призові місця.
За кілька років на хвилі Помаранчевої революції Крюков з колегою Оленою Рагрою заснували приватне ЗМІ, щоб, по-перше, захищати права місцевої громади, по-друге, мати власний бізнес і не залежати від держчиновників. Свою районну газету почали видавати з 2005 року. Штат був невеличкий, і Андрію довелось виконувати функції не лише редактора й кореспондента, а й відповідального секретаря, водія, бухгалтера. Словом, усю «кухню» випуску друкованого медіа опанував від альфи до омеги. Редакційну політику обрали найбільш зрозумілу: служити інтересам читачів.
– Ми ніколи не працювали на владу чи на якусь політичну партію. Наша робота була суто журналістською, – говорить Андрій. – Ба більше, навіть не подавалися на жодні гранти, щоб максимально зберегти незалежність. Орієнтувались тільки на запити читачів і дуже дорожили цим форматом.
/ Архів Андрія Крюкова.
Завдяки принциповій позиції журналістів газета пройшла складну, але результативну еволюцію. Витримавши регулярний тиск місцевої влади, близько тридцяти судових позовів від чиновників і впливових приватних осіб (усі суди редакція виграла), пертурбації поштової реформи і реформи адміністративної, коли у Сватівський район об’єднали п’ять колишніх районів Луганщини, на 2020 рік «Сватівські відомості» вийшли на тираж майже 2 тис. примірників. Це було рекордом серед районних видань Луганської області. Основним каналом розповсюдження газети була передплата.
У 2021 році Андрій Крюков залишився єдиним працівником «Сватівських відомостей». За сумним збігом, до травня того року один за одним пішли з життя обоє його колег – Леонід Фалько та Олена Рагра. Тепер весь процес збирання інформації, взаємодії з рекламодавцями та випуску видання йому довелось вести самотужки. Що не давало опустити руки, так це увага читачів.
– Дуже багато читачів завжди говорили, що громаді потрібен майданчик для комунікації з владою, і нам такий майданчик вдалося створити, – каже Андрій. – Ми заслужили авторитет не тільки статтями, а й правозахисними акціями. Ще в 2006 році розголосу набула редакційна акція протесту – голодування у центрі Сватового проти підвищення тарифів на опалення в листопаді. І ми таки домоглися того, щоб Сватівська міська рада видала всім охочим кредити на встановлення автономного опалення, а нерентабельні міські котельні закрили.
Того ж року редакція запровадила в себе рідкісну, як на ті часи, та ще й для місцевих медіа, практику: всі почали працювати дистанційно. Відмовилися від оренди комунального приміщення – так зникла залежність від місцевої влади, а також скоротилися витрати.
Попри труднощі, увесь цей час «Сватівські відомості» трималися на ринку і розвивалися. Але 24 лютого 2022 року почалася повномасштабна війна. Останній на сьогодні випуск тижневика, датований 23 лютого так і не дійшов до читачів.
Ще 23 лютого влада запевняла: все під контролем
Газету друкували в Балаклії Харківської області, і в перші ж дні російської агресії зв’язок із цим регіоном практично зник. Тираж так і залишився лежати в друкарні. А сам напад рашистів для жителів Сватового став приголомшливою новиною – як для звичайних громадян, так і для місцевої влади. Принаймні за день до початку великої війни голова Сватівської райдержадміністрації Олег Сліпець запевняв через газету: «Безпекова складова у районі стабільна, під контролем усіх силових структур», «Будьте здорові і впевнені, що ескалація конфлікту під контролем!».
Війна на Луганщині тривала з 2014 року, і Сватове ще тоді намагалися приєднати до «ЛНР», але безуспішно. З одного боку, місцеві жителі відтоді ніби й звикли до бойових дій, з іншого – були вкрай стривожені через повідомлення у ЗМІ і соцмережах. Ситуація була дуже напруженою. Тому, думку редактора «Сватівських відомостей», на лютий 2022 року сенс у намаганнях знизити тривожність людей, був, але представники місцевої влади не уявляли розмаху можливої агресії, хоча й готувались до загострення конфлікту. У Сватовому і районі, як і всюди, створювали тероборону.
«В Ірпені зі зброї в нас були кухонний ніж і наручники»
Перші дні Великої війни застали Андрія з дружиною Лілією в Ірпені. Маючи змогу працювати віддалено, перебував тут ще з грудня 2021-го і в середині березня 2022-го планував повернутися додому. Та вдосвіта 24 лютого прокинувся від вибухів, від того, що все навколо здригалося. Розуміння того, що відбувається, настало не одразу. І напевне, через це в ту мить ще не було дуже страшно. Виїхати з міста вирішили не одразу. Думали: кілька днів – і все закінчиться. Спочатку намагалися організуватися разом із сусідами, щоб чергувати надворі, обороняти хоча б свій житловий комплекс.
– Хтось, здається, колишній працівник правоохоронних органів, виніс нам наручники, – відновлює в пам’яті деталі тих страшних непередбачуваних днів Крюков. – І в нас з собою був кухонний ніж. Оце і вся зброя.
Коли 6 – 7 березня Ірпінь майже окупували, а бої вже точилися на вулиці, де мешкали Андрій з дружиною, подружній парі, як і багатьом іншим, довелося евакуюватися – на цьому наполягали військові і місцева влада. До того ж майже перестали працювати магазини, банки тощо. Виїздили приватним транспортом у колоні разом зі знайомими, поблизу ірпінського мосту, що перед цим був зруйнований. Їхали «в нікуди», аби лиш перевести подих від цього жаху.
За кілька днів доїхали до Ужгорода, де відчули ті ж проблеми, що й решта втікачів від війни. Насамперед – фантастично дороге житло. За словами Андрія, оренда квартири тоді коштувала від тисячі гривень на добу, та навіть за таку ціну винайняти помешкання було вкрай складно. У центрі допомоги переселенцям одразу сказали, що шукати житло немає сенсу. За сприяння цього центру вдалося «поселитися» на підлозі у місцевому Будинку творчості. Так і спали на карематах, які прихопили з собою з Ірпеня.
Пошуки житла Андрій і Лілія продовжили в Чернівецькій області, де на кілька тижнів зупинилися в одному із сіл. Хоч і за менші, ніж в Ужгороді, гроші, та все одно недешево. Тому як тільки Ірпінь був деокупований, одразу приїхали назад. Перший час жили без газу, світла, води. Та комунальники все поступово відновили, і наприкінці квітня у місті почало відновлюватися нормальне життя.
Газета виходитиме й після перемоги, але зміни неминучі
Редактор «Сватівських відомостей» тим часом не припиняв і не припиняє обмірковувати подальшу долю газети. У тому, що видаватиме її й далі після деокупації, нітрохи не сумнівається. Хоча, напевне, доведеться змінити і періодичність випуску – з тижневого перейти на раз на місяць, – і територію розповсюдження, і навіть певний час роздавати газету безкоштовно, враховуючи післявоєнну скруту населення. На жаль, деяких сіл на карті Сватівського району після війни може й не існувати…
Ще до війни, у 2021 році, Андрій Крюков передплачував кількасот примірників за власний рахунок, щоб люди, особливо у віддалених селах, отримували газети безкоштовно і мали доступ до інформації. Звичка читати саме друковані медіа і довіра до них, зокрема у старшого покоління, зберігається досі. Журналіст Крюков всіляко це підтримує.
svativski-vidomosti_nomer-za-23-lyutogo-2022-roku_compressed– Інтернет – це добре з погляду оперативності, проте не варто втрачати традиції, завдяки яким можна потримати в руках паперову газету. І не тільки газету. Наприклад, обмінюватись паперовими вітальними листівками – це тепло й зворушливо, – говорить він. – Є немало прикладів того, що за кордоном не відмовилися остаточно від газет. До всього, випуск паперових видань дає можливість фінансувати поштову галузь, забезпечувати роботою поштовиків і друкарів. Тому незалежні газети мають жити!
За інші великі медійні проєкти Андрій зараз не береться, хоча такі пропозиції з Києва йому й надходили. Живе надією на відновлення власного ЗМІ, вряди-годи працює як фрилансер на столичні медіа. Ще одна зміна, спричинена війною: переглянув для себе і деякі етичні засади роботи журналіста. І дійшов висновку, що головною заповіддю медійників під час війни має бути «Не нашкодь!». Журналістам властивий порив ділитись інформацією якомога швидше, розповсюджувати її на якомога більшу авдиторію. Але зараз ми працюємо в абсолютно інших умовах.
– Це не довоєнна цивільна журналістика, коли можна говорити максимально все заради відтворення картини життя, – розмірковує Андрій. – Треба розуміти, що, по-перше, до нашого інформаційного поля долучені не лише українці. І те, що ми публікуємо, бачать і читають усі, зокрема й ті, хто не повинен знати ту чи іншу інформацію. По-друге, розголос може зашкодити нашим військовим. По-третє, дуже багато наших співгромадян залишається на окупованих територіях, і вони можуть постраждати через якісь оприлюднені подробиці, навіть якщо сам автор-журналіст не вбачає в них нічого особливого. Вже є різний досвід у цій темі, на жаль. Багато моїх знайомих журналістів, як воєнних, так і цивільних, поділяють цю думку. Необхідно з особливою обережністю ставитися до поширення контенту під час війни.
І так само у важкі часи більше відчуваються і цінуються журналістська солідарність, підтримка одне одного у професійній спілці. Андрій – активний учасник НСЖУ, і якби не війна, у лютому 2022 року відсвяткував би 20-річчя перебування у Спілці.
– Національна спілка журналістів України – організація, в яку завжди можна було звернутися зі своїми проблемами, і тут завжди допомагали, – тепло згадує про колег Андрій. – Отримував підтримку моральну, матеріальну, юридичну – особливо в останні роки і під час військової агресії. Такі люди, як Сергій Томіленко, Ліна Кущ глибоко розуміють проблеми журналістів, особливо – регіональних. Це дуже-дуже важливо, і велика вдячність керівникам НСЖУ за це.
А ще Андрій психологічно тримається завдяки спорту, яким серйозно займається з дитинства. Для нього це справжня розрада. Та головне – зберігає віру в те, що після війни його дітище – «Сватівські відомості» – завдяки читачам і партнерам редакції не просто виходитимуть далі, а стануть хоч і іншими, але кращими.
– Важливо, щоб люди знали: «Сватівські відомості» нікуди не зникли. Вони повернуться, адже на них чекають читачі.
“ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни” – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
