Своє рідне місто Ізюм Марина вважала райським куточком, допоки туди не прийшов «русскій мір». В одну мить Марина навчилась не хотіти їсти, не хотіти пити, спати стоячи, а сина вкладати просто на свої ступні.
«Ніхто ж не уявляв, що росіяни таке робитимуть з нами, але виявилося, що з 24 лютого вони просто почали нас винищувати»
За тиждень до початку повномасштабної війни Марині почали снитися погані сни. І хоч ніяких карколомних подій не ставалося, проте вперта інтуїція щось відчувала. І чим ближче дні добігали до 24 лютого, тим сильніше жінку пробирав клятий страх. Життя готувало їй, як і всім українцям, багато страшного, але передбачити що саме станеться, ніхто не міг.
– 24-го зранку мені зателефонувала моя подруга з Харкова і каже: «Марино, почалася війна! Збирай речі». У мене затряслися руки й ноги. Я не могла заспокоїтися, але почала «на автоматі» збирати речі. Страх настільки паралізував мене, що у валізу я поклала тільки документи, прикраси й піжаму зі шкарпетками. Тоді вимкнули світло, і мій син дуже перелякався, але на диво швидко зібрався з думками і теж почав збирати речі, – почала розповідь Марина.
Після зникнення електроенергії народ спустошив полиці в крамницях, забрав до копійки гроші в банкоматах і до дна вичерпав усе пальне на заправках.
– Люди були перелякані, це відчувалося навіть у повітрі, воно було наче залізне. Ми вистояли довжелезну чергу. Я купувала все підряд, не думаючи, що з цього я просто не зможу потім нічого приготувати, бо не буде світла, тепла і газу. Ми взяли все необхідне і вирішили їхати у приватний будинок до друзів. Чомусь я думала, що там буде спокійніше. І в мене навіть найменшої думки не було про виїзд із міста. Я думала, що декілька днів нас полякають, і все закінчиться. Ніхто ж не уявляв, що росіяни таке робитимуть з нами, але виявилося, що з 24 лютого вони просто почали нас винищувати, – здригаючись від спогадів, сказала Марина.
Декілька днів вона разом із сином залишалася в друзів, а в ніч на 28 лютого їхній будинок почав здригатися від гучних вибухів. І на три дні їхньою домівкою став холодний підвал, де вони сиділи просто в піжамах. Зігрівала тільки одна думка – живі.
– У ту ніч було вбито кілька сімей, бо ракети й авіабомби прилітали в приватні будинки. А одна з них, 500-кілограмова, від якої й затремтіли наші стіни, упала в будинок недалеко від нас. Вона не розірвалася, але від її влучання загинули шестеро людей – згоріли живцем. Після того ми таки вирішили поїхати до батьків у п’ятиповерхівку, – веде далі наша співрозмовниця.
У голові роїлось забагато питань, і ключове – «за що?». Та замість відповідей, яких не було, на людей одна за одною летіли ворожі ракети.
– За цей час я навчилася не спати, не хотіти їсти, не хотіти пити, сидіти годинами в одній позі, тримаючи сина за руку. Ми сиділи в підвалі – без світла, без тепла… Було навіть страшно вийти на вулицю і подивитися, який час доби, – згадує Марина. – Спали сидячи. Дітям постелили дошки, й вони на них спали всі разом, а коли прокидалися, могли трохи поспати й дорослі. Спали по черзі – приблизно годину кожен.
«Я не могла говорити, бо біль стискав горло і розривав мозок»
Але найстрашніша ніч у житті Марини була попереду. 4 березня під час артобстрілу один зі снарядів влучив у квартиру просто над підвалом, і почалася пожежа.
– Ми всі впали на землю. Когось із дітей почало нудити від переляку. Лежали практично в нечистотах, бо від вибуху прорвало каналізацію. Я думала, що то кінець, і ми просто вчадіємо. У мене була ікона в кишені, і я молилася, щоб смерть була швидкою й безболісною. Нас врятував хлопчина, який надягнув братову форму рятувальника, хоча сам не був рятувальником, і почав нас виводити до виходу. Тоді конче був потрібен хтось, хто міг би нас об’єднати, бо всіх охопила паніка. Під обстрілами нас перевели в інше укриття. Йти доводилося по битому склу та обірваних дротах. Я боялася навіть голову підняти й подивитися на свій будинок, але потім виявилося, що він уцілів. Наступну ніч ми провели стоячи, бо не було місця, щоб хоча б сісти. Сина посадила собі на ступні: він там скрутився калачиком і до ранку заснув, – ділиться болючими спогадами Марина.
Залишатися в Ізюмі й далі випробовувати себе на міцність Марина більше не хотіла. Треба було виїжджати.
– Так вийшло, що не вистачило в машині місця моєму батькові. Їхали тільки я, мама й син. І коли ми виїжджали, сусіди сумно стояли біля підвалу і дивилися нам услід. Ми з батьком обнялися тоді. Він намагався запалити багаття у мангалі, щоб хоча б чаю зігріти, – каже, стримуючи сльози, Марина. – Дивився нам услід і найкращий друг сина… Так ми поїхали. Я боялася розплющувати очі, бо навколо були мертві будинки, а гілки і дроти наче тягнулися просто до нас у машину і не відпускали. Я не могла говорити, бо біль стискав горло і розривав мозок. І поки ми не виїхали з Харківської області, їхали мовчки і просто прислухалися, стараючись не потрапити під авіаналіт.
Наступні п’ять діб родина провела в дорозі, зупиняючись на ночівлю у таборах для біженців. Маринина подруга покликала її до Івано-Франківська, а серце жінки розривалось від думок про батька, який залишився в Ізюмі.
«На новій роботі ніби крила з’явилися»
– Ми приїхали в Івано-Франківськ 10 березня. Тоді житла там взагалі не було. Нам допомогла подруга, яка знайшла нам квартиру в оренду. Для нас плата за житло була зависокою, але якось впоралися і почали вчитися жити в нових реаліях. Дуже хвилювалася за батька: в Ізюмі зник зв’язок, і ми не знали нічого, – продовжує розповідь жінка.
Єдине, що додавало тоді сил, – це поезія, в якій можна було вилити біль і переживання. Наприкінці березня Марина написала свій перший вірш українською. Раніше ж викладала сокровенні думки російською, але ненависть до загарбників спонукала навіть у думках переходити на українську.
Перші два місяці в евакуації були емоційно складними. Розпочати життя у новому місті з нуля – неабиякий виклик. До війни вона працювала у відділі зв’язків з громадськістю та ЗМІ Ізюмської міськради, але через бойові дії штат перевели у простій, а знайти щось за фахом у Франківську не виходило.
– Знаєте, мені на той момент було байдуже, яка робота. Я просто гортала всі вакансії підряд. Якби запропонували працювати прибиральницею, то прибирала б. Головне – прогодувати родину. Але мені трапилася робота консультанта у жіночому магазині, і я пішла туди на роботу. Влаштувала сина до школи. Потім мені підказали, що у Франківську є Центр журналістської солідарності. Там я отримала гуманітарну допомогу, зав’язалися корисні знайомства. А влітку мені запропонували посаду на державній службі. Я довго не наважувалася, але восени таки влаштувалася. І даремно з цим тягнула, бо на новій роботі ніби крила з’явилися, – розповідає Марина.
Життя ніби вже й поверталося в нормальне русло, але мучила відсутність зв’язку з батьком. Минуло літо, а Марина нічогісінько не знала про його долю.
Ситуація змінилася у вересні.
– 12 вересня Ізюм визволили від рашистів! Це була найщасливіша мить з початку повномасштабного вторгнення – такий феєрверк емоцій! Мій батько зателефонував з військового номера наступного дня після звільнення. Такий щасливий був! Почав розповідати, як в’їжджали наші танки з українськими прапорами, як люди вмикали музику, як їхали машинами слідом за цими танками. Друзі моїх батьків готували їжу хлопцям, напекли купу пиріжків у перший день. Люди в Ізюмі були дуже щасливі. Невимовно раділи й ми, коли з’явився зв’язок, коли дізналися, що батько мій живий. Згодом тато нарешті зміг приїхати до нас, – посвітлішала наша співрозмовниця.
«Ми всі – українці, і наша національна близькість відчувається зараз, як ніколи раніше»
Поранений, побитий, але нескорений Ізюм потроху повертається до життя. Марина вірить, що її місто невдовзі знову стане райським куточком, куди вона залюбки повернеться з родиною.
– Все що мені зараз хочеться, – це поїхати в свій рідний дім, хоча б на день. Просто подивитися на місто, зустрітися зі своїми друзями, колегами, навіть із сусідами, з якими ми раніше не дуже часто спілкувалися, обійняти їх. Та доки ще триває війна, в Ізюмі дуже небезпечно, бо це ж прифронтове місто. Поки що житимемо в Івано-Франківську. А потім… Я далеко наперед не планую, бо за ці 10 місяців у мене вже скільки всього було: падінь, злетів, розчарувань, сплесків… Тому зараз я більше ніж на один день не будую планів. Але я дуже вдячна всім людям, які нас оточують на новому місці, які допомогли стати на ноги. Я відчула нашу єдність. Не має значення, хто де жив, живе, звідки приїхав. Ми всі – українці, і наша національна близькість відчувається зараз, як ніколи раніше, – додає вже колишня головна спеціалістка відділу зв’язків з громадськістю та ЗМІ Ізюмської міської радиМарина Трубнікова.
“ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни” – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders.
