Андрій Коваленко, виконавчий директор Академії української преси (АУП), є локальним продюсером для закордонних медійників із самого початку великого нападу РФ на Україну. 38-річний Коваленко – один з тих, хто найбільше допоміг цим репортерам створювати статті та телесюжети про війну в Україні. Загальний час, проведений Андрієм з колегами на передовій, у розбомблених містах і селах, у спілкуванні з постраждалими, вимірюється місяцями. Знімальні групи не раз опинялися в загрозливих для життя ситуаціях. Найгірша сталася в Харкові, коли в готель, де ночували журналісти, влучив російський «Іскандер». Про свій «адреналіновий» досвід локального продюсера, про втому, страх та про почуття професійного обов’язку, що їх перекриває, Коваленко розповів інформаційній службі НСЖУ.
«16 лютого військові мені сказали: “Війна буде”»
На момент повномасштабного вторгнення виконавчий директор АУП співпрацював з іноземними журналістами вже п’ять років. Це були престури до підконтрольних Україні територій Донецької та Луганської областей, виїзди на позиції українських військових. У рамках того великого проєкту Академії в Україні побували понад 130 медійників з-за кордону. Зазвичай група налічувала 4-5 осіб. Але в жовтні 2021 року дещо змінилося.
– До мене звернулися з Посольства США з пропозицією продовжувати проєкт після невеликої перерви через ковід, – згадує Коваленко. – З умовою, щоб у кожній групі було щонайменше 10, а то й 15 журналістів. І робити кількість цих престурів по максимуму. Тоді я вже зрозумів: відбувається щось незвичне, раз Посольство США настільки хоче порушити тему України в інформаційному просторі. І тоді вперше з’явилися думки про повномасштабне вторгнення.
Ми почали працювати, привезли, якщо не помиляюся, 42 журналістів з листопада 2021 року по 16 лютого 2022 року. Того дня відбувся останній престур – до містечка Золоте-4 на Луганщині, де ми спілкувалися з військовими. Звісно, запитували, чи буде, на їхню думку, повномасштабна війна, які в них настрої? Хлопці мені однозначно всі сказали, що війна буде, що вони до неї готуються, і що, в принципі, вони її чекають.
З іншого боку, я спілкувався з репортерами – воєнкорами, які висвітлювали збройний конфлікт не тільки в Україні, а й в Іраку та деінде. З одним із них, представником Radio France, ми 17 чи 18 лютого пили каву в готелі «Україна» в Києві. Колега запевнив, що, можливо, все ж таки буде вторгнення в Донецьку й Луганську області, але не зараз, а через 2-3 місяці, бо в росіян не готові резерви, логістика. Підстав для великої агресії він тоді не побачив.
«Хочу жити вдома – можливо, це мої останні дні тут»
Гість із Франції на той раз помилився… 24 лютого Андрій Коваленко, котрий мешкає в передмісті Києва, прокинувся рано від вибухів, як і тисячі людей в Україні. Телефон аж почервонів від повідомлень закордонних колег: «Що у вас відбувається?!». Того дня український медійник дав понад 20 телефонних інтерв’ю іноземцям, паралельно вирішуючи питання безпеки своєї сім’ї. Спочатку відвіз дружину з двома синами до рідні в Житомирську область. Трохи згодом близька колега з Польщі, яка теж раніше приїздила в Україну, запропонувала організувати для них прихисток. Перші три місяці війни Андрієва сім’я провела у Кракові.
– Буду вдячний Івоні Рейхарт до кінця свого життя, – каже Коваленко.
Сам же він з 1 березня долучився до роботи із закордонними журналістами, які тепер висвітлювали вже війну на Київщині… Спочатку, до середини квітня, випало взаємодіяти з португальськими медійниками. Групи мінялися одна за одною: відпрацювали два–три тижні – і приїздять інші. Перші з них, репортери LUSA, однієї з найбільших новинних агенцій Португалії, запропонували українському помічникові мешкати разом у готелі. Проте той відмовився.
– Я їм сказав, що хочу жити в себе вдома, в своїй квартирі. Адже не знаю, скільки взагалі ще зможу тут прожити, може, це останні дні. Натомість запропонував колегам поселитися в мене, і ми як команда втрьох жили у мене в квартирі, – ділиться Коваленко спогадом про час, тяжкий через невизначеність.
Воєнкори почали під’їздити до місць бойових дій з Житомирської області. Рушали в бік Морозівки, ближче до Іванкова, де територія була вже окупована. Бачили на власні очі, що ситуація вкрай складна, що до госпіталю медеваки привозять поранених українських бійців, і, до речі, полонених росіян також. Через кілька днів Коваленко з іноземцями почали стаціонарно працювати в столиці. Перші два тижні не знадобилося навмисне шукати якихось історій, цікавих та важливих, – ти вже був в історії, просто вийшовши зранку в Києві надвір. Майже кожного дня обстріли, загиблі, руйнування… Андрій відчував складнощі не лише через психологічний стан, а й через мовний бар’єр, хоча й незначний. Проте вдосконалити англійську до потрібного рівня в постійному спілкуванні вдалося вже за тиждень.
Після LUSA був RTP – португальський суспільний мовник. Далі CNN Portugal, медіа Expresso, Observador. Протягом року Андрій працював майже в режимі нон-стоп, з ранку до вечора, бо запит на послуги локальних продюсерів, фіксерів серед іноземців був шалений. День-два вихідних – і поїхали далі. Крім португальців, приїздили латвійці з LTV, TV3, фіни з найбільшої газети Helsingin Sanomat, грузини з TV Rustavi 2, італійці з RAI, німці з Süddeutsche Zeitung, румуни з TVR.
Зі спорядженням допомогла НСЖУ
Перші найбільш шокуючі картини російсько-української війни він побачив у поїздці до Харкова:
– Станція метро «Героїв Праці», де перебувало до тисячі чоловік. Вони жили в метро, і це нагадувало фільм про постапокаліпсис: люди майже місяць не виходять надвір, сплять на підлозі, намагаються якось облаштувати побут, по 2-3 години стоять в черзі за гарячою водою. Хворіють, тому що проблеми з вентиляцією й таке інше. Обстріли тоді тривали дуже сильні, бо це сторона, ближча до російського кордону, і росіяни били всім, чим тільки можна. Здавалося, гірше вже не буває. Але потім 1 квітня я зайшов разом з нашими військовими в Ірпінь та Бучу і зрозумів, що пекло – це там…
На початку великої війни українським медійникам, на відміну від іноземних, дуже бракувало захисного спорядження. Не мав його й виконавчий директор АУП. Екіпіруватися допомогла Національна спілка журналістів України.
– Голова Спілки Сергій Томіленко побачив на фейсбуці мій пост з Житомирської області. І телефонує: «Де твій бронежилет, Андрію?» – згадує Коваленко. – Мовляв, хлопці-журналісти з броніками, а я без захисту взагалі. Я сказав, що в мене нема, і Спілка знайшла можливість передати. Тоді на всю Україну бронежилетів для журналістів було два чи три. Група телеканалу RTP везла зі Львова цей бронежилет. За кілька днів Сергій знайшов і шолом для мене, за що я йому безмежно дякую і Спілці журналістів також. Хоча бронік був дуже важкий, близько двадцяти кілограмів, і в перший місяць ми броніків майже не знімали. Тоді проблеми зі спиною я відчув як ніхто. Коли ситуація зі спорядженням трошки змінилася, – з’явилася можливість знайти легший бронік з тим же класом захисту, Спілка передала ще один бронежилет.
І зараз, оскільки АУП співпрацює із закордонними журналістами, в нас є запас із чотирьох комплектів, теж наданий Спілкою. У складі кожного – бронежилет, шолом і аптечка. Ми безкоштовно надаємо їх колегам на час відряджень до зони бойових дій.
Бути повністю готовим до обстрілу неможливо
Ризик опинитися під обстрілом за час поїздок виникав постійно, каже Андрій, хоча й виробилася певна психологічна стійкість, таке собі звикання: «Я в броніку, в шоломі, мене не зачепить – і це стається вже ж не вперше». Так, у вересні 2022 року біля Куп’янська Харківської області група журналістів румунського телебачення TVR у супроводі Коваленка потрапила під обстріл просто під стелою з назвою міста, але ніхто не постраждав.
Перед тим, у липні, в селі Лимани Миколаївської області під час зйомок спільно з колегами з RTP стався гірший інцидент. Ось як його описує наш локальний продюсер:
– Приїхавши на місце, побачили, що горить будинок. Вийшли з машини, працюємо. Тутешні мешканці пояснили: пожежа виникла через нещодавнє влучання. Палало все більше. І коли зайнялося поле, місцеві закричали, щоб ми тікали якнайдалі: вранці був приліт касетного снаряду, і він не вибухнув. Одразу ж після попередження ці касети почали вибухати одна за одною. Ну так, трішки присипало нас землею… Ми заскочили в машину і від’їхали, щоб перечекати детонацію. У цих обставинах була навіть кумедна деталь: до автівки застрибнув місцевий собака, ми не могли його виштовхнути, тож він трішки проїхав з нами.
За рік з гаком воєнні журналістські дороги вчергове привели Андрія до Харкова. З регіону мав бути один з найдраматичніших репортажів: 5 жовтня 2023 року телевізійники RTP вирушили працювати в Донецьку область, і саме того дня стався російський ракетний удар по селу Гроза на Харківщині. Одночасно загинули 59 цивільних. Знімальна група змінила маршрут, щоби дістатися Грози, але вже не встигала до вечора. Тож поїхали через Харків, аби там заночувати, і потрапити вранці в Грозу.
Телевізійники тоді не уявляли, що за лічені години самі стануть ціллю для росіян. У будівлю готелю, де зупинилися на ніч, прилетів «Іскандер».
– Я розумів, що рано чи пізно таке може статися. Але психологічно повністю бути готовим до цього не можна ніколи… – розмірковує Коваленко рік по тому. – 6 жовтня 2023 року о 6:45 ми всі перебували в готелі, я сам ще був у ліжку… До речі, португальський оператор тільки вдруге приїхав до України – він дуже боявся. Тому протягом ночі, коли лунали часті повітряні тривоги, ми спускалися на мінус перший поверх в готелі, до приміщення, яке служило укриттям. Але саме зранку тривоги не було.
Я почув дуже сильний гул такий, свист, він максимально швидко наростав, і стався потужний вибух. Віконна рама вилетіла, впала на мене. Впала й гіпсокартонна стеля. Мене сильно вдарило рамою, і з-за неї в номер почав заходити вогонь, але його відбило вибуховою хвилею. Крики людей, усюди пил, уламки скла… Не встигнувши одягнутися, я почав виходити, щоб швиденько зустріти свою групу, бо ми жили в різних кінцях поверху. Двері не відчинялися – довелося їх вибити. Звісно, ми одразу вдягнули засоби захисту. Буквально через 2-3 хвилини було друге влучання, за 2-3 кілометри від нас, там в будинок потрапила ракета. Пізніше стало відомо, що загинула дитина 11 років…
Унизу в готелі ми зустріли ірландського журналіста. Він запитав, чи то наша автівка з маркуванням «Преса» стоїть на парковці. Я сказав: «Так». Колега сумно хитнув головою і відповів: «Краще не виходити, не дивитись…». За мить я побачив вщент розтрощену машину.
Тим часом Андрій навіть не одразу усвідомив, що сталося з ним самим від удару віконної рами. Просто сильно боліла і набрякла нога. Згодом Андрій відчув, що не може вдихнути на повні груди. Як потім виявилося, через перелом двох ребер.
Публікація про Роботине розійшлася бундестагом
Відновитися фізично медійнику вдалося за півтора місяці, чого не скажеш про психологічний стан, – шок від пережитого закарбувався у свідомості. Однак завдання є завдання, і наприкінці листопада Коваленко перебував уже поблизу Роботиного і Новопрокопівки Запорізької області, де точаться найгарячіші бої, в розташуванні 65-ї окремої механізованої бригади.
– Коли ми зрозуміли, що зараз сядемо з розвідниками у військовий Hummer і їхатимемо в Роботине, мені було дуже страшно: в пам’яті одразу виникав той вибух, і я розумів, що це не просто червона зона, а чорна, ми їдемо на нуль, – згадує Андрій.
У тому відрядженні він супроводжував відомого журналіста Флоріана Хасселя із Süddeutsche Zeitung, найбільшої щоденної газети Німеччини. Репортерський результат такого відрядження в мирний час назвали б сенсацією.
– Ми були першим, і, мабуть, єдиним медіа в листопаді 2023 року в Роботиному, на нулі. 8 кілометрів йшли пішки мінними полями. Вночі. Військові наші з тепловізорами, а ми без, – розповідає Коваленко. – За п’ять метрів перед собою вже не бачили, що відбувається. Було важкувато і, що там говорити, страшно. Нарешті дісталися наших позицій – приблизно 300 метрів від окопів росіян. В якусь мить на позиції виїхала працювати їхня БТРка, але її миттєво заПТУРили. Спочатку наші бійці викликали артилерію, проте артилерія сказала: «У нас немає снарядів, немає чим стріляти»… Флоріан Хассель зробив на основі побаченого дуже серйозний матеріал. Це була інформаційна бомба в Німеччині – потужний заклик про те, що українцям немає чим оборонятися. Стаття розійшлася навіть серед депутатів бундестагу. Це був, як каже Флоріан, найсильніший матеріал в його житті.
З досвіду локального продюсера, іноземні журналісти здебільшого дуже емпатичні щодо подій в Україні. Основна їхня проблема під час перебування тут – мовний бар’єр. Тому для наших медійників, які планують працювати фіксерами чи локальними продюсерами (їхні функції дещо відрізняються), знання іноземних мов – скіл номер один. Окрім того, слід дуже тонко відчувати, як спілкуватися у кожному конкретному випадку з постраждалими.
– Ти не можеш просто направити камеру людині в обличчя і почати ставити запитання, – зауважує Коваленко. – Спершу потрібно налагодити психологічний контакт, і на це може піти як п’ять хвилин, так і кілька тижнів. Так сталося зокрема з дівчиною-військовою, чий чоловік загинув на фронті. Ми декілька тижнів домовлялися, щоби зробити цю історіюдля RTP. Але чому ми її таки хотіли зробити? Тому що влітку 2022 року на Хрещатику, коли ця красива пара у військовій формі одружувалася, RTP випадково взяли інтерв’ю саме в них. І ось він загинув, і вона була в такій глибокій депресії… Історія дуже сенситивна. Але вкрай важливо показати, які жахи кояться в Україні, саме через історії людей, через їхні відчуття.
Щоб інтерес до України не згасав – завдання саме локальних продюсерів
Через 2,5 року після початку великої війни Андрій виїздить з іноземцями приблизно раз на півтора місяці. По-перше, хочеться більше часу присвячувати власній родині. По-друге, попит на послуги локальних продюсерів, фіксерів в Україні суттєво впав – глобальні закордонні медіа перемкнулися на інші світові гарячі теми: війну в Ізраїлі, вибори в США.
– Заняття локального продюсера дуже затягує. Відчувши цей адреналін, повернувшись з Донеччини чи Луганщини, перший тиждень вдома ти подумки все одно не вдома, не зі своєю сім’єю. Коли трохи заспокоюєшся, виникає проблема ментального характеру, депресія: здається, що ти вже нічого не робиш, не працюєш, що про Україну забувають, – резюмуєАндрій Коваленко. – Ментально ця робота дуже вплинула на мене. Я все ж таки українець, це наша нація, наші люди. Коли перекладаю їхні розповіді про пережитий жах іноземцям, мені болить.
Зробити так, щоб інтерес західного світу до України не згасав, – завдання саме для українських локальних продюсерів, фіксерів, переконаний виконавчий директор АУП. Це серйозний виклик, адже саме вони формують для іноземних медіа новинну повістку дня. Зазвичай все, що має репортер, котрий приїхав до України, – загальна тема майбутнього матеріалу. А вже від українських помічників залежать локація матеріалу, вибір героїв та подача контексту.
Створено в межах проєкту «Підвищення обізнаності цільових груп в Україні та за кордоном про військові злочини росії проти журналістів у 2024 році та посилення суспільного тиску задля звільнення полонених журналістів», який реалізує Національна спілка журналістів України за підтримки шведської некомерційної правозахисної організації Civil Rights Defenders.
Дискусія з цього приводу: