Молоді люди стоять на подвір’ї храму Святого Миколи Набережного (ПЦУ), що у Києві. У їхніх руках – портрети навіки молодих журналістів. З вуст настоятеля храму, протоієрея Стефана Яремчука, лунають скорботні слова та знайомі імена видатних постатей української журналістики – Вікторії Рощиної, Макса Левіна, Віри Гірич, Олександра Махова та інших, горять свічки, у повітрі здіймається запах ладану. Це у 26-ту річницю із дня загибелі Георгія Ґонґадзе традиційно відбувається панахида за всіма журналістами, які мали б висвітлювати воєнні події в Україні, але трагічно відійшли у вічність.
– Історія Георгія Ґонґадзе дає всім українським журналістам важливий урок – журналістика має свою ціну, – говорить голова НСЖУ Сергій Томіленко. – Дата 16 вересня вже назавжди стає особливою для кожного українського журналіста. Сьогодні ми згадуємо як Георгія Ґонґадзе, так і кожного медійника, чиє життя несправедливо забирається. Список загиблих журналістів, на жаль, стає страшенно довгим… І нині ключова загроза для журналістів – не фігуранти розслідувань, а Путін і Росія, яка прицільно полює на журналістів. Наш обов’язок – пам’ятати ім’я всіх полеглих колег.
За ініціативою НСЖУ, у 2007 році 16 вересня було визнано Днем вшанування журналістів, які загинули, виконуючи свій професійний обов’язок. Храм Святого Миколи Набережного, де похований засновник «Української правди» Георгій Ґонґадзе, є символічним місцем вшанування їх пам’яті.
– Вже багато років у цей день, коли був убитий наш побратим і парафіянин Георгій Ґонґадзе, ми згадуємо молитовно його пам’ять, а також усіх журналістів, які загинули, починаючи із Дня Незалежності України, – говорить отець Стефан Яремчук. – Як зазначено у Святому письмі: “Блаженні ті, що спраглі правди, бо вони наситяться”. Ці люди обрали вузький та тернистий шлях, який єдиний веде в Царство Небесне. Вони повинні бути нам дороговказами, як нести свої земні хрести, а ми повинні пам’ятати про той їх життєвий подвиг в ім’я Батьківщини. Згадуймо невинно убитих у домашніх та церковних молитвах. Царство Небесне і вічний спокій спочилим.
Від початку повномасштабного російського вторгнення загинули щонайменше 156 журналістів і медіапрацівників (моніторинг НСЖУ) – під час професійної роботи, як цивільні та в лавах Сил оборони. Ця сумна статистика підкреслює надзвичайну небезпеку, з якою стикаються медійники у воєнний час.
У коментарях журналістам Сергій Томіленко також наголосив, що Росія тисне на тих колег, які знаходяться у російській неволі. Зокрема, згадав про трагічну долю Вікторії Рощиної та підкреслив, що щонайменше 28 осіб знаходяться в російській неволі:
– Нещодавно пройшло страшне судилище над Іриною Левченко, нашою колежанкою, відомою журналісткою, яку в Мелітополі окупанти засудили до 15 років ув’язнення. Сьогодні їй виповнилось 65 років. Тому 15 років у в’язниці – це вже дуже великий термін, який може бути нищівним. Наш обов’язок – не мовчати, розповідати історії колег, тиснути на міжнародні інституції, щоб вони докладали зусиль для обмінів, та підтримувати родини полонених журналістів, аби вони не залишались сам на сам зі своєю бідою.
Серед присутніх на заході – і сестра Ірини Левченко Олена Руденко. Вона говорить про важливість пам’яті, підтримку сімей полонених та флешмоб, який започаткувала у день народження своєї найріднішої людини.
– Сьогодні я тут уперше. Для мене цей день – ще одна можливість нагадати про Ірину, яка досі перебуває в російському полоні, і про інших українських журналістів, яких Росія вбила або незаконно утримує. Але сьогодні я прийшла і для того, щоб підтримати родини та близьких загиблих журналістів. Я сама знаю, наскільки важливо відчувати цю підтримку, коли твоя рідна людина не поруч. Хочу побути разом із тими, хто пам’ятає, підтримує і, як я, не дає забути про своїх близьких.
Олена, студентка першого курсу факультету журналістики столичного університету імені Бориса Грінченка поділилася, що про загибель Георгія Ґонґадзе вона почула на уроці історії ще у школі. Це спонукало її дізнатися про нього та журналістську професію більше.
– Коли в університеті я почула оголошення про захід, ініційований НСЖУ, то одразу вирішила долучитися та запросила своїх одногрупниць, щоб і вони розширили свої знання про людину, яка віддала життя за свободу слова.
Такі щорічні події свідчать, що скільки б не минало часу, пам’ять про загиблих колег живе в серцях нинішніх і наступних поколінь.
Лариса Портянко
