Зустріч із білоруськими журналістами у вигнанні та громадськістю провів 9 жовтня у Вільнюсі голова Національної спілки журналістів України Сергій Томіленко. Керівник Спілки поділився досвідом роботи медіа у воєнних умовах і дав поради на випадок «години Х».
Спільний біль і солідарність
Зустріч розпочалася символічним жестом: Сергій Томіленко вручив подарунок експолітв’язню журналісту Євгену Меркісу – футболку з написом «Журналісти важливі». Звертаючись до аудиторії, голова НСЖУ наголосив на глибокому зв’язку між українськими та білоруськими медійниками.
– Ми з 2020 року відчуваємо ваш біль. Підтримуємо бажання жити у вільних країнах і працювати журналістами, – заявив він.
Томіленко нагадав про спільний проєкт 2020 року — книгу «Я журналіст: чому ти мене б’єш?», яку НСЖУ підготувала разом з асоціацією польських журналістів та Білоруською асоціацією журналістів (БАЖ). Співавторкою видання стала журналістка Катерина Андрєєва, яка перед арештом встигла підготувати 8 з 10 статей, причому останній текст – про себе саму.
Президент НСЖУ закликав до спільного лобіювання інтересів на міжнародних майданчиках, підкресливши: «Якщо ми будемо мовчати, то замість нас прийдуть інші люди. Наш же спільний порядок денний – щоб Україна і Білорусь стали частиною демократичного світу».
Сергій Томіленко зазначив, що, на жаль, Україна не була готова до великої війни.
– Не були готові й ми. В перший день російського вторгнення НСЖУ мала 4 бронежилети, 3 з яких – у Маріуполі. Зараз у розпорядженні організації близько 400 бронежилетів, – додав голова НСЖУ.
На жаль, війна і окупація значної частини території України привела до втрат. До повномасштабного вторгнення в НСЖУ налічувалося 18 тисяч членів, нині залишилося 10-12 тисяч. Але кожен журналіст, по суті, став воєнним кореспондентом. Головним же завданням Спілки стало показати кожному медійнику, що він не один.
– Я лягав о першій ночі, прокидався о 6-й ранку, бо думав: поки сплю, не можу нікому допомогти. Це величезний психологічний тиск, – розповів Томіленко.
Головний офіс із Києва на певний час перевели на захід України, де розгорнули штаб допомоги для журналістів. НСЖУ запросила поради у Європейської федерації журналістів, яка має великий досвід висвітлення воєнних конфліктів. Натомість замість пропозиції зняти готель на 20 номерів для евакуйованих репортерів, вирішили відкрити у трьох місцях маленькі офіси, де працювали по 2 людини. НСЖУ допомагала комп’ютерами, бронежилетами.
Ефективність роботи Спілки помітила штаб-квартира UNESCO, яка вже влітку захотіла стати партнером. Зараз працюють 6 Центрів журналістської солідарності: в Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Києві і два офіси Західноукраїнського центру (у Львові і Чернівцях). Міжнародна федерація журналістів вже пропонує український досвід кореспондентам, які направляються у «гарячі точки». Кожен журналіст при надзвичайній ситуації оперативно отримує допомогу: 4300 гривень (близько 100 євро).
Пріоритет — прифронтова преса
Один із головних пріоритетів НСЖУ сьогодні — відродження місцевих прифронтових газет та їхня підтримка. Томіленко зазначив величезну роль прифронтових друкованих медіа в донесенні об’єктивної інформації українському населенню в умовах зруйнованої інфраструктури.
У 2022 році НСЖУ виходила на редакторів місцевих газет і пропонувала невелику фінансову підтримку на відновлення випуску локальних видань. Тоді більшість редакторів були розгублені. Як приклад, Томіленко навів відновлення районної газети «Трудова слава», яка виходила у районному центрі Оріхів Запорізької області. Приміщення редакції було розбомблене, але журналісти працюють у релокації. Нещодавно редакторка видання Світлана Карпенко разом з головою НСЖУ розвозили свіжі номери відновленої газети по прифронтових селах, де у підвалах ще живуть люди.
У селі Василівка люди вийшли з підвалів і запитали у журналістів, чи стоять ще Харків і Одеса.
– Вони не мають ніякої інформації, тому й про таке питають. А тим часом російська пропаганда робить свою справу. Поруч, на окупованих землях, відкривають FM-радіостанції, випускають свої газети, агітують наших громадян за Росію, — розповів Томіленко.
Якщо на початку війни НСЖУ підтримувала 25 місцевих газет, то зараз — близько 40.
«Оцінили» роботу журналістів в Україні й російські війська: на людей у синіх журналістських жилетах тепер полюють російські дрони, і часто доводиться напис «Преса» з них знімати…
На питання, чи є в Україні цензура, Томіленко відповів:
– Цензури в Україні давно немає і навіть в умовах війни її не запроваджували, бо це у нашому суспільстві вже неможливо. Є певний порядок висвітлення тем, пов’язаних з війною, згідно з яким, наприклад, не можна вказувати точне місце дислокації військових об’єктів, розміщення військовослужбовців. І це діє. А у цивільному житті робота журналістів йде як зазвичай.
Проте, за словами голова НСЖУ, проблема для українських журналістів — не пряма цензура, а економічна криза, яка виконує роль зачистки медіаполя. Так, в Одесі на початку війни працювало більш ніж 20 незалежних телеканалів, не залишилося жодного: бізнес не має коштів, а політикам так простіше.
На початку війни НСЖУ запропонувала уряду створити Фонд підтримки української преси. Організація закликала звернутися за допомогою міжнародних партнерів, однак чиновники не відгукнулися на цю пропозицію.
Поради білоруським колегам
Сергій Томіленко переконаний: «Скільки не готуйся до великої війни, до неї неможливо бути повністю готовим».
Проте він дав конкретні поради білоруським медіа у вигнанні:
– Я не прихильник теорій страху. Але ми адаптуємося, а ви живете в Литві. Медіасектор мусить підтримувати контакти з литовською владою, щоб готуватися на випадок настання «часу ікс»: саме литовський уряд буде ухвалювати рішення. Ви повинні отримувати журналістську акредитацію у Литві, розуміючи, що саме акредитація може спрацювати у складний момент.
Томіленко також закликав білоруських журналістів цікавитися у литовської влади, чи має вони план дій на «час ікс». Якщо ні, то Союз журналістів Литви може ініціювати розробку такого механізму.
Президент НСЖУ повторив свою тезу:
– Для мене російська пропаганда — частина російського вторгнення, вона виконує роль замовлення на патрони, бомби, ракети. Пропаганда — така сама величезна частина війни, у яку Росія вкладає величезні гроші.
Щодо прізвиська «бацька» для фактичного керівника Білорусі Олександра Лукашенка, яке до війни, за спостереженнями Томіленка, було серед українців досить популярним, то тепер його сенс змінився.
– Раніше у нас про нього казали «бацька», маючи на увазі господаря, який щось зберіг, щось корисне придбав. Так було, що й казати, деякі ставили плюсову оцінку його діяльності. Але тепер він цілком негативний персонаж — «бацька» замінусився… З Білорусі на нас ішли російські війська, звідти на нас летіли літаки і ракети, він досі допомагає російським агресорам як може. Цього українці йому не пробачать, — наголосив голова Сергій Томіленко.
Під час зустрічі також виступив колишній білоруський доброволець, керівник комісії з національної безпеки Координаційної ради білоруської опозиції Аляксандр Клачко, який розповів про те, як він воював в Україні і озвучив свій погляд на білорусько-українську ситуацію.
Зустріч відбулася з ініціативи Білоруської асоціації журналістів і стала прикладом тісної співпраці журналістських спільнот обох країн у боротьбі за свободу слова та демократичні цінності.
Матеріал підготовлено за матеріалами Білоруської асоціації журналістів, Радыё Свабода, Беларускае Радыё «Рацыя».
Інформаційна служба НСЖУ
Дискусія з цього приводу: