Війна забрала кращі роки їхнього життя, але зробила сильними та навчила ще сильніше любити. Депутатки Асамблеї Косова поділилися власними історіями з українськими журналістками, які отримали професійний захист у Приштині.
Зустріч пройшла в затишній кав’ярні в центрі столиці Республіки Косово – однієї з наймолодших країн Європи, яка у лютому відзначатиме 15 років своєї незалежності. За філіжанкою кави з колежанками спілкувалися представниці різних політичних сил. Кілька років тому вони утворили неофіційну організацію на зразок українського міжфракційного депутатського об’єднання «Рівні можливості», що діє за принципом гендерної рівності. Жінки розмовляли про війну та історичну пам’ять, взаємну повагу та підтримку, а також майбутні спільні проєкти, які можуть бути корисними для обох країн. Адже держава Косово, яка з перших днів війни підтримала Україну, й досі не має офіційного визнання від Києва.
Еліза Ходжа представляє Демократичну партію Косова, яка перебуває в опозиції до чинної влади. Вона архітекторка, має мистецьку освіту й переконана, що саме через мистецтво можна донести до суспільства важливі меседжі. Один із них стосується повернення пам’яті про зниклих безвісти співвітчизників під час війни 1998 – 1999 років. Цю ідею Еліза втілила в інсталяції, облаштованій у будівлі уряду: зі стелі чорного коридору звисають срібні ключі, підлогу вкривають людські силуети, на стінах – прощальні слова та світлини тих, хто вже ніколи не повернеться додому.
– Я – етнічна албанка, яку під час війни вигнали з рідної землі. Тому прекрасно розумію, що відчувають сьогодні українці, – розповідає Еліза Ходжа.
Вона пригадує, як першого квітня 1999 року, після початку бомбардуванням силами НАТО території колишньої Югославії, тисячі мешканців залишили Приштину. Люди евакуювалися до Північної Македонії переповненим потягом, який уже десять років не виходив на рейки. Ця мандрівка була небезпечним, але єдино вірним рішенням для її родини.
Депутатка від Демократичної Ліги Косова Вльора Думоші також пережила поневіряння під час війни в Косові. Доля закинула її за океан, до Сполучених Штатів Америки. Там пройшло її дорослішання та становлення як особистості. Три роки Вльора була солдаткою американської армії, а після повернення на батьківщину обіймала різні посади в міністерстві культури та уряді Косова.
Була змушена стати емігранткою й депутатка від Руху самовизначення Тінка Курті. Вона розповіла, як у десятирічному віці перетнула кордон з Албанією, рятуючись від етнічної зачистки. Протягом трьох місяців вона разом із мамою та молодшою сестрою жила в наметі просто неба. Та була в цій історії й краплинка радості. Табір біженців розташувався на березі моря, й Тінка разом із іншими дітлахами мала змогу досхочу купатися.
Депутатка зізнається: після війни в Косові майже ніхто не хотів говорити про те, що довелось пережити.
– Дуже болючі були рани. Косовари пережили переслідування, вбивства, сексуальне насильство і втрату рідної домівки. Тому воліли перевести розмову на іншу тему, ніж говорити про війну. Лише зараз ми можемо відкрито розповідати про все, що з нами було, – ділиться вона.
У мирний час Тінка закінчила факультет журналістики Приштинського університету, працювала в газеті та на телебаченні. Розповідала про права працівників, гендерну рівність і політичні скандали, а також вела активну громадську діяльність. Нині вона відстоює повернення пам’яті про зниклих безвісти земляків.
Це питання дуже актуальне для Косова, бо майже через чверть сторіччя після закінчення війни залишаються недослідженими 13 місць масових поховань. Значна частина загиблих фактично пережила смерть двічі: спочатку їх стратили, а потім вивезли до Сербії та перепоховали, аби приховати сліди злочинів.
Співрозмовниці наголошують, що час невблаганно стирає з пам’яті подробиці кровопролиття. Тож важливо зібрати свідчення очевидців, допоки вони живі. Депутатки пропонують українцям не відкладати цю роботу в довгий ящик і ретельно документували всі злодіяння російських окупантів, аби притягнути їх до відповідальності.
– У Косові згаяли час і не встигли задокументувати багато подробиць військових злочинів. Через це сьогодні винних неможливо покарати, зауважує насамкінець Еліза Ходжа і наполегливо радить по гарячих слідах записувати історії людей, які пережили насильство та зазнали тортур.
Депутатки Асамблеї Косова також закликають українців та українок дбати про свій душевний стан, щоб наступні покоління не страждали через психологічні травми батьків і матерів. Їх наслідки подолати набагато складніше, ніж відбудувати зруйновані будівлі.
Людмила Макей, Приштина
