Херсон вперше за понад чотири роки прокидається без звуків вибухів від російських обстрілів: з моменту запровадження режиму тиші – 27 жовтня 2026 року – задля евакуації людей в окупованих Олешках. Цю тишу розрізають звуки розмінувань в Олешках (це іноді добре чутно), а також вибухи нерозірваних раніше мін у самому Херсоні: росіяни рясно скидали їх з безпілотників.
У перший день тиші від підриву на одному з таких вибухових пристроїв смертельне поранення отримав військовий і пресофіцер 34-ої окремої бригади морської піхоти “Борисфен” Володимир Обертас. Ці міни становлять велику небезпеку – особливо зараз, коли в місті вже є опало листя, і вибухові пристрої просто не видно.
Херсонці звідусіль повертаються до міста саме в цей час: на день або на кілька днів. Хтось фіксує наслідки обстрілів свого будинку, бо раніше цього зробити не могли саме через російські обстріли. Так, свій будинок, а точніше, те, що від нього залишилось, показав Сергій Мовчан – представник Нацради з питань телебачення і радіомовлення у Херсонській області.
Хтось приїздить забрати речі або просто побути вдома. Херсонці виходять на вулиці, а в місті можна почути майже забуте слово «прогулятись». Вже два роки в Херсоні його майже не чули: відтоді, як почали активізуватись російські FPV-дрони, і херсонці зайвий раз по місту воліли не пересуватись.
Водночас настрої херсонців доволі скептичні. Будь-яка тиша протягом цих років російської окупації та обстрілів – підозріла для херсонців і може означати намагання росіян підтягнути більше озброєння для подальшого обстрілу міста. Власне саме так херсонці сприймають і нинішнє затишшя: побоюються, що росіяни скористаються цим і підтягнуть більше озброєння на окуповане лівобережжя, щоб обстрілювати правий берег.
Очам херсонців, які давно не були вдома, відкрилось зранене місто, наповнене небезпекою: нерозірваними снарядами та мінами, які сьогодні ховаються ще й під опалим листям. Тим часом, працюють комунальні служби, яким дуже непросто працювати під обстрілами – нині вони можуть робити це в тиші. Працює громадський транспорт, який нарешті може не тікати від FPV-дронів, мінометних та інших обстрілів.
Ця тиша дозволяє зробити те, що в іншому місті не потребує особливого планування: вийти з дому, дістатися потрібної адреси, затриматися на вулиці, поговорити зі знайомими. В Херсоні за цими звичайними діями давно стоїть оцінка ризику. Навіть зараз, коли немає обстрілів, вона нікуди не зникає: треба дивитися під ноги, оминати підозрілі предмети й пам’ятати, що під опалим листям може ховатися міна.
Для журналістів, які працюють із херсонськими історіями, ці дні — ще й нагода розповісти про місто поза щоденним зведенням загиблих, поранених і руйнувань. Побачити людей, які повертаються до своїх будинків. Почути, що вони хочуть забрати, що сподіваються відновити, за чим найбільше сумують. Дати їм місце в тексті, де їхнє життя не вміщується в кілька рядків про черговий обстріл. Для херсонських журналістів, які працюють у місті щодня, така нагода є частіше, але з одним важливим “але”: під шаленою небезпекою.
Водночас дуже хочеться, щоб фотографії людей на вулицях і транспорту на маршрутах не створювали оманливого враження безпеки. Місто залишається зраненим і замінованим. А люди, які дозволили собі прогулянку, досі прислухаються до кожного звуку. І невідомо, чи не закінчиться ця тиша з завершенням гуманітарної операції в Олешках.
Херсонці поки не знають, чи зможуть довіритися цій тиші. Але вже виходять із дому, зустрічаються, прибирають подвір’я, повертаються хоча б на день. І дуже хочеться, щоб слово «прогулятись» залишилося в їхньому житті й після завершення гуманітарної місії.
Євгенія Вірлич, журналістка з Херсона
Дискусія з цього приводу: