Полинова пам’ять. Скорботна дата 26 квітня

Як тільки трапилося лихо, одними з перших, поряд із ліквідаторами, пожежниками на місце трагедії прибували кореспонденти, журналісти різних видань, аби з місця події вести свої репортажі. Без перепусток, редакційних відряджень, правдами і неправдами, намагаючись добути хоч якусь інформацію  про те, що відбувається.  Сьогодні важко сказати, що саме гнало журналістів у Чорнобиль: професійне  бажання бути першими чи прагнення чесно виконати свій громадянський обов’язок.

Суцільна завіса секретності, якою Чорнобиль був відгороджений від усього світу, не давала можливості керівникам ліквідації наслідків аварії, провідним спеціалістам повідомлять будь-яку  інформацію. Та й  не до журналістів їм тоді було!

І все ж попри всі заборони й перешкоди кореспондентам  вдавалося робити  найвражаючіші  знімки, на яких зафіксовані уламки колишнього четвертого енергоблоку, сумнозвісний розвал, а головне  розповідати про людей, учасників ліквідаційних подій. Перші після аварійні півроку були дуже складними для журналістів.

Хто тоді із колег   задумувався  над наслідками?  Порушуючи найсуворіші заборони, лізли, що називається, в саме пекло – без дозиметрів, будь-яких захисних пристосувань.  Зараз вони хворіють,  стали інвалідами, а багатьох з них уже немає серед нас, хоча вони ще мали б жити і жити.

Спливають роки.   Ось вже й 35  минуло.

Нам , нині живущим,  варто  не забувати  те героїчне і сумне минуле, згадати тих, хто закривав собою біду, зберегти для майбутнього світлу пам’ять про колег, яких вже немає.

Протягом  десятків  років ми визбирували інформацію, що торкалася журналістів-чорнобильців, повсякденно спілкувалися з ними, знайомилися з архівами. Намагалися не пропустити жодної події .

Саме пам’ять є рушієм людського поступу й оберегом найвищих моральних цінностей . Час показав, що журналісти ніколи не мають супокою і сумління не дає їм забути про ті чорні дні 86-го. Адже все, що надійно не зафіксоване, приречене на забуття.

 Поспілкуймося ж подумки чи наяву, знаючи, хто є хто. Відчуймо дружнє плече один одного. Хай це допомагає нам об’єднатися у справді велику родину аби не виживати, а жити, щоб майбутні покоління не забували, кому вони мають завдячувати за сьогоднішнє сонце.

Це  наш обов’язок не полишати чорнобильську тему, а продовжувати той жахливий літопис.

Так  силами  київських журналістів побачили світ книжки «Открытая зона», «Біль і тривоги  Чорнобиля»,  «Чорнобиль: Довге і болісне відлуння». Це книги-пам’ятники гіркої полинової пам’яті, скорботи і тривоги.

 Тільки  Олегу Гусєву, Заслуженому журналісту України, учаснику ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС належать дванадцять книжок про боротьбу ліквідаторів за живучість атомної станції після вибуху 26 квітня 1986 року на четвертому енергоблоці, подальший перебіг подій, пов’язаних з діяльністю і закриттям цього аварійного ядерного об’єкту підвищеної небезпеки. ( «З Чорнобилем ми пов’язані навіки», «Атомний синдром Чорнобиля», «Кайдани Чорнобиля»  і решта інших).

Книгу «Брат, ты братом силен» підготували силами журналістів об’єднання «Чорнобиль-прес» ( голова Вадим Шкода).

Книга Анатолія Демського «Чад» – це об’єктивний погляд безпосереднього учасника ліквідації, який із 1986 по 1993 рік був у складі оперативної групи Інституту ядерних досліджень АН України.

Тамара Хрущ – відомий телевізійний  журналіст. Значну частину свого творчого життя присвятила екологічній і чорнобильській тематиці, зокрема телемарафонам «Дзвони Чорнобиля». Чорнобиль Тамара пропустила через своє серце.

Наші вінницькі колеги присвятили світлій пам’яті учасників героїчних і трагічних чорнобильських подій книгу «Вінничани і зірка полин» . Чимало зусиль для того, щоб ця книга побачила світ доклав колишній редактор чорнобильської районної газети «Прапор перемоги» , член Національної спілки журналістів України Микола Петрович Лаціс.

«Родинні корені мої на Полтавщині, а душа – в Чорнобилі», – говорив Микола Петрович. Там напризволяще залишилися його домівка з квітучою черешнею, яка пнеться до сонця, не всихає, і щовесни зустрічає білими пелюстками свого господаря.

2 травня 1986 року Лацісу Миколі Петровичу було доручено евакуйовувати село Машів, яке знаходиться за 10 км від АЕС. З яким болем розповідає він у своїх книжках про випробування, які випали на долю чорнобилян.

• «Третього травня підійшла колона автомашин. Це вже для домашньої худоби селян. Господині на прощання гладили, обіймали, цілували своїх корівок, просили водіїв не гнати машин, обминати вибоїни… Плакали люди, плакали й корови… Та як же не плакати, коли залишаєш напризволяще і збудовану, може, ще дідом чи батьком хатину, і вирощену своїми руками яблуньку, і нажите власним горбом майно, і виплекані під вікнами троянди. Залишаєш рідну землю і рідні зорі над нею. Люди хрестили свої садиби, ніби передчували, що не повернуться сюди вже ніколи…»

Повідав нам Микола Петрович і трагічну долю родини Лопатюків з Чорнобиля. Іван Григорович Лопатюк працював керуючим чорнобильського районного об’єднання «Сільгосптехніка». Син працював на 4-му енергоблоці. В ту зловісну суботу Іван Григорович встав раненько, мав намір перевірити, чи надійно працює техніка на посівній. Сів на свого «уазика», виїхав на трасу Чорнобиль-Прип’ять. У напрямку Копачів мчали міліцейські і пожежні  машини, прокотився бронетранспортер. Проїхав кілька кілометрів – пост ДАІ: «Далі їхати не можна, – пояснив міліціонер, -На атомці зірвався четвертий блок…»

У грудях Івана Григоровича похололо, серце стислося і ніби зупинилось, та відразу застугоніло, кров ударила в скроні: »Там же на тому блоці Вітя, синок». Батьківське серце уже віщувало: з сином біда, біда, біда… « Не можна машиною» – пішов пішки через ліс. Не йшов – летів. Ось і четвертий блок. Та сина там уже не було. Його забрала «швидка допомога» знесиленого, майже непритомного. А далі аеропорт Бориспіль, спецрейс на Москву, шоста клініка. Саме туди відправили найбільш уражених радіацією… Вічний спокій знайшов Віктор Лопатюк на митинському кладовищі під Москвою.

У відомому ювілейному фотоальбомі вміщено фото: на бордюрі перед могилою сидить сивий чоловік. Змарнілий, убитий горем. Не людина –сама скорбота. Це зустрічаються батько і син.

До речі, всі ліквідатори, кого у перші дні аварії відправили лікувати в Москву, померли. Операції по пересадці кісткового мозку не допомагали. Натомість, усі, кого доправили  на лікування до  Київського інституту радіології та онкології – вижили. Такі незручні таємниці Чорнобиля. Треба віддати належне героїчній праці в ті дні головному радіологу України, який лікував променеві хвороби Леоніду Кіндзельському , його заступнику Валентину Ганулу, онкологу Анні Губарєвій. Цілодобові, виснажливі чергування врятували  десятки життів.

Помер лікар Леонід Петрович Кіндзельский   19 квітня 1999 року у віці 68 років, похований в Києві на Байковому кладовищі.

Робота на передньому краї боротьби з мирним атомом, що вийшов з-під контролю людини, тривала вдень і вночі. В зону прибували машини, цементовози, самоскиди, бульдозери, мікроавтобуси, автокрани з усіх куточків країни. І так цілодобово, безперервно. Всьому цьому давала лад служба ДАІ. Споруджувалися грунтові дороги, мости, розміщувалися дорожні знаки, відпрацьовувалась схема руху транспорту по зоні. Виникала потреба в адресно-довідковій службі. Пропуск транспорту та людей здійснювався через три КПП, розміщених у селах. Коли поряд були медпрацівники – це надавало людям впевненості, і небезпека від заподіяної біди не здавалася такою страшною.

Переосмислюючи наші спілчанські  архівні записи, переконуюсь: представники різних професій: пожежники, працівники атомної станції, пілоти, водії, правоохоронці, шахтарі, медики, енергетики,  котрі перебували в ті дні у зоні Чорнобильської трагедії, не рахувалися ні з чим, без відпочинку, в екстремальних умовах з честю виконували поставлені завдання, ціною власного здоров’я і життя захистили мільйони людей від страшної  біди.

Пам’ятаймо і шануймо їхні воістину величний подвиг і самопожертву.

Чорнобильський вітер по душах мете,

Чорнобильський пил на виски опадає,

Годинник життя безупинно іде…

Лиш пам’ять, лиш пам’ять усе пам’ятає…

Скільки їх відійшло за межу з плином 35 років?

Саме київські журналісти зібрали найбільше фотосвідчень про цю трагедію. Авторів ряду знімків – Валерія Зуфарова, Ігоря Костіна, Івана Лисенка, Анатолія Піддубного, Володимира Рєпіка, Володимира Самохоцького – на великий сум, уже немає з нами…

…Початок травня 86-го.

З  репортажа  спеціального кореспондента Валерія Макаренка «Актуальній камері»: – Ми починаємо цей репортаж на борту вертольота, який іде курсом на Чорнобиль. Під нами поля і ферми, села, що в 30-кілометровій зоні навколо АЕС…

На цих територіях розпочато дезактивацію грунту і споруд. Проходимо під автотрасою на Чорнобильську АЕС. По ній весь час мчать автомобілі з терміновими вантажами. Підлітаємо до АЕС… Тепер – увага! Ми проходимо над реактором 4-го аварійного енергоблоку… Увесь діаметр кратера перекрито зверху товстим шаром піску, свинцю, глини…»

Знімав все це у відчинені двері вертольота Валентин Юрченко. Мало не за ноги тримали, щоб він міг це робити. І він зміг. Зняв! Ті кадри побачив увесь світ, захоплюючись мужністю телеоператора. Тільки хто знав, що потім, після зйомок, його одяг так «світився», що його негайно конфіскували?

А скільки було ще й ще таких зйомок і  «реакторів»! Не зважав, рвався, знав: треба, щоб люди якомога скоріше знали правду. Йому ця правда коштувала життя. Через півроку.

А чи варто було головному редакторові популярної газети «Говорить і показує Україна»,  яку в журналістських колах називали «ГПУ»,  Івану Лисенку бути одним з перших у Чорнобилі?  Бажання побачити на власні очі і чесно відтворити для людства трагедію Чорнобиля у перші дні тижня приводило Івана на місце катастрофи.

Помер Лисенко Іван Кузьмович через шість років після тієї катастрофи, не доживши двох місяців до свого 50-ліття.

Схилімо низько голови перед мужніми героями, яких уже немає серед нас…

Алла Малієнко, відповідальний секретар Київської обласної організації НСЖУ

Фото з архіву Київської ОО НСЖУ

ЖУРНАЛІСТИ-ЧОРНОБИЛЬЦІ, ЯКИХ УЖЕ НЕМАЄ СЕРЕД НАС

Бакланов Микола Вікторович (1955-1993)

Народився в сім’ї професійних журналістів у Києві. Закінчив Ростовський держав­ний університет факультет журналістики. Працював у газеті «Правда Украины», власним кореспондентом газети «Известия».

Микола Бакланов був скромною, працьовитою людиною, про Чорнобиль ніколи й нічого не писав з чужих слів — завжди хотів побачити усе на власні очі, відчути лю­дину або подію. Прожив дуже коротке життя — він трагічно загинув у липні 1993…

Біловол Микола Миколайович (1933-2003)

Народився в Харкові. Закінчив Кіровоградське військове училище льотчиків, фа­культет журналістики Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка. Служив військовим льотчиком, працював кореспондентом, відповідальним редактором газет «Страж неба», «Ленинское знамя». У 1986 році під час ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС організовував спеціальні випуски газет «Трибуна енергетика», «Прапор пе­ремоги», «Деснянська правда», «Київська правда».

Білозерова Луїза Олександрівна (1941-2015)

Приїхала до Вінниці після закінчення факультету журналістики Львівського універ­ситету імені І. Франка. Працювала у газеті «Вінницька правда», де відзначалася своїми нарисами про людей праці. Досліджувала ставку Гітлера «Вервольф» по­близу Вінниці й видала про це дві книги. Удостоєна звання заслужений журналіст України. З чоловіком Миколою Павловичем Ільченком, теж відомим вінницьким пуб­ліцистом, прожили у парі понад 40 років і померли протягом однієї доби. Спершу із життя пішла Луїза Білозерова. Повідомлення про раптову смерть коханої дружини приголомшила чоловіка і він помер у лікарні через 12 годин. Поховали подружжя разом в одній могилі на центральному кладовищі Вінниці.

Бойко Владислав Данилович (1935-1995)

Народився у Києві. Після закінчення десятирічки вступив до Київського держав­ного університету. Працював на телебаченні і радіо. Неодноразово був у зоні, вів прямі репортажі для передачі «Живий ефір», знімав сюжети для передачі «Дзвони Чорнобиля». Телебаченню віддав 40 років життя. Ліквідатор 1 категорії.

Бойченко Олександр Вікторович (1954-1995)

Народився у місті Каменськ-Уральський Свердловської області в Росії. Ще у ди­тинстві любив бувати у бабусі на Запоріжжі, а тому поступив у Київський державний університет. Працював у газетах «Комсомольское знамя», «Вечірній Київ», «Робіт­ничій газеті, а потім — у РАТАУ. Ліквідатор 1 категорії.

Бурау Інна Яківна(1936-2010)

Народилася в Києві. Закінчила факультет журналістики Київського державного університету. В 1960 році прийшла працювати в газету «Сталинское племя» (пізніше «Комсомольское знамя», «Независимость»). Не раз згадувала Інна Яківна про 30-км зону, про страхітливе видовище — забиті вікна, двері наспіх покинутих будинків, на перехрестях доріг -регулювальники у респіраторах.

«Через декілька годин перебування в зоні голову здавлювало ніби обручами. Іноді підступала нудота. Але соромно було в цьому зізнатися. Поруч працювали люди. Ге­роїчно працювали, захищаючи інших від смерті»,- так думала і писала Інна Бурау, закликаючи нас не зраджувати пам’ять про загиблих щоденною метушнею.

Вернодубенко Валентин Іванович (1943 — 2011)

Народився у Вологодській області. Закінчив Уральський державний університет і Вищу партійну школу при ЦК КПУ. У засобах масової інформації — з 1977 року. Пра­цював заступником відповідального секретаря «Робітничої газети». З листопада 1977 року — в РАТАУ (нині Укрінформ): оглядач, відповідальний випусковий, заві­дуючий редакцією. Учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Заслужений журналіст України.

Волобуєв Михайло Михайлович.

Народився у 1946 році  у Вологодській області. В 1976 році закінчив Київський державний університет імені Т.Г.Шевченка. Працював у республіканських газетах – «Юний ленінець», «Комсомольское знамя», «Стадион», «Водний транспорт». Учасник ліквідації, інвалід 2-ї групи.

Вихор Василь Петрович (1951 -2020)

 Журналіст. Народився у Носівці, Чернігівської  області. Закінчив Київський державний університет імені Тараса Шевченка. Працював у газеті «Говорить і показує Україна», на телебаченні «Всесвітня служба УТР»

Гоменюк Микола Григорович ( 1950- 2002)

Народився на Житомирщині. 1977-го року закінчив Київський державний універ­ситет, факультет журналістики. Працював у газетах «Молода гвардія», «Радянська освіта», тижневику «Говорить і показує Україна».

Перше його відрядження у зону катастрофи випало на кінець травня 1986-го. їхав не з примусу, а з власної волі. Потрапити в ті дні у зону було не так просто. Допомогли телевізійники. Не раз Микола пригадував, як підставляли журналісти один одному плече в ті дні. Як і іншим людям. Комусь допомагали відшукати загублених при ева­куації рідних, по приїзді до Києва телефонували чиїйсь матері, дружині, дітям.

Гусєв Олег Петрович (1937-2017)

Народився в Миргороді, Полтавської області. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Працював у «Робітничій газеті, двадцять років був кореспондентом газети «Правда» по Україні. У Чорнобилі – з перших днів. Автор 12 книг про Чорнобильську трагедію.

Дейнеко Олеся Іванівна (1931-2013)

Народилася на Житомирщині. Після закінчення Мелітопольського педагогічного інституту працювала коректором у газеті «Радянський степ». З 05.1958 р.— у газеті «Київська правда». Була кореспондентом, зав. відділом інформації, відповідальним секретарем, завідуюча відділом медицини газети.

Дерев’янко Тетяна Тимофіївна (1930-2001)

Народилася у Дніпропетровську. Закінчила Київський університет імені Тараса Шевченка. Працювала у редакції «Курортной газеты» (м. Ялта, АР Крим). З 1957 р. і до кінця життя працювала на Київській кіностудії імені О. Довженка директором музею і редактором багатотиражної газети. Авторка статей про діячів українського кіно у періодиці, співупорядниця спогадів «Ігор Савченко», «Про Тимофія Левчука», «Бу­демо жити!», зібрання творів О. Довженка у 5-ти томах. Консультант фільмів, при­свячених творчості О. Довженка. Співавторка сценаріїв документальних та анімаційних стрічок. 1998 на Міжнародному фестивалі німих фільмів у м. Парденон (Італія) отримала премію Д. Мітрі за видатний внесок у світове кіно. На честь Тетяни Дерев’янко названа мала планета №89/84 Сонячної системи.

Дронжкевич Юрій Степанович (1947 -2017)

Журналіст. Закінчив Ворошиловградський педагогічний інститут. Працював у газеті «Товариш», «Вісник Чорнобиля»

Дронжкевич Юрій Степанович (1947-2014)

Народився у Луганську. Навчався у Луганському педінституті на факультет історії і суспільствознавства та відділенні журналістики ВПШ при ЦК КПУ. У журналістиці з 1975 року. Працював у Луганському облдержтелерадіокомітеті, журналі ЦП УТОС «Заклик», газетах «Китобой Украины», «Вестник Чернобыля», «Правда Украины», «Товариш». Автор циклу телепередач «Незнаний Чорнобиль». Нагороджений відзна­кою за участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

Душейко Геннадій Костянтинович (1950 — 2015)

Народився у Кіровограді. У 1972 році закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Служив у армії. Працював комен­татором Українського телебачення, ведучим популярних телепрограм.

У найскладніші дні ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС перебував в епіцентрі подій, вів репортажі із станції. Телевізійні сюжети його групи тиражувалися і поширювалися не тільки в Україні, а й у Союзі та світі. За висвітлення цих подій удостоєний урядових і журналістських відзнак.

Загреба Михайло Іванович (1944 — 2001)

Народився в місті Тараща, Київської області. Закінчив Інститут журналістики, Не­залежну Академію фотомистецтв.

З травня по серпень 1986 року, призначений військкоматом на «збори», брав участь у ліквідації наслідків Чорнобильської аварії. З 1990 року-член Чорнобильської експедиції журналу «Пам’ятки України».

Заруда Віталій Тимофійович (1930-1991)

Народився в родині вчителів у селі Веселий кут на Черкащині. Після Київського університету вчителював. З 1979 року очолив редакційний колектив «Київської правди». 6 травня 1986 року поїхав у перше відрядження до Чорнобиля. Після цього десятки разів побував у зоні, розповівши читачам газети, яке велике лихо приніс «мирний атом» на нашу землю.

26 грудня 1991 року його не стало.

Засєда Ігор Іванович (1932-2005)

Народився у Будах Харківської області. Закінчив факультет журналістики Київського держуніверситету. Очолював відділ інформації в «Робітничій газеті», відділ у журналі «Ранок», був власним кореспондентом Українського відділення АПН, головним редак­тором газети «Стадіон», журналу «Київський журналіст». З 1992 року — голова Київ­ської спілки журналістів, секретар НСЖУ. Ініціатор створення Асоціації журналістів-чорнобильців при Київській спілці журналістів. Автор більш ніж ЗО книг. Лау­реат міжнародної письменницької премії ім. В. Пікуля, премії «Київ» ім. А. Москаленка

Земляний Володимир Михайлович ( 1963 -2020)

Журналіст. Народився на Дніпропетровщині. Закінчив Київський державний університет імені Тараса Шевченка

Зубков Анатолій Мефодійович  (1947-2020)

Журналіст. Працював  у газеті « Молодь України»,  «Вісник Чорнобиля»,

Злобінський Дмитро Йосипович (помер у 1986 р.)

Фотокореспондент газети «Київська правда». Починав свою трудову біографію в білоцерківській міськрайонній газеті, а з 70-х років працював власним кореспонден­том «Київської правди» в м. Біла Церква. Коли сталась аварія на ЧАЕС, з травня 1986 року був викликаний редакцією до Києва, часто виїздив у відрядження на станцію, а також у зону відчуження та прилеглі території. Дмитра Йосиповича не стало через кілька років після чорнобильського лиха. Ядерний монстр забрав його у засвіти мо­лодим — лише трохи за п’ятдесят…

Зубанич Федір Іванович (1947-2004)

Народився у Закарпатській області. Закінчив Львівський університет. Працював у газетах «Молодь України», «Правда України», «Культура і життя», «Колос», «Вісті з України», «Метро», «Столиця», журналах «Вітчизна» і «Президент», Всесвітній службі Українського телебачення і радіомовлення. У численних художньо-документальних творах розповів про українців, які за різних обставин покинули батьківщину, оселив­шись на всіх континентах світу. За його сценаріями знято низку художніх та доку­ментальних фільмів. Твори Зубанича перекладено словацькою, чеською, угорською, німецькою, білоруською, азербайджанською мовами.

Лауреат премії Міжнародного фонду імені Тараса Шевченка.

Ковтун Галина Олексіївна (померла у 1988 році)

Час розквіту її яскравого журналістського таланту припав на роботу в редакції га­зети «Радянська Україна». На її сторінках у сімдесяті — вісімдесяті роки друкувалися глибокі, з тонким відчуттям порухів людської душі, нариси, кореспонденції за лис­тами читачів, статті на теми моралі. Вона прекрасно володіла словом і при цьому завжди прагнула ставити його на захист добра, на підтримку людини. Померла у 1988 році на журналістському посту.

Козаков Григорій Тимофійович (1947-2008)

Народився на Чигиринщині в Черкаській області. Мав дві вищі освіти — філоло­гічну й журналістську. Учителював. Тривалий час працював на Українському радіо.

Понад два десятки років його життя були пов’язані з телебаченням. Працював ко­ментатором, спеціальним кореспондентом. Викладав в Інституті кіно і телебачення Київського національного університету культури і мистецтв. Вів прямі репортажі із зони Чорнобильської трагедії у травні-червні 1986-го.

Колінько Володимир Юрійович (1936-2005)

Працюючи в АПН, Володимир Колінько у 1986 році побував у Чорнобилі уже на другий день трагедії, після чого його поїздки в зону стали регулярними. Його від­верті, правдиві (наскільки дозволяла цензура) репортажі та інтерв’ю з «передової» охоче друкували вітчизняні та зарубіжні засоби масової інформації. Так склалося, що чорнобильська тематика стала мало не головною у творчості цього мужнього ре­портера. Він ніколи не шкодував себе, заради свіжого факту, живих вражень готовий був іти у саме пекло, чим, без усякого перебільшення, і була ЧАЕС.

Корж Геннадій Петрович.

Народився у 1955 році у Житомирі. Закінчив факультет журналістики Московського державного університету ім.М.Ломонова. Працював у «Кримському комсомольці», «Комсомольском знамени», «Молодій гвардії», «Интерфаксе», «Обозреватель», «Независимость». Автор декількох книг.

Курман Василь Євгенович.

Народився у 1940 році на Хмельниччині. Після закінчення середньої школи працював у колгоспі, згодом – теслярем та муляром на будовах у Києві. У 1067 році закінчив факультет журналістики Київського держуніверситету ім.Т.Г.Шевченка.

   В «Робітничій газеті» з 1967 року. У 1997 році присвоєно звання «Заслужений журналіст України».

Корсунська Віра Абрамівна (1928-1996)

Народилася у Кременчуці на Полтавщині. 1953 року закінчила відділення журна­лістики Харківського держуніверситету. Одна з небагатьох жінок-журналісток з пер­ших днів трагедії була в епіцентрі подій. Її репортажі з 30-ти кілометрової зони йшли прямо в номер. Ліквідатор 1 категорії.

Костін Ігор Федорович (1937-2015)

Ім’я цього фотожурналіста і кінооператора широко відоме в нашій країні і за її межами. З перших днів Чорнобильської катастрофи перебував у зонах великих доз радіації, готуючи матеріали про хід ліквідації аварії та про її наслідки на тери­торії України, Білорусі, Росії. Понад 250 його документальних знімків увійшли до офіційного звіту урядової комісії СРСР і МАГАТЕ. Лауреат найпрестижнішої в га­лузі фотожурналістики премії World Press Photo. Єдиний, хто зробив фото зруй­нованого реактора в Чорнобилі, діставшись до нього впритул. Персональні виставки експонувалися в Україні, США, Голландії, штаб-квартирі ООН. Фотогра­фії Костіна увійшли до антології «100 репортерів XX століття».

Костенко Володимир Іванович (1951-2013)

Народився на Чернігівщині. Працював у Полтавському і Чернігівському облтелерадіокомітетах. Був ведучим інформаційних програм, диктором, автором-ведучим суботньої програми «Обрії» Першого каналу Національної радіокомпанії України. Тривалий час працював в інформаційній службі Чорнобильської АЕС, вів прямі ефіри на УТ-1. Автор десятків публікацій про проблеми ЧАЕС і зони відчуження. Кілька років готував і редагував статті українською мовою для англо-українського журналу Міжнародного Чорнобильського центру INSIGHT («Проникнення»), Як мандрівник, побував у лижних і водних походах в горах Кавказу, на Уралі, в Заполярній тундрі, Алтаї, Карелії. Підкорив найвищу вер­шину Африки — пік Ухуру (Кіліманджаро 5895 м, Танзанія, 2010 р.). Лауреат премії НСЖУ «За журналістське розслідування» та «Незалежність» Київської організації НСЖУ.

Костяной Степан Порфирійович (1928 -1997)

Народився у Полтавській області. Закінчив Харківську спеціальну школу ВПС, Вищу офіцерську авіаційну інструкторську школу. Служив пілотом-інструктором у винищувальному училищі, військовим журналістом. Дисципліна переважала у всьому. Одна з книжок має таку назву — «Принадлежу не себе». Так воно склалося й по життю — всього себе віддав служінню людям.

Лисенко Іван Кузьмович ( 1941-1992)

Народився у селі Касенівка, Уманського району на Черкащині. Закінчив Київський державний університет, працював у редакціях газет «Молода гвардія», «Вечірній Київ», «Говорить і показує Україна».

Коли на світ звалилася чорнобильська біда, Іван Кузьмич серед перших журна­лістів опинився в епіцентрі людського болю. Найвражаючіші знімки, на яких зафік­совані уламки колишнього четвертого енергоблоку, а головне — люди, учасники подій, залишились в історії завдяки його об’єктиву. На найнебезпечніших ділянках, куди інші йти не наважувалися, знімав Лисенко воїнів і механізаторів, вчених-фізиків і експлуатаційний персонал ЧАЕС.

Зависав на вертольоті над зруйнованим енергоблоком, шукав у просторі єдино потрібну точку, з якої можна було зняти те, що лишилося від четвертого реактора. Двох місяців не дожив до свого 50-ліття.

Ляскало Володимир Олексійович (1937-1995)

Народився у Кадіївці Луганської області. Закінчив Київський політехнічний інсти­тут, потім Всесоюзний державний інститут кінематографії у Москві. Працював заві­дувачем кореспондентським пунктом телерадіокомпанії «Останкіно». З перших днів аварії перебував у Чорнобилі. Ліквідатор аварії на ЧАЕС.

Одинець Михайло Семенович (1921-1996)

У трагічні дні 1986 року Михайло Семенович одним із перших серед журналістів побував у Чорнобилі. Тривалий час працював власним кореспондентом газети «Правда» в Угорщині.

Олійниченко Ярослав Глібович (1939- 2012)

Народився у Житомирі. Навчався у Житомирському педінституті, ВПШ при ЦК КПУ, стажувався в Академії євробізнесу у Західному Берлін. Працював у газетах «Ра­дянська Житомирщина», «Правда Украины», «Профспілкова газета», «Деловые но­вости», «Деловая Украина». За завданням редакції газети «Правда Украины» неодноразово виїжджав у 30-кілометрово зону, опублікував серію матеріалів з місця катастрофи. Нагороджений медалями, дипломами, грамотами. Лауреат премії НСЖУ «Золоте перо».

Олійник Борис Ілліч

Закінчив факультет журналістики Київського держуніверситету імені Тараса Шевченка, працював у газеті «Молодь України», журналі «Ранок», «Дніпро», «Вітчизна». Письменник. Автор понад 50 книжок. Його обирали секретарем правління Спілки письменників України, народним депутатом кількох скликань до Верховної Ради України і Верховної Ради СРСР. Удостоєний багатьох літературних і державних нагород. Голова Українського фонду культури, академік НАНУ, Герой України.

Першин Едуард Григорович (помер у 2007 році)

У рік Чорнобильської трагедії Едуард Першин працював у відділі публіцистики га­зети «Літературна Україна». Доки споруджувалася ЧАЕС, цей письменницький ча­сопис мав власний журналістський

пост на будівництві, тож публікації про хід будівництва, зокрема й відома стаття-застереження Любові Ковалевської «Не при­ватна справа», що побачила світ у березні 1986-го, регулярно з’являлися на його сторінках.

Народився у Києві. Освіту здобув на факультеті журналістики Львівського держуні­верситет імені І.Франка. Працював у райгазетах Бузького і Мостиського районів Львівської обл. З 1961 р. — у газеті «Київська правда». Заслужений журналіст України.

Петриченко Микола Васильович ( 1948 -2020)

Народився у Чуднові, Житомирської області. Закінчив Київський державний університет імені тараса Шевченка. Працював у газеті

Правденко Сергій Макарович (1949-2017)

Народився у Дніпропетровську. Закінчив факультет журналістики Київського держуніверситету ім.Т.Г.Шевченка.

З 1972 року –кореспондент «Робітничої газети», редактор газети турбоходу «Максим Горький. У 1986 році – старший кореспондент газети «Радянська Україна». Народний депутат України (Х11 скликання). Очолював комісію Верховної Ради з питань гласності та засобів масової інформації, а з часу створення наприкінці 1990-го газети «Голос України» – її головний редактор. Заслужений журналіст України.

Піскун Олександр Семенович (1947-2020)

Журналіст.Закінчив Львівський державний університет,  Працював у газеті «Молодь України», газеті «Голос України». Відзначений державними нагородами. Учасник ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС.  Автор серії публікацій про ліквідаторів наслідків аварії.

Піддубний Анатолій Борисович (1937 — 2002)

Народився в Києві. Закінчив факультет журналістики Київського державного уні­верситету імені Тараса Шевченка. Працював на Дарницькому авторемонтному за­воді. Служив у армії. Після армійської служби працював на Київському регенераторно-гумовому заводі. Був позаштатним співробітником газет «Київська правда» та «Комсомольское знамя». З вересня 1966 року і до виходу в 1996 році на пенсію працював фотокореспондентом, завідуючим відділом фотоінформації Радіо-телеграфного агентства України (нині Укрінформ). Починаючи з перших днів травня 1986 року, часто бував у відрядженнях на Чорнобильській АЕС. Залишив ба­гато знімків про ліквідацію наслідків аварії на четвертому блоці станції.

Побігай Олександр Григорович (1944 — 2016).

Народився в Тюмені (РФ). Закінчив факультет журналістики Київського держав­ного університету імені Тараса Шевченка та Академію суспільних наук. Працював завідуючим відділом газети «Радянська Україна», інструктором сектора телебачення і радіо ЦК КП України, головним редактором газети «Демократична Україна», керів­ником прес-служби Рахункової палати України. Заслужений журналіст України. Олександр Побігай з перших днів ліквідації аварії на ЧАЕС неодноразово відвідував зону, координував поїздки на станцію журналістів, готував телесюжети для УТ і ЦТ. Автор сценарію фільму «Чорнобиль очима журналістів». Удостоєний урядових наго­род і журналістських премій.

Репік Володимир Антонович (1944 — 2012)

Закінчив факультет фототехніки Республіканського заочного технікуму. Багато років працював фотокореспондентом Укрінформу (колишнього РАТАУ). Йому неод­норазово присвоювалося звання «Кращий фотокореспондент року». У перші дні травня 1986 року, найгарячіші дні ліквідації аварії на ЧАЕС, він полетів у Чорнобиль виконувати своє найскладніше репортерське завдання. З тих днів і до закінчення будівництва саркофага постійно їздив у 30-ти кілометрову зону, в м епіцентр на атомну станцію, створюючи фотолітопис подвигу ліквідаторів аварії на ЧАЕС. Володимир Репік першим серед фоторепортерів зняв з вертольоту зруйнований реактор четвертого енергоблоку ЧАЕС. Цей знімок спочатку з’явився на шпальтах газети «Правда», інших центральних видань колишнього Радянського Союзу, а потім багато разів друкувався у світових ЗМІ.

Савченко Євгеній Олександрович (1948-2018)

 Журналіст. Працював заступником головного редактора газети «Независимость». Під час ліквідації аварії на ЧАЕС у червні-липні 1986 року збирав матеріали, випускав двічі на тиждень газету управління будівництва Чорнобильської станції «Трибуна енергетика». Євген Савченко став інвалідом 2-ї групи.

Сало Володимир Маркович (1948-1996)

Народився у селі Мартинівка на Черкащині.

Працював у редакціях газет «Молода гвардія», «Київська правда». З 1987 року у часописі «Трибуна лектора», потім – відповідальний секретар газети «Говорить показує і Україна». Чорнобиль забрав у Володимира здоров’я. У червні 1996 року його серце зупинилося.

Самохоцький Володимир Олександрович (1949 — 2007)

Понад тридцять років працював фотокореспондентом Укрінформу. Відзначався високою мобільністю і творчою самовіддачею. Поїздив фоторепортер і по сві­тах, висвітлюючи зарубіжні візити президентів, прем’єр-міністрів, голів Верховної Ради України, інших високопосадовців. У 1986-ому і в наступні роки часто бував у зоні Чорнобильської АЕС, висвітлюючи події і роботи, пов’язані з ліквідацією наслід­ків катастрофи на станції.

Сафонов Юлій Васильович ( 1935- 2008)

Народився в селищі Мар’ївка Луганської області. Працював у редакціях газет Да­лекого Сходу, Донбасу, 12 років очолював відділ інформації «Робітничої газети». Автор документальних повістей — «Брат, ти братом сильний», «Чорнобиль: роки ви­пробувань», упорядник книги «Біль і тривоги Чорнобиля». Ряд років очолював Асо­ціацію київських журналістів-чорнобильців.

Сокіл Олександр Олексійович (1933- 2007)

Народився на Запоріжжі. У журналістиці пропрацював понад 46 років. З 1965 року очолював відділи у газетах «Сільські вісті», «Правде Украины». Був заступником го­ловного редактора газети «Вечірній Київ».

У зону прибув 5 травня 1986 року і тільки в аварійному році провів там 45 діб. Чор­нобильські сни супроводжували Олександра Олексійовича всі роки його життя до останнього подиху.

Соколов Володимир Юрійович (1914-1994)

Народився у Москві. Працював власним кореспондентом миколаївської обласної газети «Южная правда», власним кореспондентом ТАРС та РАТАУ, був власним ко­респондентом Всесоюзного радіо в Києві.

Полин зірка забрала з собою Володимира Юрійовича, але залишилися тека його болючих, вистражданих матеріалів.

Титов Сергій Миколайович (1940-1995)

Після закінчення середньої школи бажання фотографувати привело Сергія до ре­дакції газети «Молодь України». Далі був інститут. Сергій проявив свої здібності фотомайстра, працюючи у фотохроніці РАТАУ. Перейшов у військову фотожурналістику -в газету «Ленинское знамя» (нині «Народна армія»). Сергій мріяв організувати фо­товиставку своїх робіт.

Тищенко Валентин Миколайович   (1938-2019)

 Народився в 1938 році в Києві. Закінчив школу інструкторів-пілотів у 1960р.. До середини 1977 року знаходився на льотній роботі . Був пілотом Київського авіапідприємства . Закінчив Київський державний університет імені Тараса Шевченка, факультет журналістики.

Заслужений працівник культури. В липні 1986 року присуджена премія Спілки журналістів України за серію публікацій по висвітленню роботи екіпажу цивільної авіації у чорнобильській зоні.

Хоменко Олег Борисович (1936-2000)

Народився у м. Біла Церква на Київщині. Був членом Національної спілки письмен­ників і Національної спілки журналістів України. Видав кілька книг нарисів, найвідоміші з яких «Здобутки винахідливих», «Щедрою будь, землею та «Слід на землі», а також збірок оповідань — «Щастя по-італійському», «Гомони, вітре». Лауреат премії імені Ярослава Галана.

Чамара Віктор Федорович (1952-2018)

Журналіст. Працював Генеральним директором Укрінформу. Ініціатор створення Причорноморської асоціації національних інформаційних агентств.

Чорноморський Георгій Михайлович (1932-2002)

Народився у Харкові. Щоб вступити до військового училища, «приписав» собі зай­вий рік. Пізніше закінчив заочне відділення історичного факультету Красноярського педагогічного інституту та Ленінградську військову академію. Був військовим корес­пондентом. Після демобілізації працював у «Всеукраинских ведомостях», «Киевских новостях», «Хрещатику». Був не телефонно-кабінетним журналістом: писав репор­тажі під кулями на острові Даманський і з борту вертольоту, який зависав над пек­лом Чорнобильської АЕС.

Юрченко Валентин Антонович (помер у1986)

Телеоператор УТ, який першим пішов у найнебезпечніші місця аварії. Він же пер­шим із телевізійників-чорнобильців пішов і з життя (сталося це восени 1986 року).Ось його звіт про відрядження 27 липня 1986 року: «Під час зйомки йшов дощ, а група працювала поруч із захисною стінкою навколо зруйнованого четвертого енергоблоку, і вода лилася з даху прямо на нас». За таких умов Валентин Юрченко працював того дня з коментатором редакції інформації УТ Геннадієм Душейком з 12-ої до 17-ої години. Люди і відеотехніка були настільки забруднені радіацією, що на виїзді із зони їхній одяг просто викинули.

Янюк Любов Спиридонівна (1939 — 2013)

Народилася в Києві. Випускниця факультету журналістики Київського державного служений журналіст України.

університету імені Тараси Шевченка та Вищої партійної школи. Працювала редак­тором у Запорізькому облтелерадіокоміті, завідуючою відділом газети «Комсомо­лець Запоріжжя», а з КВІТНЯ 1970-го — кореспондентом газети «Радянська Україна», завідуючою відділом газети «Україна молода». Заслужений журналіст України. Двічі лауреат премії Спілки журналістів СРСР.

Очолювала висвітлення ходу будівництва Чорнобильської АЕС, а після аварії на четвертому енергоблоці — ліквідації її наслідків. Неодноразово відвідувала зону ЧАЕС і саму станцію

Шкода Вадим Григорович.

Народився у 1934 році в Хабаровську. У 1957 році закінчив Московський державний університет. Пізніше Вищі курси журналістики. Автор і упорядник документально-художньої книги про трагічні події «Чернобиль. Дни испытаний», «Солдаты Чернобыля», «Обьект «Укрытие».

Лауреат премії Спілки журналістів України «Золоте перо». Був Головою Асоціації «Чорнобиль-прес» Київської спілки журналістів.

Лауреат журналістської премії «Золоте перо». Відзначений багатьма державними нагородами

Яремчук Андрій Андрійович  (1948-2020)

Народився в 1949 році на Хмельниччині. Починав працювати кореспондентом Херсонської молодіжної газети. Згодом – журнал «Новини кіноекрана», газета «Молодь України», головним редактором журналу «Українська культура».

Список є неповним… Якщо у вас є інформація про журналістів-чорнобильців, яких уже немає серед нас, просимо надсилати відомості на адресу: [email protected]