Відкриваючи Всеукраїнську нараду редакторів, що відбулася в режимі онлайн 25 березня 2021 року, голова НСЖУ Сергій Томіленко вкотре підтвердив: у найбільшому журналістському об’єднанні – в Національній спілці журналістів України докладають всіх зусиль на підтримку колег-журналістів та редакторів українських ЗМІ. Не залишаються поза увагою проблеми місцевих і регіональних телерадіокомпаній, он лайн медіа та інформаційних агентств.
Зазначивши, що ця всеукраїнська нарада відкриває низку інших всеукраїнських нарад з актуальних питань, що хвилюють українські медіа, він наголосив:
– Ставимо за мету напрацювати програму дій, щоб у взаємодії з депутатами і високопосадовцями реально захищати інформаційний простір України, право українців на доступ до інформації, в тому числі й місцевої. Наше гасло – «Журналісти важливі!», і відповідно НСЖУ старається бути голосом журналістів та ЗМІ.
На жаль, на сьогодні доводиться констатувати, що багато політиків і посадовців, експертів з громадського середовища паразитують на проблемах українських журналістів, на економічних труднощах редакцій
українські медіа. Отже, ми добиваємось й надалі будемо добиватися від влади, щоб було реалізовано суспільний запит на підтримку українських медіа і на отримання якісної інформації.
У своєму короткому виступі голова НСЖУ подякував колегам з областей за співпрацю та акцентував увагу на викликах, що стоять перед медіа України. Зокрема, він сказав:
– В ході опитування, в якому взяли участь 188 редакторів і журналістів із 164 місцевих друкованих медіа з 24 областей нашої країни, всі вони поділися своїми проблемами, баченням різних аспектів діяльності друкованих ЗМІ. Дані опитування ще раз підтверджують, що ми всі є нині заручниками умов пандемії, і велика частина проблем галузі на сьогодні корелюється цими викликами.
На сьогодні лише 44 відсотки редакцій працюють в офісі, більше половини редакцій працюють частково в офісі, частково – дистанційно.
Сумні реалії спричиненої коронавірусом економічної кризи полягають у тому, що в нас 10 відсотків газет фактично зійшли з ринку: 5 відсотків редакторів інформують про припинення виходу i 5 відсотків видань відмовилися від друкованої версії, перейшовши в онлайн. Однією з найбільших проблем є дефіцит коштів; 86 відсотків редакторів інформують про суттєву втрату рекламодавців, і відповідно про вимушене скорочення обсягів і номерів.
Найсумніша на сьогодні статистика це статистика щодо зменшення заробітних плат: люди йдуть у неоплачувані відпустки, чим додається навантаження на штатних працівників, половині працівників знижено рівень заробітної плати. До того ж, у 40 відсотках редакцій змушені були скоротити штат, 28 відсотків припинили співробітництво з позаштатними.
І в таких жорстких умовах газети все одно залишаються на медіа ринку, йдуть до читача, за що читацька аудиторія має дякувати редакторам (і особливо редакторам місцевих газет). Відмовляючи собі у всьому, вони роблять усе можливе, щоб газета жила.
Місцеві газети – це не бізнес, це покликання і місія наших колег. Відповідно НСЖУ розраховує на підтримку держави, 73 відсотки колег насамперед наполягають на створенні спеціального державного фонду підтримки медіа. Так само це може бути укладання угод на висвітлення діяльності органів влади, що традиційно практикується за кордоном. Висловлюються редактори і за державне регулювання цін та тарифів (особливо це стосується пошти).
Одне з ключових питань сьогодення – реакція на ініціативу щодо запровадження законопроекту «Про медіа». З’ясовується, що 85 відсотків редакторів газет не підтримують законопроект «Про медіа» через те, що телевізійному регулятору, до діяльності якого дуже багато питань у суспільстві, можуть надати права регулювати і газети.
Великий блок проблем – поштова доставка періодики. На сьогодні редактори газет переважно оцінюють доставку на задовільно. Не відмінно, не добре, а задовільно і навіть не задовільно. Багато нарікань надходить від колег з різних регіонів, а в Одеській та Херсонської областях із запровадженням пересувних поштових відділень на початку нинішнього року стався справжній колапс з доставкою газет передплатникам.
Отже, і тут є над чим працювати.
***
«Я – ЗА ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМ У ВЗАЄМИНАХ ЗМІ ТА ДЕРЖАВИ, ЗА ПАРИТЕТНІ, ПАРТНЕРСЬКІ СТОСУНКИ» – головний редактор «Волинської газети» з Луцька Володимир ДАНИЛЮК.
– Колись відомий футбольний тренер Віталій Кварцяний сказав про команду суперника: «Вони самі не грають, й іншим не дають». Перекладаючи сказане на відносини влади і медіа, це означає, що стосунки друкованих медіа та держави справді складаються дуже дивно, і ми не відчуваємо у цих стосунках однакових правил гри. Наші стосунки на рівні окремих чиновників перебувають доволі часто за межею здорового глузду.
Наприклад, у Польщі є багато інвесторів друкованих медіа з Німеччини та Скандинавії. І тут виникає запитання до нашої держави: «Чому вона створює такі умови, що до медіа галузі не заходять навіть закордонні інвестори, не кажучи вже про вітчизняних?».
В Україні більш-менш успішно, але відбувся процес роздержавлення ЗМІ. Та залишилося запитання: «Чому протягом трьох років затримується обіцяна державою економічна підтримка? Чому протягом трьох років жодної копійки не виділено на цей проект, і чому за це ніхто не відповідає?». Наприклад, на Волині від 2017 року не працює програма економічної підтримки місцевих медіа, її просто немає після того, як попередній голова облдержадміністрації її скасував.
Під час коронавірусного карантину німецька держава виділила на підтримку своїх медіа 225 мільйонів євро. А що українська держава виділила? Я не про те, що нам мають давати кошти тільки за те, що ми журналісти. Але фінансові ресурси – як пальне для автомобіля: як найпрестижніший кабріолет не поїде, якщо його не заправити пальним, так і найкраща газета не вийде у світ без фінансової можливості.
У нас зараз існує урядова постанова, яка гарантує, що часткове безробіття під час пандемії відшкодовується з бюджету. Постанова є, а грошей з грудня 2020 року немає, ситуація на місцях нагадує сумнозвісну фразу «Денег нет, но вы держитесь!».
Дуже важко проходять будь-які ініціативи і нововведення. Волинська область межує з Білоруссю і Польщею – країнами, де сформувалися потужні інформаційні поля. Але наші ініціативи створити в українських прикордонних областях потужні медіацентри, які могли б поширювати свою роботу як на території України, так і на діаспори, які проживають у сусідніх з нами державах, залишаються без уваги.
Щодо закону про медіа. Якщо у Великій Британії такий закон розробляється урядовцями спільно з представниками ЗМІ, то у нас в Україні складається дуже дивна ситуація, коли закон про нас розробляють без нашої участі. Тому 85 відсотків моїх колег (і я в тому числі) кажемо, що це поганий закон. Можливо, хтось один у Києві думає, що він розумніший за всіх інших, краще знає ситуацію на місцях, ніж ми всі. Це не так!
Я – за діалог у вирішенні проблем. Тому я за паритетні стосунки влади і медіа. Разом ми маємо реально щось змінювати і досягати результатів.
***
«ДЕРЖАВА ПОВИННА ЗВЕРНУТИ УВАГУ НА ПРОБЛЕМИ ДРУКОВАНИХ МЕДІА. ІНАКШЕ ДУЖЕ СКОРО НАС БУДЕ НАБАГАТО МЕНШЕ» – головний редактор обласної газети «Черкаський край», голова Черкаської обласної організації НСЖУ Тетяна КАЛИНОВСЬКА :
– Місцева преса сьогодні в такому критичному стані, як ніколи. І причини не тільки в пандемії, і не тільки в недолугих реформах Укрпошти. Головне – немає дієвої державної політики, через що ми втратили сьогодні і передплату, і рекламу. Хочеться запитати шановних представників влади: «Чи потрібна державі українська преса? Чи потрібні газети?».
Нещодавно на Черкащині побував міністр культури Олександр Ткаченко. Коли я запитала його про долю газет у територіально реформованих районах, він сказав, що ці газети повинні працювати на ринкових засадах. Не зрозуміло, чому в профільного міністерства, де пріоритетом є розвиток культури, до преси руки не доходять.
Також спостерігаємо послаблення уваги до проблем ЗМІ і в парламенті. Комітет Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики не заглиблюється в проблеми газет, він зосередився на проштовхуванні законопроєкту «Про медіа», який викликає великий спротив у журналістському середовищі.
Варто подивитися на річні бюджети місцевих газет і стає очевидним, що вони подекуди менші, ніж зарплати декого з українських чиновників. Урядовці і депутати прагнуть регулювати діяльність наших редакцій, але нині ситуація така що власного ресурсу редакцій може вистачити хіба що до кінця року. А тоді вже регулювати не буде кого.
Гарантією інформаційної безпеки може бути розширення офіційного інформування, та про висвітлення діяльності органів влади на місцях практично не йдеться. Наприклад, наша газета «Черкаський край» постійно отримує від депутатів, міністерств і відомств, листи із запрошенням на прес-конференції та презентації. А коли звертаємось до них з пропозицією укласти угоду на висвітлення, жодне відомство і жоден депутат на таку пропозицію не пристали. Між тим, ми, працюючи за власний редакційний ресурс, стараємося все-таки показувати державну політику.
За прикладом центральних органів діють і наші місцеві. Чим завинили черкаські журналісти не відомо, але минулого року рішенням депутатського корпусу було призупинено дію програми з інформаційного розвитку у частині друкованих медіа.
Весь рік ми переконували депутатів, керівництво обласної влади про те, що вони зобов’язані висвітлювати свою діяльність. Намагалися довести, що люди не завжди розуміють суть державних реформ, бо представники влади не дають роз’яснень. На це нам сказали: «Висвітлюйте за власний ресурс». Але ж власний ресурс колись закінчується. І тільки цього року, за нового депутатського корпусу, вдалося повернути до програми пункт про угоди на висвітлення, проте фінансування поки що так і немає.
Нам радять брати участь у тендерах. Та, на нашу думку, умови тендерів виписуються досить суб’єктивно, під певні видання. Наприклад, нещодавно в Умані в тендері на висвітлення діяльності Уманської міської ради брала участь і виграла тендер газета, якої вже кілька років навіть немає у передплаті. У Золотоноші в технічних умовах тендеру міська рада виписує такі умови, які дискримінують учасників. Зокрема, вимагається, щоб редакція мала власне або орендоване приміщення, журналісти (вдумайтеся!) за 15 хвилин повинні прибігти в міську раду та взяти участь одночасно у двох-трьох заходах.
Додала біди адмінреформа: дуже потерпають редакції, які залишилися поза районними центрами. Вони втрачають доходи, не кажучи вже про рекламу і угоди на висвітлення
Вважаю, що держава повинна звернути увагу на проблеми друкованих медіа. Ми витримаємо на власних ресурсах максимум рік, і якщо не буде державного регулювання, не буде можливості здешевити наш інформаційний продукт, якщо не буде протекціонізму держави, не буде модернізації наших традиційних видань, довго редакції не протягнуть.
І все-таки, кажучи словами Лесі Українки, я без надії сподіваюсь.
***
«ВАРТО СКОРИСТАТИСЯ ЄВРОПЕЙСЬКИМ ДОСВІДОМ, ЗАКОНИ ЯКОГО РЕГУЛЮЮТЬ ДІЯЛЬНІСТЬ МЕДІА» – головний редактор чернівецької обласної газети «Погляд» Володимир БОБЕР:
– Коли ми багато говоримо про те, що зараз нам важко виживати економічно, то ми не скаржимося, ми констатуємо реальність, у якій ми живемо. Кожен редактор знає, що календарний місяць збігає дуже швидко, а це мінімум чотири випуски газети. А це – кошти на видання, які десь треба брати. До того ж, треба дати людям зарплату, кошти на яку, як і на всі інші платежі, також звідкись треба брати. Оце і є тією реальною економічною ситуацією, в якій ми сьогодні живемо.
До цього додаються ще суб’єктивні фактори, до яких я відношу законопроєкт «Про медіа», що, наскільки я розумію, викликає більше запитань, ніж дає відповідей. Я згідний, що наше медійне законодавство вже досить застаріле і потрібні зміни. Але ж потрібні зміни які дадуть якийсь позитивний поштовх для розвитку медійної справи, а в нас усе хочемо як краще, та відбувається все, як завжди.
Переконаний: щоби законопроєкт «Про медіа» дав позитивний результат, його потрібно доопрацювати за участю зацікавлених сторін – працівників редакцій газет, сайтів, радіо і телебачення, ми зараз маємо бути в одній обоймі, працювати в одній когорті. А сьогодні я абсолютно не погоджуються з тим, що законопроектом «Про медіа» передбачається всю регулятивну владу над медіа передати Національній раді з питань телебачення і радіомовлення.
З прикладу Чернівців можу сказати, що Національна рада сьогодні не може впоратися з тим обов’язком, який вона вже має. В нас є радіо «Буковинська хвиля», ситуація з яким дійшла до смішного: суди скасовують рішення Нацради про закриття цього радіо, а Нацрада знову збирається і знову на підставі виявлених дріб’язкових порушень забороняє роботу «Буковинської хвилі».
Щодо законопроєкту «Про медіа» варто ще сказати, що не потрібно винаходити велосипед, адже є добрий європейський досвід, який регулює діяльність медіа. Але більше там відведено уваги саморегулюванню. І тоді не виникає ніяких питань стосовно того, будемо ми виходити з наступного року, чи ми вже припинимо свою діяльність.
Сьогодні найважче працювати редакціям районних газет. Якщо ми в обласних центрах ще маємо якісь трішечки більші можливості, то в районах при нинішній ситуації, коли відбулося роздержавлення, а на додачу до коронавірусу великі зміни принесла територіальна реформа, виживати локальним виданням і доносити інформацію дуже складно. Однак, після роздержавлення в Чернівецькій області жодна районна газета не закрилися. І тут треба віддати належне кожному редактору і колективу, який з ним працює.
Хочу закликати всіх наших колег не здаватися!
***
Голова НСЖУ Сергій ТОМІЛЕНКО зазначає:
– Надзвичайно важливою є тема інформаційної політики в прикордонних із зонами військового конфлікту областях, зокрема, в Донецькій, Луганській, а також у Херсонській областях. На жаль, сьогодні доводиться констатувати байдужість влади до інформаційного поля цих областей, де практично лише силами редакторів і редакцій видаються газети, намагаючись інформувати населення про нинішні реалії в нашій державі. Один з них – головний редактор газети «Вісті» зі Слов’янська Олександр Кульбака, який вносить цікаві пропозиції щодо фінансової підтримки газет і виступає проти нинішнього варіанту законопроєкту «Про медіа».
«ПІДТРИМУЮ ДУМКУ, ЩО ГАЗЕТИ НЕ МОЖНА ВВАЖАТИ БІЗНЕСОМ» – Олександр КУЛЬБАКА.
– Я очолюю найстарішу газету Донеччини «Вісті», що відзначатиме 104 роки від дня заснування. За всі ці дестиліття видання тільки двічі припиняло свій вихід – у 1941-1943 роках, коли місто було окуповане фашистами, і в 2014-му – коли в Слов’янську три місяці хазяйнував Гіркін.
Але тепер точно знаю: якщо, не дай Боже, буде ухвалено репресивний «Закон про медіа», я змушений буду припинити випуск газети. Звичайно, доведу газету до кінця року, оскільки маю зобов’язання перед передплатниками, але потім доведеться «Вісті» закривати.
Можна наводити багато аргументів, але газети вже тепер закриваються, а далі вони закриватимуться пачками. Є на це як об’єктивні, так і суб’єктивні причини. Суб’єктивні – це те, що є слабкі редакції, які були не готові працювати в сучасних умовах. Але є об’єктивний момент: наш споживач – переважно люди старшого віку, пенсіонери – відверто жебракує.
Підтримую думку, що газети не можна вважати бізнесом. Адже який може бути бізнес на пенсіонерах, які останню копійку виділяють на передплату чи щоб купувати газету вроздріб. Тому реальне існування української преси в наступні 5-10 років вбачаю за умови, якщо держава буде адресно підтримувати газети. І це не ті 50 тисяч гривень, які нам обіцяли при реформуванні і які проблеми не вирішують.
Згадалося, як у 2004 році в групі колег мені привелося побувати на стажуванні в США. Крім того, що ми перебували там на повному утриманні, нам дали кожному ще й по 200 доларів. Але ці 200 доларів ми могли витратити тільки на те, щоб відвідати театри, концерти, виставки тощо і потім відзвітувати про витрати квитками. За аналогією, я вбачаю, що якби, скажімо, держава дійсно хотіла допомогти редакціям, вона могла б не підтримувати редакції напряму, а приміром виділити пенсіонерам 150-200 гривень на рік, які можна витрачати тільки на передплату громадсько-політичних видань.
Тоді була б конкуренція серед видань, які боролися б за читача своїм змістом і дизайном, а передплатник мав би змогу обирати газету, яка йому більше до душі. Але, повторюся, це стане можливим тільки в тому випадку, якщо урядовці дійсно, а не на словах хочуть підтримувати друковані видання.
Наведу ще один невеличкий приклад, який можна було б наслідувати й сьогодні. Колись, ще на початку 2000-х, нас, редакторів газет Донеччини, щокварталу запрошували до облдержадміністрації, де відбувалися навчання, зустрічі зі спеціалістами та керівниками управлінь і відділів обласної влади, відбувався обмін досвідом. На жаль, протягом останніх семи років, від 2014-го, ми такого спілкування позбавлені, в облдержадміністрації нас зібрали тільки один раз, коли головою держадміністрації був Павло Жебрівський.
От і виходить, що реально сьогодні ми нікому, крім Національної спілки журналістів України, не потрібні. Невже нікого не цікавить доля української преси? Хотілося б, щоб був прийнятий такий закон «Про медіа», який би, не виключаючи відповідальності редакцій ЗМІ перед суспільством (не перед владними чиновниками, а саме перед суспільством) водночас підтримував би і захищав права журналістів.
