«Де проходить межа між висвітленням суспільно важливої правди та безпекою, коли інформація потрапляє у сіру зону? Межі між правдою і безпекою, на мою думку, немає. Вони перетинаються. Межа є між правдою і брехнею», – такий висновок Андрій Куликов, журналіст, голова Комісії з журналістської етики, медіаексперт сформулював під час онлайн-майстерні, присвяченої «сірим зонам» у журналістиці. Учасники події разом зі спікером розглядали складні професійні ситуації, у яких журналістам доводиться шукати рішення з огляду на обставини війни та вимоги професійних стандартів.
Що робити, коли оприлюднення правдивої інформації може зашкодити національній безпеці? Де закінчується відповідальна обережність і починається самоцензура? Чому журналісти іноді самі відмовляються від важливих тем? І чи не ризикують регіональні медіа, зосередившись на щоденному воєнному порядку денному, втратити власну унікальність? Учасники онлайн-майстерні разом зі спікером розглядали складні професійні ситуації, у яких журналістам доводиться шукати рішення з огляду на обставини війни та вимоги професійних стандартів». Ці питання не мають універсальних відповідей. Але саме вміння шукати їх, не відступаючи від професійних принципів, і стало наскрізною темою онлайн-майстерні Андрія Куликова.
Сіра зона – це не лише те, про що мовчать
Сам термін «сіра зона» має кілька значень. У дослідженнях журналістики ним, зокрема, описують середовище, в якому демократичні та авторитарні практики співіснують, а медіа змушені маневрувати між політичним та економічним впливом, тиском і необхідністю зберігати незалежність. Журналіст працює ніби між двома системами – без повноцінних гарантій демократії, але й не в умовах відкритої диктатури.
Пояснюючи походження такого підходу, Андрій Куликов згадав дослідження 2018 року, присвячене ситуації в Тунісі та Лівані після Арабської весни. На той час ці країни вважалися одними з найбільш демократичних суспільств арабського світу. Здавалося, що демократичні зміни, до яких призвели народні виступи, відкрили нову сторінку в їхньому розвитку. Особливе захоплення тоді викликала роль соціальних мереж. Їх називали інструментом нових революцій, а туніську революцію навіть проголошували першою у світі революцією соціальних мереж.
– Це мені нагадує приблизно те, що у нас є зараз: водночас захоплення і острах перед штучним інтелектом. Ніби, по-перше, це явище нове, а по-друге, ніби штучний інтелект може набагато більше, ніж людина, і ми не можемо з ним упоратися, – каже Андрій Куликов.
Однак подальший розвиток подій у Тунісі та Лівані виявився значно складнішим за початкові очікування. За словами спікера, після певного періоду демократичного розвитку в Тунісі виник парадокс: обраному кандидатові, який не був пов’язаний із провідними фінансовими та політичними групами, для проведення проголошених реформ знадобилося обмежувати повноваження парламенту. Зрештою, у цих та інших арабських країнах, де намітився перехід до демократичного суспільства, відбувся відкат – якщо не до тоталітарних, то до авторитарних практик.
Для Андрія Куликова ця історія важлива не лише як приклад політичних змін. Вона показує, наскільки нестійким може бути демократичний простір і як легко журналістика опиняється в середовищі, де свобода слова вже не має надійних гарантій. Він проводить паралель і з нинішньою ситуацією довкола України. На його думку, російська агресія не тільки безпосередньо впливає на український інформаційний простір, а й формує умови для появи нових «сірих зон» в інших країнах. Медіаексперт звертає увагу на те, що Росія дедалі більше зосереджується на країнах так званого Глобального Півдня. Якщо в Європі діяльність російських державних медіа обмежують, то в Африці, Азії, Латинській Америці та на Близькому Сході Москва інвестує в навчальні програми для журналістів, медіаграмотність і професійні мережі. Особливий інтерес викликають програми з використання штучного інтелекту, які приваблюють медійну спільноту.
–Якщо раніше метою російської діяльності за кордоном було поширення російського наративу в Європі, то нині ставиться мета сформувати неєвропейський медіаландшафт, через який сприйматимуться Європа, Україна, НАТО, коаліція рішучих, – пояснює журналіст.
Тобто йдеться не просто про поширення окремих пропагандистських повідомлень, а про вплив на саме середовище, в якому люди отримують і осмислюють інформацію.
Водночас Андрій Куликов згадав і про інше трактування терміна. Деякі дослідники використовують поняття «сіра зона» для позначення відкритого, плюралістичного публічного простору, в якому журналісти можуть ставити запитання всім сторонам, критикувати владу й працювати без загрози насильства чи цензури у відповідь. Сам він, зізнається, назвав би такий простір радше «вільною зоною». Але термін уже закріпився.
Є й інше розуміння: «сірі зони» – це теми, явища та проблеми, яким медіа з різних причин приділяють менше уваги, ніж вони заслуговують. Іноді причина в чутливості теми, іноді – у недостатності компетентності, а часом – у страху перед можливою реакцією чи наслідками публікації.
Андрій Куликов нагадав, що в українській журналістиці такою сірою зоною в перші місяці повномасштабного вторгнення, зокрема, стала інформація про корупцію у вищих ешелонах влади. Існувало побоювання, що оприлюднення таких фактів може зашкодити образу України та її підтримці у світі. Проте згодом стало зрозуміло: замовчування не обов’язково приносить користь державі. Натомість інформація про розслідування, викриття і покарання винних може свідчити про спроможність країни боротися з корупцією.
– Щодо образу України, на жаль, у світі в нас була дуже несприятлива і, я вважаю, несправедлива репутація. Я колись розмовляв із колишнім послом Канади в Україні Романом Вощуком. Якраз буяв черговий корупційний скандал, і я запитав його: «Пане Романе, наскільки, на вашу думку, виправдане уявлення в деяких країнах світу або серед деяких категорій людей, що Україна – чемпіон світу з корупції?» А він усміхнувся і каже: «Україна – чемпіон світу із вживання слова “корупція”», – поділився спогадом журналіст. – Поки ми просто вживаємо слово «корупція», доти в нас і буде цей образ найкорумпованішої країни. Якщо ж слово «корупція» вживається для того, щоб її викривати, і це спричинює певні викриття – не завжди успішні, не завжди доведені до кінця, – кожна обґрунтована публікація, яка доводить, що в нас є громадська або державна спроможність боротися з корупцією, – нам на користь.
Отже, «сіра зона» – це не завжди тема, яку хтось прямо заборонив висвітлювати. Часто це простір, у якому журналіст сам має визначити, чого достатньо для публікації, що може бути небезпечним, які факти ще потрібно перевірити, а про що не варто мовчати лише через страх перед можливою реакцією.
Правда не робить суспільство слабшим
Під час війни особливо гостро постає питання: як повідомляти про події, не розголошуючи інформації, яка може зашкодити національній безпеці, і водночас не залишати аудиторію без розуміння реального стану справ?
Андрій Куликов наводить приклад висвітлення ситуації з енергетичними об’єктами. Журналіст не може розкривати деталі, які ворог здатен використати у своїх цілях. Але це не означає, що матеріал має бути неконкретним. Інформацію з офіційних джерел можна зіставляти, перевіряти її узгодженість, шукати підтвердження. А конкретність забезпечувати не чіткими подробицями, а поясненнями та практичними порадами для людей: як діяти, як зменшити ризики, як допомогти одне одному.
Важливо, наголошує медіаексперт, не лише повідомити про реальний стан справ, а й допомогти аудиторії правильно на нього відреагувати. Адже люди користувалися інформацією навіть під час тимчасової окупації – щоб зрозуміти, куди можна рухатися, як вибратися з небезпечної території, де шукати допомогу.
Окремо Андрій Куликов говорить про інформацію, яку іноді свідомо подають із викривленнями. Зокрема, повідомлення про масштаби пошкоджень можуть перебільшувати або применшувати.
– З метою, аби ввести ворога в оману бувають повідомлення про те, що завдано більшої шкоди, ніж насправді. А іноді буває, що для внутрішньої аудиторії рівень цієї шкоди применшують, щоби не викликати паніки. І отут я готовий визнати рацію у першому випадку для того, щоб ввести противника в оману, то вводити в оману власну аудиторію, своїх людей, завжди контрпродуктивно, – говорить спікер.
Коли згодом з’ясовується, що повідомлення були неправдивими, настають розчарування і втрата довіри. Суспільство, позбавлене можливості об’єктивно оцінювати ситуацію, стає слабшим, а не захищенішим. Саме тому журналіст повертається до своєї головної тези: правда і безпека не протистоять одна одній. Натомість брехня може створювати небезпеку, позбавляючи людей можливості підготуватися до реальності.
Самоцензура чи відповідальність?
Ще одна складна ділянка журналістської роботи – рішення не публікувати певну інформацію. Чи завжди це самоцензура? Андрій Куликов пропонує розрізняти мотиви. Якщо журналіст думає: «Це небезпечно для мене, тому я не буду цього публікувати», – йдеться про страх. Але якщо він не оприлюднює матеріал, бо ще не зібрав достатньо фактів, не має підтверджень або не прорахував можливих наслідків, це вже редакційне рішення і відповідальний підхід. Він також наголошує: варто думати не лише про реакцію наступного дня, а й про те, до чого публікація може призвести через кілька тижнів. Тому не кожну відмову від публікації варто називати самоцензурою. У багатьох випадках це може бути проявом професійної відповідальності.
Водночас спікер визнає: під час війни в українській журналістиці справді загострилася проблема, коли медійники бояться ставити незручні запитання чи критикувати певні рішення, аби їх не звинуватили в роботі на ворога. Проте це явище не виникло лише після 2022 року. Подібні дилеми існували й раніше, зокрема за часів Януковича. Змінювалися обставини та формулювання звинувачень, але проблема залишалася.
У регіонального медіа є те, чого немає в інших
Окрему увагу під час онлайн-майстерні було приділено редакційному порядку денному місцевих медіа. Чи не ризикують редакції прифронтових і прикордонних регіонів настільки зосередитися на війні, що інші важливі суспільні теми залишаться поза увагою? Андрій Куликов вказує на перевагу, про яку місцевим журналістам варто пам’ятати: загальну інформацію про ситуацію на фронті можна знайти в багатьох медіа. А от про те, що відбувається саме в конкретній громаді, селі чи місті, найкраще можуть розповісти ті, хто там працює.
– Про те, що відбувається саме у вашому регіоні, у вашій місцевості, написати і повідомити можете тільки ви, – звертає увагу журналістів локальних медіа медіаексперт.
Це не означає, що регіональні медіа мають відмовитися від воєнної тематики. Але їхня сила – не лише в переказуванні загальнонаціональних новин. Вона у знанні місцевого контексту, доступі до людей, розумінні потреб громади та можливості побачити проблеми, які не потрапляють у поле зору великих редакцій. Тож місцеве медіа не повинно перетворюватися на щоденний воєнний бюлетень. Його завдання – розповідати і про те, чим живе громада, які рішення ухвалює місцева влада, що змінюється в житті людей, які ініціативи допомагають триматися.
«Паркет» – це не просто присутність влади
Ще одна тема, на якій зупинився Андрій Куликов, – так званий «паркет» у журналістиці. Він пригадав випадок, коли журналістка розповіла, що в її редакції не відвідують певні заходи, бо вважають їх «паркетними». Йшлося про круглий стіл з питань євроінтеграції, де обговорювали важливі для регіону рішення. Він був здивований такою редакційною практикою. Адже журналісти могли не просто переказати виступи посадовців, а з’ясувати, які рішення ухвалюються, залучити експертів, пояснити мешканцям регіону, як ці рішення вплинуть на їхнє повсякденне життя. На його переконання, проблема не в самій присутності представників влади в матеріалі. Важливо, як саме журналіст подає інформацію: чи обмежується цитуванням чиновника, чи пояснює суспільне значення рішення, чи ставить запитання, чи додає експертну оцінку.
Уникнення «паркету» за будь-яку ціну може перетворитися на іншу крайність – небажання працювати з важливою інформацією лише тому, що вона походить від влади. Але суспільно значущі рішення потрібно висвітлювати, незалежно від того, хто про них повідомляє, вважає медіаексперт.
Як зробити конструктивну історію цікавою
Негативні новини – смерть, руйнування, затримання, аварії, насильство – традиційно привертають багато уваги. Але чи означає це, що конструктивна журналістика приречена програвати у боротьбі за аудиторію?
Андрій Куликов переконаний, що ні. На його думку, журналістика може змінювати цю тенденцію, але для цього потрібні системність і вимогливість до власної роботи. Якщо корисний, змістовний матеріал не зацікавив читачів, варто шукати причину не лише в тому, що аудиторія звикла до негативу. Можливо, журналіст не знайшов достатньо сильного початку, не помітив важливої деталі або заховав її в кінці тексту, до якого дочитають не всі. А можливо, не показав, чим ця історія може бути корисною самій людині.
Андрій Куликов навів приклад повідомлення про пораненого польського поліцейського, який, прийшовши до тями після стрілянини, найперше запитав про свого колегу. Це історія про трагедію, але одна деталь відкриває в ній інший зміст – солідарність, людяність, увагу до іншого. Іноді позитивне в журналістиці не потрібно вигадувати. Його потрібно помітити й правильно подати.
Так само, якщо місцева влада реалізує справді корисну для громади ініціативу, медіа не повинно відмовлятися від розповіді про неї лише через побоювання, що його звинуватять у лояльності до посадовців.
Професійні відповіді не бувають раз і назавжди готовими
Не вперше під час онлайн-майстерень Андрій Куликов посилається на влсний досвід. .Він відверто розповідає, що перші сім-вісім років професійного життя працював не журналістом, а пропагандистом. Згодом перехід до журналістики кардинально змінив його уявлення про справедливість, необхідність пропаганди та призначення професії. І сьогодні його погляд на журналістику продовжує змінюватися. Спікер зауважує, що багато запитань, які звучали під час майстерні, він ставить і самому собі. Передусім – про те, як підвищувати власний професійний рівень, удосконалювати роботу, знаходити точніші й переконливіші способи говорити з аудиторією.
Можливо, саме тому в його розмові про «сірі зони» немає готового переліку дозволеного й забороненого. Обставини змінюються, війна загострює одні проблеми, технології та суспільство створюють нові виклики. Журналістові доводиться знову і знову перевіряти власні рішення, шукати факти, оцінювати наслідки й пам’ятати, для кого він працює.
Сірі зони, мабуть, ніколи не зникнуть із журналістики. Але професійне завдання полягає не в тому, щоб навчитися бачити лише чорне й біле. А в тому, щоб у складних обставинах не втратити здатність відрізняти відповідальність від страху, обережність від замовчування, а професійне рішення – від небажання ризикувати.
І зберігати те, з чого починається справжня журналістика: відданість правді, турботу про суспільне добро і прагнення не вводити аудиторію в оману.
Онлайн-майстерні Андрія Куликова проводяться за сприяння OSCE projects in Ukraine / Проєкти ОБСЄ в Україні.
Людмила Мазнова
Дискусія з цього приводу: