У багажнику автомобіля головної редакторка з Дніпропетровщини Ірини Ситнік – шолом, бронежилет, чотири аптечки й тактичні навушники. За 38 кілометрів від фронту це необхідне спорядження для роботи. Та не менше за безпеку журналістку турбує інше: як доставити газету читачам і не дати селам, де попри війну триває життя, зникнути з інформаційного поля.
– Це необхідні речі, і вони потрібні не для якогось пафосу, – пояснює Ірина Ситнік, головна редакторка газети «Степова зоря» та медіагрупи «Петропавлівка сіті».
Їй доводилося потрапляти під повторні обстріли. Тому вона добре знає: безпека журналіста – не формальність, а одна з умов, за яких узагалі можна продовжувати працювати.
Про це редакторка розповіла під час під час онлайн-наради НСЖУ та Міністерства культури України, присвяченої підтримці прифронтової та прикордонної преси. У її виступі йшлося про щоденні виклики локального медіа: захист журналістів, доставку газети й необхідність підтримувати інформаційний зв‘язок із громадами, які живуть під загрозою обстрілів.
Газета, яка має дістатися до читача
Ірина Ситнік бачить, як із сіл виїжджають люди, як родини з дітьми залишають домівки через небезпеку, що поступово наближається. Та навіть за таких обставин газета продовжує виходити. Завдяки донорській підтримці й допомозі НСЖУ редакція друкує тисячу примірників.
Редакція не відмовилася від передплати, намагається зберегти продажі й шукає способи, щоб газета потрапляла до читачів. Частину накладу журналісти розвозять самостійно, частину доставляють за допомогою фермерів, які передплачують видання. Однак охопити всі населені пункти в такий спосіб не вдається. До деяких сіл уже складно дістатися, а співпраця з «Укрпоштою», за словами Ірини Ситнік, залишається проблемною.
– Газету не доставляють навіть у Петропавлівську, – наголосила вона.
Для редакції це не просто питання логістики. Якщо газета не доходить до населеного пункту, його мешканці втрачають доступ до видання, яке розповідає про їхню громаду. Тож важливо, не раз підкреслює редакторка, не лише надрукувати газету, а й забезпечити можливість доставити її читачам.
Чотири аптечки – не для красного слівця
Шолом, бронежилет, тактичні навушники й аптечки Ірина Ситнік возить із собою на репортажі. Частину спорядження допомогла отримати НСЖУ, частину надали волонтери. Решту довелося купувати власним коштом.
Захисне спорядження потребує оновлення, а отже, це постійні витрати для редакції та журналістки. Ірина не покладається лише на нього: самостійно шукає можливості для навчання, їздить на тренінги, проходить заняття з тактичної медицини. Робота поблизу фронту вимагає не тільки вміння поставити запитання, перевірити інформацію й підготувати матеріал. Журналістові потрібно оцінювати ризики, мати належне спорядження та знати, як діяти в критичній ситуації.
Тому редакторка хотіла б бачити в цьому процесі не лише допомогу донорів, волонтерів і професійної спільноти, а й системну підтримку держави.
Коли кожна зруйнована будівля – це обличчя
Та найважливіша частина виступу Ірини Ситнік стосувалася людей, мешканців сіл, які на загальноукраїнській мапі можуть здаватися лише невеликими позначками.
Редакторка згадала нещодавній виступ Президента, в якому йшлося про загрозу Краматорську, а далі, як зрозуміло, вважає Ірина Ситнік, можливий подальший рух російських військ у напрямку Павлограда й Дніпра. Вона звернула увагу на те, що між цими великими містами є безліч інших населених пунктів, де також живуть люди.
– Між Краматорськом і Павлоградом, якщо відкрити мапи й подивитися, скільки там ще сіл, селищ, скільки ще проживає людей, – сказала вона.
Ці громади не повинні зникати з інформаційного поля лише тому, що їхні назви рідше звучать у загальнонаціональних новинах. Там є свої проблеми, втрати, потреби й історії. І хтось має про все це розповідати.
Саме таку роль Ірина Ситнік відводить гіперлокальним медіа. Вони допомагають країні бачити власну територію не лише через повідомлення про просування фронту й обстріли, а й через історії людей, чиє життя триває поруч із війною.
– Дуже хотілося б, щоб нас цінували й розуміли, наскільки важлива журналістика. І безпека журналістів так само важлива як безпека рятувальників та медиків. Адже ми також виїжджаємо на місця прильотів, працюємо з людьми, іноді стаємо для них психологами, – зауважує Ірина Ситнік. – В одному зі своїх репортажів я говорила, що для мене кожна зруйнована будівля – це обличчя. Тому що я знаю, хто там живе, знаю людей і розумію, хто із них сьогодні залишився без житла.
Локальні медіа мають бути частиною державної політики
Журналісти поблизу фронту потребують не лише визнання своєї ролі, а й реальних гарантій безпеки. Бо водночас редакції мають шукати кошти на друк, обладнання й доставку газет. Усе це впливає на те, чи зможуть вони продовжувати роботу й забезпечувати людей якісною інформацією.
– Ми прагнемо в Європейський Союз, роздержавили медіа, а як вони будуть виживати, ніхто не подумав, – констатує Ірина Ситнік.
Редакторка не чекає, що хтось вирішить усі проблеми замість журналістів. Вона шукає можливості, пише грантові заявки, намагається зробити так, щоб газету купували й передплачували. Проте самостійність редакцій не повинна означати, що їхні потреби залишатимуться поза увагою держави.
Тому її звернення до представників влади було конкретним:
– Прошу депутатів, голів громад, віцепрем’єр-міністрів: залучайте нас до обговорення проєктів. Думаю, спільно зможемо знайти дуже гарні рішення для того, щоб локальні медіа жили і люди отримували якісну інформацію.
…А поки що в багажнику автомобіля Ірини Ситнік і надалі лежатимуть шолом, бронежилет, аптечки й тактичні навушники. Щоб журналістка могла вирушити в дорогу і підготувати наступний репортаж. Щоб села, які хтось може не помітити на великій карті, не зникали з інформаційного простору країни.
Інформаційна служба НСЖУ
Дискусія з цього приводу: