У Сумах відбулася сьома зустріч у межах проєкту з підтримки психічного здоров’я та профілактики професійного вигорання журналістів. Цього разу говорили про те, що журналіст часто залишає за межами готового матеріалу: власні емоції після розмов із людьми, які пережили втрату; роботу на місці обстрілу, постійний потік важких новин і тривалого професійного навантаження.
Журналістська робота передбачає контакт із людськими історіями. Іноді це розмова з людиною, яка втратила близького. Іноді – поїздка на місце обстрілу, де ще стоїть запах диму і працюють рятувальники. Іноді – кілька годин за стрічкою новин, після яких – наступне завдання.
Усе це залишається не лише в текстах. Воно може впливати на самого журналіста: викликати злість, безсилля, провину, сором, надмірне співпереживання або, навпаки, відчуття, що вже нічого не відчуваєш. Саме про це говорили під час сьомої зустрічі проєкту «Розширення стратегій, мереж та інструментів щодо психічного здоров’я та профілактики вигорання для громадянського суспільства в Україні».
Тренерка проєкту Оксана Іванцова, групова психоаналітикиня, кризова психологиня, травматерапевтка, керівниця ГО «Кризовий центр психічного здоров’я», запропонувала подивитися на емоції не як на проблему, якої потрібно негайно позбутися, а як на сигнали. «Емоція не обов’язково означає, що з нами щось не так. Часто вона просто повідомляє про те, що з нами відбувається», – говорить вона.
Спочатку – помітити, що з тобою відбувається
Одна з найпростіших, але водночас найскладніших навичок для людини, яка працює у стресовому середовищі, – помічати власний стан.
Злість може виникнути після розмови про несправедливість. Безсилля – коли масштаб проблеми набагато більший за можливості однієї людини. Провина – коли журналіст бере на себе відповідальність за те, на що насправді не може вплинути.
А іноді після великої кількості важких історій виникає емоційне притуплення: журналіст уже не реагує так, як реагував раніше. У таких ситуаціях Оксана Іванцова радить починати не з питання «як це прибрати?», а з трьох простіших запитань: Що я зараз відчуваю? Що я роблю у відповідь на це почуття? Чого я потребую зараз?
Ці речі важливо розділяти. Наприклад, можна розсердитися через поведінку співрозмовника чи ситуацію, про яку пишеш. Перша реакція – відповісти різко або перенести емоцію у матеріал. Але між почуттям і дією варто зробити паузу.
Так само з безсиллям. Неможливість змінити всю ситуацію не означає, що немає сенсу робити свою конкретну роботу.
Не плутати співпереживання з відповідальністю
Журналістові складно залишатися байдужим, коли людина навпроти розповідає про загибель близького, втрату дому чи пережитий обстріл. І, власне, байдужість не є професійною вимогою. Але співпереживання має свої межі. Журналіст може почути людину, поставитися до її історії з повагою, дати їй можливість бути почутою. Проте він не може прожити її біль замість неї або власними силами розв’язати її проблеми. Тому важливо розрізняти: це біль співрозмовника — а це моя реакція на почуте.
Таке розмежування особливо важливе після складних інтерв’ю. Якщо історія героя продовжує прокручуватися в голові ввечері, не дає заснути або викликає сильну реакцію наступного дня, варто хоча б помітити це, а не переконувати себе, що «нічого страшного».
Злість теж про щось говорить. У журналістській роботі є багато причин для злості: несправедливість, байдужість, брехня, безвідповідальність, неможливість допомогти людині, про яку пишеш. Але сама емоція і дія, яку ми робимо під її впливом, – не одне й те саме.
Тому перед тим, як переносити сильну реакцію в розмову чи матеріал, корисно зробити паузу і зрозуміти, що саме викликало злість.
Це не означає відмовлятися від гострого матеріалу або пом’якшувати факти. Йдеться про інше: емоція може бути сигналом для журналіста, але не повинна автоматично ставати редакційним рішенням.
«Я витримую» не означає «зі мною все гаразд»
У професійному середовищі здатність витримувати складні умови, багато працювати практично без відпочинку часто сприймається як чеснота. Витримав обстріл. Провів важке інтерв’ю. Повернувся з відрядження і наступного дня сів за текст. Працював без вихідних, бо «треба».
Але тривале навантаження може проявитися не одразу. Людина продовжує виконувати роботу, спілкуватися з колегами, закривати дедлайни – і водночас помічає, що стала дратівливою, перестала радіти звичайним речам, погано спить або взагалі не може відпочити.
Ще одна можлива реакція – емоційне притуплення. Коли після десятків важких історій чергова трагедія вже не викликає нічого.
Це не обов’язково означає, що журналіст став байдужим. Іноді це спосіб психіки впоратися з надмірною кількістю переживань. Тому важливо звертати увагу не тільки на те, скільки роботи ти можеш виконати, а й на те, якою ціною ти її виконуєш.
Виснажує не тільки те, що ми бачимо
Коли говоримо про емоційне навантаження журналістів, найчастіше думаємо про самі події: війну, смерть, руйнування, поранення.
Але джерел напруження може бути кілька. Це безпосередній контакт із подією. Контакт із людиною та її переживаннями. Необхідність залишатися в професійній ролі навіть тоді, коли емоційно важко. І, нарешті, сама організація роботи – дедлайни, постійний поспіх, велика кількість завдань, відсутність повноцінного відновлення.
Тому іноді журналіста виснажує не одна конкретна історія, а місяці роботи в режимі, коли наступне завдання починається раніше, ніж закінчилося попереднє. Це важливо враховувати, коли людина намагається зрозуміти причину свого стану: не все потрібно пояснювати лише силою побаченого або почутого.
Що можна зробити вже зараз
Під час зустрічі учасники говорили не лише про те, що ми відчуваємо, а й про те, як реагуємо на власні емоції. З цього можна сформувати кілька простих професійних звичок.
Після важкої розмови – зробити коротку паузу. Не обов’язково одразу переходити до наступного завдання. Варто дати собі хоча б кілька хвилин, щоб зрозуміти власний стан.
Назвати свою емоцію. Не просто «мені погано», а конкретніше: я злюся, мені страшно, мені сумно, я відчуваю безсилля, мені соромно або я взагалі нічого не відчуваю.
Відділити власну відповідальність від чужої. Журналіст відповідає за свою роботу — запитання, факти, текст, етичність матеріалу. Але не за те, що він не може змінити щось у житті героя.
Не вимагати від себе постійної продуктивності. Якщо організм і психіка тривалий час працюють без відновлення, одного «зібратися» може бути недостатньо.
Звертати увагу на повторювані зміни. Якщо дратівливість, безсоння, відсутність радості, постійна тривога або емоційне притуплення не минають і починають заважати життю та роботі, це вже привід не просто терпіти, а шукати підтримки.
І, мабуть, найважливіше — не сприймати власні емоції як доказ професійної слабкості. Журналіст може бути професіоналом і водночас злитися. Співчувати. Втомлюватися. Не мати сил після чергової важкої історії.
Бо професійність — це не відсутність емоцій. Це здатність помічати їх, розуміти власні межі й не дозволяти накопиченому виснаженню непомітно забирати все більше сил. А людина, яка щодня слухає чужі історії, має право час від часу запитати себе: «А що зараз відбувається зі мною?»
Нагадаємо: проєкт «Розширення стратегій, мереж та інструментів у галузі психічного здоров’я та профілактики вигоряння для громадянського суспільства в Україні» реалізується Національною спілкою журналістів України спільно з Araminta gUG та Офіс Дій, пропонуючи стратегії захисту ментального здоров’я в умовах високого стресу.
Світлана Шовкопляс, заступниця голови Сумського прес-клубу, журналістка, експертка з питань гендерного моніторингу
Дискусія з цього приводу: