Іноді журналістський матеріал має значно довше життя, ніж один день після публікації. Він може стати не лише історією для читачів, а й свідченням часу, документом пам’яті, а в окремих випадках — частиною важливого шляху людини до відновлення документів, правди й справедливості.
Саме так сталося з матеріалом редакції Знам’янка.City про переселенців Ірину Байдіну та її чоловіка Миколу Іванцова, які після пережитих обстрілів на Донеччині знайшли прихисток у селі Цибулеве Дмитрівської громади. Матеріал «Другий день народження: як Ірина та Микола вижили під обстрілами і почали нове життя» вийшов на сайті 9 вересня 2025 року. У ньому була зафіксована історія подружжя. Ірина та Микола майже чотири роки жили під обстрілами, втратили дім у селі Діброва та почали нове життя в Кіровоградській області.
Історія, яку важливо було зафіксувати
Ірина та Микола приїхали до Цибулевого після життя, у якому доводилося ховатися від обстрілів, жити без звичних умов і щодня думати про виживання. У матеріалі редакція зафіксувала їхній шлях: як вони залишилися без дому, як шукали безпечне місце, як у Дмитрівській громаді їм допомогли знайти житло, оформити документи на виплати для ВПО та поступово облаштуватися на новому місці.
Це була історія не лише про втрату, а й про підтримку. Про людей, які в новій громаді прийняли переселенців, допомогли з речами, житлом, документами й побутом. Про те, як після підвалів, страху, руйнувань і втрати дому люди знову вчилися жити в тиші.
Але в цій історії був і ще один болючий пласт. Ірина розповіла, що під час обстрілу з дронів загинув її батько, а мама дивом вижила. У матеріалі було зафіксовано її свідчення про трагедію, яку пережила родина.
“Мої батьки проживали у селі Терни Донецької області. Тато загинув під час обстрілів. Підвал, де переховувалося мирне населення, обстріляли з дронів. Там було близько 16 чоловік, живими залишилося лише 5. Тато загинув від осколкового поранення, а мама встигла врятуватися”, – згадує Ірина.
Коли матеріал пішов далі
Після публікації на сайті історія Ірини та Миколи вийшла також у друкованій газеті “Сільське життя” та у “Віснику Дмитрівської громади”. Здавалося б, це був звичайний шлях редакційного матеріалу: сайт, газета, читачі.
Але згодом ця історія отримала продовження.
Ірина Байдіна надіслала газетну публікацію як підтвердження пережитих подій. Так матеріал потрапив до Тетяни Курілової, яка працювала директоркою будинку дозвілля у селі Діброва Лиманської громади та збирала свідчення людей, постраждалих від війни.
“На основі матеріалу вашої редакції та додаткових свідчень, які зібрала Тетяна Курілова, історія нашої родини була опублікована і в газеті “Зоря” Лиманської громади. Так історія нашої родини, яка через війну була змушена виїхати з рідного села, фактично повернулася до громади, де все почалося”, – розповідає Ірина.
Газета як свідчення
Згодом друковані публікації стали важливими для родини Ірини. За словами героїні матеріалу, газети “Сільське життя” та “Зоря” були використані як частина документального підтвердження під час встановлення обставин пережитих подій.
Це мало особливе значення для мами Ірини. Після пережитого жінка втратила документи. Її чоловік, батько Ірини, загинув унаслідок ворожої атаки. Частина людей, які могли б підтвердити події, загинули, виїхали або опинилися в різних регіонах. У таких обставинах будь-яке зафіксоване свідчення набуває великої ваги.
Матеріали в газетах допомогли підтвердити, що ці події справді відбулися, а історія родини не загубилася серед тисяч інших трагедій війни.
За словами Ірини, її 74-річна мама змогла поновити документи та відновити отримання пенсії. Нині вона проживає у Коростені у племінниці.
Ця історія показує: робота журналістів важлива не лише в момент публікації. Коли редакція уважно записує людську історію, фіксує імена, місця, обставини, свідчення, шлях людини після втрати дому чи рідних — такий матеріал може стати більше, ніж текстом. Він може стати документом часу. Свідченням, яке допомагає не дати правді зникнути.
Підтримка місцевих медіа стала одним із пріоритетних напрямів роботи Національної спілки журналістів України.
Відродження місцевої преси на деокупованих і прифронтових територіях Сергій Томіленко називає одним із найважливіших пріоритетів Спілки. За сприяння НСЖУ вдалося надрукувати бодай по одному випуску близько 40 прифронтових газет, більшість із яких виходять і сьогодні. Такі газети часто стають єдиним доступним джерелом інформації для жителів прифронтових територій, але їхнє значення виходить далеко за межі простого інформування. Такі видання стають потужним об’єднавчим фактором прифронтових громад, допомагають людям виживати і відчувати свою долученість до України і українства.
За кожним таким виданням – люди, які працюють у виняткових умовах. За даними НСЖУ, у кожній четвертій редакції на прифронтових і деокупованих територіях газету роблять одна-дві особи, а середнє падіння доходів сягає майже двох третин. Щоб ці голоси громад не змовкли, Спілка через мережу Центрів журналістської солідарності (вони діють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові з присутністю в Сумах, Івано-Франківську) передає редакціям генератори й зарядні станції, бронежилети і детектори дронів, журналістську техніку, надає посильну фінансову, юридичну та психологічну допомогу, проводить навчання. Лише спільними зусиллями НСЖУ та Української асоціації медіабізнесу за три з половиною роки повномасштабної війни в громадах було вирішено понад 400 проблем.
Ці зусилля мають і системний вимір. Спільно зі Шведською медіабізнес-асоціацією (TU) НСЖУ реалізує програму Frontline Press, покликану посилити стійкість 25 прифронтових газет, які забезпечують громадам доступ до важливої інформації та протидіють російській дезінформації. Адже місцева газета на лінії фронту – це більше, ніж джерело новин. Як писала The Irish Times, для людей вона стає символом боротьби й стійкості, нагадуванням про те, що про них не забули.
Дискусія з цього приводу: