Двері Запорізького Центру журналістської солідарності НСЖУ відчинилися – і на порозі з’явився гість, який одразу наповнив простір теплом і світлом. Громадянин Литви, захисник України, журналіст Міндаугас Йонушас. Стрункий, усміхнений, щирий, у вишиванці – він промовив просте й водночас таке сильне: «Слава Україні!» І ці слова миттєво знайшли відгук у серцях запорізьких медійників і журналістів-переселенців.
Він говорив українською – трохи з акцентом, але з великою любов’ю. Зізнався, що вчив мову, слухаючи українські пісні, вбираючи її не лише розумом, а й душею. І в цьому було щось надзвичайно зворушливе.
Міндаугас почав із головного: Запоріжжя – місто на передовій, всього за двадцять кілометрів від фронту, і саме тут особливо важливо щодня нагадувати світу, за що бореться Україна.
«Вишиванка, яку я так люблю носити,– це генетичний код нації», – сказав він. І додав: її не варто берегти лише для свят, вона має жити в буднях, бо українцем потрібно бути не колись, а сьогодні, зараз, щодня.
І як важливо пам’ятати, що кожна наша звична дія – робота, кава, прогулянка чи концерт – оплачена чиєюсь жертвою. Його очі світилися, коли він згадував Запорізьку обласну філармонію, де вже встиг побувати на концерті, як острів світла й культури серед тривог і сирен.
Його шлях до України почався у 2022 році, під час мітингу в Клайпеді, рідному місті. Йому вперше дали до рук український прапор. «І я досі його тримаю», – сказав він. Не буквально – серцем. Як символ віри, боротьби й незламності, який він проніс крізь ці роки.
Коли він приїхав до України, знав лише чотири слова: «Привіт», «Слава Україні», «Путін …ло!» і «Дякую». І далі, почав учитися – годинами слухав пісні, вдумувався, відчував. І мова відкрилася йому, як відкривається щось дуже рідне.
Своє перше Різдво він зустрів під Покровськом. Як бойовий медик, рятував життя на Запорізькому напрямку – там, де біль найгостріший, де кожна хвилина може стати вирішальною.
– Я отримав контракт не тому, що мені нічого робити вдома…, – його голос звучав тихо, але твердо. Він уже рік не був удома, хоча дім для нього – велика цінність. І все ж він обирає залишатися там, де болить найбільше. Не через зневагу до власного життя, а через глибоке усвідомлення: саме тут він потрібен. Саме тут може врятувати чиєсь життя.
Він міг поїхати на Захід України, жити в безпеці. Але, повернувшись до Запоріжжя по речі, раптом зрозумів: не здатен залишити це місто. Воно стало його домом – не за документами, а за відчуттям. І тепер не має значення, де саме служити, скільки часу доведеться провести між життям і смертю – важливо бути поруч із людьми, які тримають країну на своїх плечах.
Міндаугас переконаний: тактичну медицину має знати кожен українець. Він мріє про безкоштовні курси для всіх – бо це знання, що рятує життя. Він беззастережно вірить у Збройні Сили України, називає їх найсильнішою армією світу і вже планує підписати новий контракт. Його майбутнє тут, в Україні. І він називає справжнім дивом те, що в місті, яке щодня відчуває біль війни, живе мистецтво – звучить музика, працює філармонія, народжується натхнення.
Ще одна пристрасть Міндаугаса – це журналістика.
– Розумієте, я не можу не писати! Іноді я просто стримую себе, щоб не писати одразу, прямо під час події, іноді пишу образу, на зупинках, навіть не доїхавши до ноутбука, в блокноті. Я писав і пишу багато про війну, пишу тільки правду, мій обов’язок, я вважаю, боротьба з дезінформацією, яка є брудом, і неповинна захаращувати достойні засоби інформації.
У його словах немає зайвих прикрас, зате є головне – чесність і глибина людини, яка пройшла крізь війну поруч із нами і свідомо залишилася. Людини, для якої Україна стала не просто місцем на мапі, а внутрішнім вибором. І, можливо, саме в цьому – найсильніший сенс його історії. Вона не про героїзм заради гучних слів, а про щоденну присутність, про відповідальність і про здатність бути там, де найважче, бо любов до країни вимірюється не гаслами. Вона проявляється в діях, у рішенні залишитися, допомагати, рятувати, підтримувати.
І цей вибір – усвідомлений, непростий, але справжній і щирий, литовець Міндаугас Йонушас робить щодня. Разом із українцями.
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контакти Центру журналістської солідарності в Запоріжжі – 096 277 53 52 (Наталя Кузьменко, Валентина Манжура, співкоординатори Запорізького центру), адреса: пр. Соборний, 15.
Тамара Борт, фото Дар’ї Зирянової
Дискусія з цього приводу: