Для українських журналістів-розслідувачів четвертий рік повномасштабної війни виявився найважчим, пише Ілля Лозовський на сайті міжнародної організації розслідувальної журналістики Organized Crime and Corruption Reporting Project (OCCRP). Рік розпочався з удару ззовні, коли на початку 2025 року Дональд Трамп розформував американські агентства з надання іноземної допомоги. Ключове джерело фінансування журналістики фактично зникло за одну ніч.
Рік завершувався в холоді й темряві: нещадна російська бомбардувальна кампанія зруйнувала українську енергетичну інфраструктуру, позбавивши мільйони людей тепла й світла взимку, суворішу за ту, що пам’ятає більшість. Найпростіші повсякденні справи перетворилися на боротьбу.
Попри все це, українські журналісти продовжували публікувати розслідування, що резонують серед місцевих лідерів і привертають міжнародну увагу.
Більшість цих журналістів — жінки, і майже всі вони молоді. Попри те, що вони виховують малих дітей і хвилюються за чоловіків на війні, вони продовжують опитувати джерела, вивчати витоки документів і аналізувати дані.
«В Україні ні в кого нема багато енергії, — каже Анна Бабінець, головна редакторка Slidstvo.info, давнього партнера OCCRP. — Але, з іншого боку, оскільки ми журналісти, ми можемо боротися… Енергія інколи приходить, коли ти щось відкриваєш».
Ще до того, як країна замерзла цієї зими, українські редакції стикалися з викликами, які мало хто міг собі уявити.
Анна Бабінець утратила понад п’яту частину свого колективу, коли колег-чоловіків мобілізували на фронт. «Ми чекатимемо на них після війни», — каже вона.
А після того, як журналісти розслідувального підрозділу «Схеми» Радіо Свобода викрили російські спроби вербувати українських підлітків для диверсій, хвиля зловісних повідомлень про замінування із зазначенням імен журналістів надійшла до установ по всій країні.
А ще, звісно, бомбардування, які відбуваються мало не щоночі. (Як показало нещодавнє розслідування, російські дрони-камікадзе масово виробляють із використанням європейських комплектувальних.) Для багатьох місяці тривог, вибухів і відбоїв перетворилися на своєрідний фоновий шум, що порушує сон, але вже не спонукає до регулярних походів до укриття. Та дехто мав менше щастя. Координаторка OCCRP в Україні Олена Логінова, досвідчена журналістка-розслідувачка, мала нещастя жити поруч із промисловим об’єктом у Шевченківському районі Києва. Одного ранку влітку 2024 року серія російських ракет вибухнула неподалік.
«Я щойно писала в робочих чатах, і тут одна вибухає, — згадує вона. — Коли одна ракета прилітає, ти думаєш: добре, я жива, і далі працюєш. Але потім дуже швидко прилітає друга, і ти розумієш — добре, моє тіло цього не сприймає. А потім — п’ять разів».
Утративши відчуття безпеки, Логінова більше не могла спати вдома. Ніч за ніччю вона намагалася заснути на сусідньому паркінгу, що слугував бомбосховищем. Зрештою вона вдалася до єдиного, що допомогло, — виїхала з міста за місто.
Ті, хто залишився в Києві, відчувають, як повсякденна боротьба за виживання майже без електрики й опалення виснажує їхні сили та розумові здатності. Раніше електрику відключали за графіком. Однак після того як російські атаки посилилися цієї зими, ремонтні бригади перестали справлятися, і відключення стали непередбачуваними та майже безперервними.
«У моїй квартирі електрика є півтори години на добу, — каже Яніна Корнієнко, журналістка Slidstvo.info. — Цього вистачає, щоб зарядити телефон, зарядити павербанки… Але я б не сказала, що блекаути — це найгірше. Я б сказала, що відсутність опалення набагато гірше».
«Ти йдеш у холодне укриття, бо хочеш вижити, а після безсонної ночі прокидаєшся, — каже вона. — Не можеш зробити гарячу каву… Не можеш прийняти гарячий душ. То просто йдеш на роботу як є».
В офісі Kyiv Independent, англомовної редакції, заснованої незадовго до вторгнення, температура падала до 8 градусів.
«Вдома працювати не можна, бо вдома ще гірше. Тут принаймні є генератор, стабільніший інтернет, — каже Євгенія Моторевська, яка очолює підрозділ із розслідування воєнних злочинів видання. — Але в офісі дуже холодно… ти приходиш, і перші кілька годин просто намагаєшся зігрітися, говориш про нічні бомбардування, а потім поступово можеш братися за роботу».
Моторевська також виїхала з Києва після кількох російських ударів по її центральному району й тепер їздить на роботу з передмістя. Іншим узагалі важко дістатися до офісу. Бабінець зі Slidstvo.info розповідає про колегу з двома малими дітьми, яка живе на 24-му поверсі багатоповерхівки. «Коли нема електрики, ліфти не працюють. І води нема, бо помпи не працюють. Спустити дітей донизу майже неможливо. Для неї це справді, справді тяжко».
Ці постійні виклики створюють психічну втому, через яку важко зосередитися на чому-небудь іншому.
«Щодня ти маєш ухвалювати рішення про те, що ти робиш із роботою, що ти робиш із дітьми, яке рішення найкраще на цей день, — каже Бабінець. — Можливо, за два дні воно вже не буде найкращим».
«Твій рівень зосередженості зовсім інший, — каже Моторевська. — Я бачу цю проблему в нашій команді, у всьому виданні — масове виснаження».
Серед цього невпинного тиску маленькі радощі стають перемогами. Під час відеодзвінка до свого офісу Валерія Єгошина, журналістка-розслідувачка «Схем» Радіо Свобода, з іронією зазначила, що «чекає на “Орєшнік”» — новий тип російської балістичної ракети з кількома бойовими частинами. Однак вона була задоволена, що вранці змогла помити голову. «Це потребувало певних зусиль», — сказала вона.
Журналісти описували різні способи зігрітися: Корнієнко спала в лижних штанах і розповідала, що колеги ставили намети у своїх квартирах. Єгошина каже, що нагріває цеглину на газовій плиті. «ChatGPT скаже, що так робити не можна, — жартує вона, — але я думаю, жити в оселі, де дев’ять градусів, було б небезпечніше».
Багато журналістів знаходять розраду в солідарності, пишучи одне одному допізна, чекаючи на прильоти російських ракет. Інші приймають антидепресанти або регулярно ходять на терапію. Але інколи нічого з цього не вистачає, і точка зламу може настати в найнесподіваніший момент.
Єгошина згадує перший раз під час війни, коли не змогла вийти на роботу. «Уже в поганому настрої через блекаути», вона перебирала гігабайти даних із телефону російського генерала. Вона витримала, не вперше, фотографії мертвих тіл та інші жахіття. Але потім натрапила на відео, де російські солдати катують мишу.
«Вони її розіп’яли. Вони сміялися, давали їй цигарки й допитували, питали, де твої товариші, — каже вона. — Я побачила це відео, і мене зламало. Я почала плакати, може, вперше за рік. І написала редакторам: я не можу завтра працювати. Просто не можу. А вони: чому? А я: …ситуація з мишею».
Щоб зберегти здоровий глузд, Єгошині потрібно працювати — це почуття поділяли й інші. Результатом стала безліч розслідувальних матеріалів, що стануть ключовою частиною історичного літопису цієї війни. Єгошина нещодавно опублікувала розслідування, засноване на повідомленнях російського генерала, — з жахливими жартами й доказами можливих воєнних злочинів.
Журналістика на війні
Протягом останніх чотирьох років війни українські журналісти-розслідувачі здійснили низку помітних розслідувань. Ось деякі з них:
• «Схеми» ідентифікували російського тюремного лікаря, відомого жорстоким поводженням з українськими полоненими. Ілля Сорокін, якого жертви називали «доктор Зло», згодом потрапив під санкції Європейського Союзу.
• Slidstvo.info розкрило поневіряння та зловживання, яких зазнали сотні українських сиріт, евакуйованих до турецьких готелів українським підприємцем.
• У спільному розслідуванні Dnipro.media та Slidstvo.info повідомили, що сестра розшукуваного бізнесмена роками мешкала в квартирі в центрі Москви, пов’язаній із родиною російського генерала.
• KibOrg викрив, як данська компанія, ймовірно, допомагала продавати зерно з окупованого українського порту.
• Kyiv Independent показав, як російські дрони виготовляють із європейських деталей.
• hromadske висвітлив скандал, у якому Міністерство оборони України заплатило посередникам за боєприпаси, які так і не були поставлені.
• Українське “Телебачення Торонто” ідентифікувало російських солдатів, які стратили поранених українських полонених.
• NGL розслідувало випадки невдалих перевірок харчування в українській армії.
Попри всі труднощі, нове покоління журналістів обирає цю професію. «Мене дуже тішить, що в нас стільки нових журналістів, молодих, — каже Логінова. — Вони могли б обрати щось інше. А вони обирають цю професію. Мабуть, відчувають, що це щось важливе».
Серед цих молодих журналістів — Максим Дудченко, репортер KibOrg, розподіленої групи активістів і журналістів, що об’єдналася після вторгнення 2022 року. Він живе в Харкові, другому за величиною місті України, лінія фронту від якого — лише за кілька десятків кілометрів. Але місто постраждало не так сильно, як Київ останніми місяцями, і він каже, що життя «набагато легше», ніж у столиці. «У нас тут навіть щойно запустили 5G», — каже він.
Утім, його будинок у центрі втратив опалення після того, як сусідню теплостанцію «рознесло вщент». Коли зникло світло, Дудченко переїхав до матері на околицю міста.
Його команда інколи втрачає натхнення, каже Дудченко, називаючи звичні скарги на електрику та інтернет. Але вони просуваються вперед. Спочатку працюючи як волонтери, минулого року вони зареєстрували організацію та отримали кілька грантів, зокрема від OCCRP.
Дудченко, який щойно здобув ступінь магістра, тепер працює в KibOrg на повну зайнятість. «Мені подобаються розслідування, — каже він, — бо це жанр, де ти справді можеш щось зробити».
Ще одне, навіть новіше видання — Dnipro.media, запущене у 2024 році. Лінія фронту в Дніпрі, четвертому за величиною місті України, не так близько, як у Харкові, — але наближається.
Анна Матвієнко, співзасновниця видання, каже, що її надихнуло створити його після того, як її чоловік пішов до Збройних сил. Відклавши мрії про переїзд за кордон, вона каже: «Я зрозуміла, що хочу залишитися тут і робити щось для своєї країни».
Матвієнко захоплюється відстеженням того, що відбувається з міським бюджетом Дніпра, який, за її словами, є другим за величиною в Україні. Після Євромайдану 2014 року — зміни влади, що спровокувала початкові атаки Росії — реформа децентралізації забезпечила те, що більше доходів залишалося в містах. Але лише незначний відсоток бюджету Дніпра спрямований на підтримку Збройних сил, каже Матвієнко, і саме це спершу підштовхнуло її до активізму, а потім — до журналістики.
Розслідування — лише частина роботи Dnipro.media. «Людей цікавить не тільки розслідувальна журналістика, бо вони не розуміють основ, — каже вона. — Наша місія — ввічливо їх просвічувати» — через пояснювальні матеріали, сервісну журналістику або навіть ностальгію — «руйнувати стереотипи про Дніпро».
Для Матвієнко припинення підтримки з боку Сполучених Штатів стало потужним ударом.
«Ми втратили всі гроші й вісім місяців працювали безоплатно, — каже вона. В якийсь момент вони з колегами поставили собі дедлайн: якщо не вдасться замінити фінансування до літа, вони закриються. Зрештою вони вижили завдяки кільком іншим грантам, зокрема від OCCRP.
Журналістика видання спричинила спротив. «Ми стаємо дедалі помітнішими для місцевої влади», — каже вона, описуючи випадок, коли місцевий чиновник ударив її по обличчю.
Попри зрозуміле зосередження на російській жорстокості — «Наш обов’язок — розслідувати воєнні злочини, намагатися дати шанс на справедливість тим, хто страждає», каже Єгошина — розслідування української корупції не припинилися.
«Ми розуміємо, що і те, і те [розслідування воєнних злочинів та корупції] дуже важливе для перемоги у війні, — каже Бабінець. — Це дуже складно, бо ми — демократична країна, що бореться з авторитарною. У демократичній країні ми повинні відкрито говорити про те, що відбувається… Саме за це ми боремося».
Дискусія з цього приводу: