У день четвертої річниці повномасштабного вторгнення, в Запоріжжі, у Центрі журналістської солідарності НСЖУ, зібралися ті, для кого війна – це не стрічка новин і не гучний заголовок. Для них це – життя, що перехоплює подих щодня, це безсонні ночі, сирени і втрати. Фронтові журналісти, діючі й демобілізовані медійники-військові ЗСУ та Нацгвардії, рятувальники, волонтери. Кожен прийшов із власним болем. І символічна назва зустрічі звучала як правда життя–- «У кожного своя війна».
Захід почали з хвилини мовчання за 144 українськими журналістами, чиї голоси назавжди змовкли від початку великої війни. Саме таку страшну цифру називають Міжнародна федерація журналістів та Національна спілка журналістів України. Сто сорок чотири історії, сто сорок чотири обірвані долі, сто сорок чотири недописані тексти, невідзняті сюжети…
–Це не свято. Це день вшанування захисників України, День пам’яті, гідності й невимовного смутку. Усе переплелося», – сказала, відкриваючи зустріч, співкоординаторка Центру Валентина Манжура. І в цих словах звучала правда – гірка й світла водночас.
Голова Запорізької обласної організації НСЖУ, співкоординаторка Центру Наталія Кузьменко нагадала, що вже 15 липня 2022 року під егідою ЮНЕСКО в Запоріжжі запрацював один із перших в Україні Центрів журналістської солідарності. Тут знаходили прихисток релоковані редакції з окупованих територій, навчали редакторів працювати в новій, жорстокій реальності, фіксували воєнні злочини – щоб правда жила.
– Ми не чекали. Ми діяли. Журналісти воюють, документують, волонтерять. І це не перебільшення, це спосіб вижити й вистояти, – наголосила вона.
Речниця обласного управління ДСНС Юлія Баришева зі сльозами на очах згадувала перші години вторгнення – хаос, вогонь, страх. І маленьку Кіру з Енергодара, яку ще до великої війни евакуювали на лікування до «Охматдиту», а під час обстрілів рятували вдруге. Дитинство, яке війна намагалася вкрасти двічі.
Олена Шевчук, колишня тележурналістка, волонтерка, голова ГО «Запорізькі Берегині», яка з першого дня поруч із пораненими у Запорізькому військовому госпіталі, поділилася історіями бійців – скалічених, полонених, з ампутаціями. Її команда допомагає не лише українцям, а й іноземним добровольцям – колумбійцям, бразильцям, французам. Бо ця війна торкнулася сердець далеко за межами України.
Серед присутніх був і Ігор Лавров фотокореспондент 15-ї бригади НГУ імені Героя України лейтенанта Богдана Завади. Ігор приїхав безпосередньо з фронту. Каже: за рік війна змінилася, стала ще жорсткішою.
– Працювати з журналістами зараз – як грати в рулетку. Ти розумієш ризик, але ідеш. Бо мусиш. Бо світ має бачити наших хлопців, їхні подвиги. Ми зобов’язані розповідати їхні історії, – говорить він.
Журналістка Єва Миронова розповіла про найстрашніше – виїзди на місця прямих влучань у багатоповерхівки на проспекті Соборному, в Осипенківському мікрорайоні, на вулиці Якова Нововицького. Про вирви від КАБів під Оріховом – рани, що розпанахали землю.
– Найболючіше – дивитися, як вимирають прифронтові міста. Кушугум, Комишуваха, Таврійське… Ще восени там сміялися діти, кипіло життя. Тепер – тиша і порожнеча, – ділиться вона своїм болем з колегами.
Волонтерка й журналістка Юля Долженко зізналася: іноді камера стає зайвою.
– Іноді, коли евакуюєш літню родину з території, де неможливо вже жити через обстріли, не думаєш про те, який вдалий сюжет можна було б відзняти. Хочеться просто взяти за руку й вивезти у безпеку. Після таких поїздок мрієш повернутися додому й мовчати. Бо якщо не берегти психіку – зламаєшся, розповідає Юля.
Ветеран, колишній піхотний офіцер Олександр Верьовкін передав слова свого колеги-журналіста Віктора Сосницького, який майже чотири роки воює у «зоні смерті» як звичайний піхотинець: «Переможе той, хто вистоїть на один день довше». І в цих простих словах – формула нашої надії.
Журналістка Суспільного Анастасія Потапенко назвала найтяжчими поїздки у міста, куди, можливо, вже не повернешся, бо їх майже зрівняли з землею: Степногірськ, Гуляйполе, Успенівка, Оріхів… Все. що відбудується після війни, буде вже іншим…
– Ми маємо зберегти пам’ять про цих людей і ці міста – у текстах, у книжках, у свідченнях. Щоб одного дня написати інші історії – про повернення додому, – говорить журналістка…
Спогадами про перші дні великої війни й про роботу релокованих редакцій поділилися редакторка оріхівської «Трудової слави» Світлана Карпенко, журналістка «Голосу Гуляйпілля» Тамара Борт, письменник і краєзнавець Іван Кушніренко. Кожен із них веде свій літопис рідного краю і його людей у дні війни. І коли війна закінчиться, історію нашої країни напишуть не лише військові й політики. Її напишуть журналісти з маленьких міст, які не вимкнули світло, навіть коли все навколо занурювалося в темряву. Бо журналісти – то очі війни.
Виступали також журналіст і волонтер Микита Шляхтунов, телеоператор Володимир Кіт, який підірвався на ворожій міні на Донеччині й дивом вижив, письменник Полян-Пилип Юрик, якого через поважний вік не взяли до війська, але він видає за власний кошт і передає на фронт воїнам свої поетичні збірки – як слова підтримки й світла. Історик і журналіст Едуард Бобровицький розповів про «Хроніки війни» – працю, яку пише щодня, ніби фіксує пульс країни, що бореться.
На заході виступив і Данило Бабченко – колишній воїн, а нині – один з лідерів ГО «Сила розвитку», нашої партнерської організації, яка допомагає ветеранам війни повернутися до мирного життя, знайти роботу, пройти реабілітацію.
Учасники заходу переглянули також фільм про роботу запорізьких рятувальників та журналістів під час війни – без прикрас, але з правдою в кожному кадрі.
Цей день не був урочистим. Він був оголеним до нервів. Зі сльозами, яких не соромилися, з тишею, важчою за слова, з болем і вдячністю. Бо справді – у кожного своя війна – у журналістів вона – ось така. Але пам’ять у нас одна. Гідність – одна. І віра в Перемогу – спільна, як серця, що б’ються в унісон.
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контакти Центру журналістської солідарності в Запоріжжі – 096 277 53 52 (Наталя Кузьменко, Валентина Манжура, співкоординатори Запорізького центру), адреса: пр. Соборний, 15.
Тамара Борт, фото Світлани Христенко
Дискусія з цього приводу: