До Івано-Франківського Центру журналістської солідарності завітала журналістка Оксана Библів, фіксерка в Україні для італійських медіа, публіцистка, перекладачка, голова Громадської організації «Ucraini Irpini A.P.S.», волонтерка, голова української вечірньої школи «Корені» в м. Авелліно (Італія). Оксана родом із Рожнятова, що на Івано-Франківщині. Навчалася в місцевій школі, вищу освіту здобула в Університеті харчових технологій у Києві. З 2000-го проживає в Італії. З початком повномасштабної війни в Україні основна її діяльність – робота фіксера та перекладача в Україні для італійських медіа.
Про шлях у журналістику, роботу в італійських медіа та відповідальну місію фіксера в Україні в умовах війни поспілкувалися з Оксаною Библів під час її відвідин Івано-Франківського Центру журналістської солідарності.
– Пані Оксано, приємно, що Ви завітали до нашого Центру. Хотілося б більше дізнатися про Вашу роботу фіксера. Але, передусім, розкажіть трохи про себе, про свій шлях у журналістику.
– Напевно, все почалося ще в шкільні роки, коли я писала свої перші твори. Тоді мені радили вступати на філологію або журналістику. Проте склалось інакше, оскільки тоді я не мала такої мети. Закінчила Національний університет харчових технологій у Києві, інженерний факультет. Але ще під час студентства почала дописувати до галузевого журналу «Упаковка» інформаційно-аналітичного центру, який виходить і досі трьома мовами. Це був мій перший практичний досвід у журналістиці, а для редакції журналу – це була перша студентська робота. Публікувалася в цьому виданні понад три роки. Писала українською мовою, а згодом кілька моїх матеріалів вийшли в перекладі італійською – це вже після того, як я переїхала до Італії.
– Тобто, саме в Італії журналістика почала відігравати для Вас вагому роль?
– Саме так. У 2000-му я приїхала до Італії. Оскільки наша вища освіта безпосередньо не визнається в Європі, довелося розпочинати все спочатку. Працювала на різних роботах, щоб забезпечити навчання, професійні та мовні курси. Впродовж п’яти років навчалася в школі перекладачів та на факультеті з медіакомунікації в Турині. Коли з’явилася потреба доносити інформацію до української громади, яка є однією з найчисельніших в Італії, ми разом із редакцією італійської газети «ОттоПаджіне» в місті Авелліно започаткували проєкт публікацій українською мовою.
Я виступила в ролі редактора. Це був проєкт для українців, але згодом він трансформувався: ми почали на італійських шпальтах розповідати про українську історію, культуру, традиції. Згодом із тією ж редакцією втілили в життя ще один проєкт – періодичний журнал «Емейс», який видавався дванадцятьма мовами, щоб поширити наш досвід серед інших мігрантських спільнот. Згодом саме ці проєкти, як інноваційну модель української преси за кордоном, ми презентували разом з італійським головним редактором на Форумі українських медіа у Валенсії, де мала велику честь познайомитися та надалі спілкуватися зі світлої пам’яті Дмитром Павличком.
Зараз дописую до інших італійських видань. Газетна журналістика для мене ближче, адже розпочинала свою медійну діяльність із друкованої преси.
До роботи у напрямі журналіст-публіцист повернулася інтенсивніше з 2014 року. Моя діяльність як журналіста не завжди є основною. Вона, здебільшого, пов’язана з перекладацькою роботою. Це мої дві паралельні професійні дороги – перекладач-журналіст. Можливо й тому по-іншому сприймаю інформацію. Адже розумію, що кожне слово має свою вагомість.
З 2014 року, з початку війни в Україні, основна моя діяльність зосереджена на роботі фіксера в нашій країні для італійських медіа.
– Пані Оксано, як Ви стали фіксером? І в чому суть Вашої роботи?
–Моя перша робота фіксера розпочалася з українськими журналістами в Італії. Наші колеги приїжджали й досі приїжджають до цієї країни і, відповідно, потребують мовної підтримки в організації та проведенні відеозйомок, сюжетів. Тісно співпрацюю з українськими журналістами, особливо тепер, у період повномасштабної війни. Ми завжди можемо покластися один на одного, звернутися по допомогу навіть у найскладніших умовах.
Зазначу, що з початком повномасштабного вторгнення я частіше перебуваю в Україні. До 2022 року все було навпаки – майже постійно жила в Італії.
Пригадую, в Україну я приїхала за чотири дні до початку повномасштабної війни. Тоді мене не полишала думка: обов’язково треба бути вдома. Основну увагу в своїй професійній діяльності я зосередила на роботі фіксера: супроводжую італійських журналістів в Україні, допомагаю з логістикою, перекладом, збором інформації, організацією інтерв’ю.
Серед італійських медіа, які регулярно працюють в Україні, маю сталу й довготривалу співпрацю з групою телебаченням Rai – Radiotelevisione italiana – це міжнародні телеканали італійського громадського телемовлення. Ми працюємо в різних форматах: це може бути підготовка сюжетів для щоденних новин або добірка матеріалів для періодичних рубрик. Нещодавно разом із редакцією Tg2Dossier ми зняли два документальні фільми на прифронтових територіях та поблизу лінії фронту.
Перший фільм присвячений українським жінкам в умовах війни, на яких фактично тримається економіка України. Мали ексклюзивне інтервʼю з першою леді, з жінками-підприємницями, домогосподарками, військовими, вчителями, сестрами-монахинями. Знімальна група пройшла маршрут із Заходу на Схід – Львів, Київ, Дніпро, Харків, Ізюм, Слов’янськ, Краматорськ й інші населені пункти. Уявіть собі: ми були на відстані всього двох із половиною кілометрів від лінії фронту!
Другий фільм – своєрідне продовження першого, але з акцентом на цивільне населення, військових і загалом на життя в умовах війни. Ми розпочали маршрут з Івано-Франківська і далі прямували у бік Донеччини. Доїхали до Покровська саме тоді, коли в місті відбувалась евакуація населення. Ворог безжально обстрілював місто. Останній сюжет ми вже знімали під обстрілами.
Схожі ситуації траплялись і під час зйомок у Харкові та на Київщині. У таких умовах складно визначити, на якій відстані перебуває ворог. Часто доводилося допрацьовувати поспіхом і якнайшвидше залишати небезпечні території. Особисто я найбільше хвилювалася не за себе, а за італійських колег. Але слід відзначити, що в Україну з-за кордону приїжджають ті медійники, які чітко усвідомлюють усі ризики своєї роботи у зоні бойових дій.
Основна мета нашої співпраці – донести з перших вуст правдиву інформацію про те, що відбувається в Україні та розповісти якою ціною наш незламний український народ продовжує боротися за свою перемогу. Саме тому важливо, щоб пересічні італійці отримували новини від своїх журналістів, яким довіряють. Кожне інтервʼю ми починаємо або завершуємо словами: «Слава Україні!» – італійці вже добре знають, що це означає. Для мене це надзвичайно важливий емоційний момент, коли розумієш, що все, що ти робиш, має значення, що це не дарма.
Наразі я працюю фіксером виключно з італійськими медіа. Водночас, за потреби, допомагаю і українським телеканалам, зокрема 1+1, 2+2, 5 канал й інші.
– Тож які основні етапи включає робота фіксера?
- Я би виокремила такі основні етапи:
Перший – організація логістики. Тобто, фіксери допомагають знайти тимчасове місце проживання, при потребі домовитися про оренду обладнання, захисного спорядження задля безпеки (якщо йдеться про роботу в умовах війни, на місці надзвичайних ситуацій) й інші питання, пов’язані з перебуванням та роботою групи медійників в Україні.
Другий – налагодження контактів та забезпечення доступу. Фіксер допомагає узгодити всі питання щодо отримання дозволу на здійснення зйомки, запису інтерв’ю з потрібними людьми.
Третій – надання інформації та консультацій. Тобто, фіксери, при потребі, мають надати більш детальну інформацію про той чи інший регіон, де будуть працювати іноземні медійники, поради щодо безпечної роботи в тому чи іншому населеному пункті.
Четвертий – забезпечення перекладу, як синхронного, так і, якщо потрібно, розшифровки зібраного матеріалу.
П’ятий – розв’язання проблем та подолання перешкод. Фіксери мають бути готовими вирішувати будь-які непередбачувані проблеми, які виникають у процесі роботи.
Зазначу, що без фіксерів, зокрема, чимало репортажів про Україну просто не з’явилися б у міжнародному інформаційному просторі
– Пані Оксано, ви розповідали, що працювали над матеріалами навіть під обстрілами. Як у таких умовах Вам вдалося подбати про безпеку знімальної групи?
– Ви ж розумієте, коли в країні війна, передбачити небезпеку неможливо. Але деякі моменти ми все ж продумували заздалегідь. Зокрема, отримали захисне спорядження для італійських медійників у Харківському Центрі журналістської солідарності. Дуже вдячні координаторці Центру Анні Черненко, яка не лише надала нам його, а й сприяла у вирішенні організаційних та технічних питань. Дуже добре, що такий Центр є й в Івано-Франківську. ЦЖС – це потрібний майданчик для співпраці медійників у професії.
Крім того, ми завчасно узгодили маршрут, намагалися не зупинятися в людних місцях чи готелях, іноді приховували наше маркування «Преса», яке могло б привернути увагу до нас. Деякі робочі моменти доводилося змінювати в процесі роботи – маршрут, місце перебування, порядок зйомок. І саме за все це відповідає фіксер, щоб не лише знімальний процес відбувся злагоджено, а й усі були в безпеці.
– З якими італійськими медіа нині співпрацюєте? Чи виходить ця співпраця за межі звичної ролі фіксера?
– Так, ви слушно зазначили – моя співпраця з італійськими медіа не обмежується лише роллю фіксера. Наприклад, долучаюся до інформаційних проєктів із видавничою групою Il Sole 24 Ore, одним із провідних економічних медіа в Італії.
Разом із ними ми реалізовуємо проєкт на Radio 24, що має широку аудиторію по всій Італії. Свого часу головний редактор видання запропонував співпрацю щодо висвітлення подій в Україні, зокрема, у Харківській та Київській областях. Для мене це новий досвід у форматі радіоефіру доносити слухачам події чи історії, які не завжди можливо передати візуально. Програма виходить вранці, саме коли пересічні італійці їдуть на роботу. Останній випуск радіопрограми був про гуманітарне розмінування українських територій. Зараз готуємо чергову поїздку в Україну. Цього разу йтиметься про жінок-військових. Також у рамках цього проєкту вже виходили інтерв’ю з українськими політиками й Блаженнішим Святославом, Отцем і Главою УГКЦ.
Окрім цього, маю цікаву й цінну співпрацю з RAI News 24. З початку повномасштабної війни в Україні вони запровадили в ефірі італійського телебачення постійно діючий проєкт – щоденні новини українською мовою. Випуск триває до п’яти хвилин. Її готують українські журналісти, які проживають в Італії. Ми працюємо по черзі: готуємо новини у співпраці з італійською редакцією, робимо добірку тем, забезпечуємо переклад.
Зазначу, що увага до України в італійських медіа зберігається й нині в різних форматах, особливо протягом цього періоду, коли здійснюються різного роду перемовини.
– Як, за вашим спостереженням, в інформаційному середовищі Італії висвітлюються події, пов’язані з війною в Україні? Чи була якась інформація у період 2014 року, коли розпочалося АТО, і яка різниця у висвітленні подій після початку повномасштабного вторгнення? Що ви помітили?
– Дякую за таке запитання. Дуже слушно. Я би навіть повернулася в часі ще до подій 2014 року, раніше – до загального ставлення в Італії до українців й України. Коли я приїхала до Італії в 2000-му, всіх слов’янських іммігрантів, незалежно від походження, дуже часто сприймали як поляків. Дуже рідко хтось точно називав нас українцями. З часом, коли українська громада в Італії стала чисельнішою, нас перестали плутати з поляками. Особливо після того, як багато поляків повернулися додому після вступу Польщі до ЄС.
Проте з’явилось інше хибне уявлення: нас почали асоціювати з росіянами. Часто казали, що «українці – це ті ж росіяни». І хоча в Італії росіян небагато і вони не настільки інтегровані в повсякденне життя, як українці, це ототожнення дуже дратувало. Ми постійно намагалися пояснювати, що ми – українці, а не росіяни.
Ситуація почала змінюватися згодом – українці стали частиною італійського повсякденного життя: працюють, створюють родини, мають тісний контакт з італійцями. Змішані шлюби, народження нового покоління українців, які розмовляють італійською, навчаються в італійських школах. Усе це формує нову ідентичність, де діти вважають себе одночасно українцями й італійцями.
Щодо інформаційного висвітлення війни, то з самого початку АТО ми, українці в Італії, називали це гібридною війною. Багато з нас почали активно доносити правду про події в Україні. Ще з часів Майдану багато італійців підтримували нас, переймалися ситуацією, брали участь у гуманітарних ініціативах. Саме завдяки цій співпраці стало зрозуміло: Україна – це не Росія.
Не всі італійські медіа, але частина з них, висвітлювали події в Україні. 2016 року, разом із Посольством України в Італії та італійськими друзями, ми організували першу поїздку в Мар’їнку, доставили машину швидкої допомоги на підтримку українським військовим. Важливо, що з нами тоді поїхали не журналісти, а двоє італійських військових у відставці. Це дало нам змогу донести правду з перших вуст, щоб вони самі могли розповісти своїм співвітчизникам, що насправді відбувається в Україні. Ця поїздка викликала увагу і медіа, і звичайних людей – це була щира зацікавленість, а не просто потреба у новинах.
Після початку повномасштабного вторгнення в 2022 році ситуація кардинально змінилася. Нас вже ніхто не плутає з росіянами: стало чітко зрозуміло, хто є агресором, а хто – жертвою. Інформація в Італії й надалі висвітлюється, хоча подекуди з різним рівнем інтенсивності. Але ключову роль у формуванні правдивого образу українців і поширенні достовірної інформації відіграє саме велика й активна українська громада в Італії. Ми щодня спілкуємося з італійцями – на роботі, у побуті, у родинному колі – і це, без перебільшення, потужний інструмент донесення правди.
І ще один важливий аспект – це позиція президента Італії Серджо Маттарелли. Саме завдяки його чіткій, послідовній та проукраїнській позиції стало однозначно зрозуміло, хто є агресором у цій війні, а хто постраждалим. Він власне зазначив, що «Агресія росії проти України змінила історію Європи».
– Пані Оксано, Ви розповідали, що ваші поїздки в Україну з італійськими медійниками мають волонтерський характер. Розкажіть про це.
– Так, кожна наша поїздка з італійськими колегами-журналістами в Україну – це не лише журналістська місія, а й водночас волонтерська. Завдяки супроводу військових капеланів, ми щоразу веземо гуманітарну допомогу для цивільного населення – людей, з якими маємо нагоду спілкуватися під час поїздок. Зокрема, ми відвідали з гуманітарною допомогою Ірпінь у квітні 2022 року, одразу після звільнення міста, куди передавали гуманітарну допомогу навіть під час окупації. Також у травні цього року я з делегацією з Італії, зокрема, за участі представників благодійної організації ROE Italia (Національна оперативна група з надзвичайних ситуацій та цивільного захисту, м. Рим), представників італійської організації AIMS побували на Бериславщині.
– Які випадки особливо Вас вразили під час таких поїздок?
– Один випадок запам’ятався мені особливо. Ми отримали несподіване прохання від родини, яка втекла з Покровська під час обстрілів. Вони не встигли взяти з собою навіть найнеобхідніше. Родина виїхала до батьків на Тернопільщину, а всі речі залишились у Покровську. Вони попросили нас, за зазначеною ними адресою, забрати з їхнього будинку в Покровську речі, які були дуже важливі для цієї сім’ї. Це були дитячі малюнки, іграшки, кілька особистих речей. Місто було майже повністю зруйноване, залишався лише один в’їзд і виїзд. Ворог був дуже близько, але, на щастя, їхній будинок залишився неушкодженим. В оселі ми побачили на стінах українські ікони – і зрозуміли, що це люди глибокої віри. Нам вдалося вивезти й ці ікони, які мали для них велику духовну цінність. Всі зібрані речі ми привезли їм на Тернопільщину. Передати ті емоції, коли ми повернули речі власникам, просто неможливо словами. Мої італійські колеги були надзвичайно вражені. Вони зауважили, що вкотре переконалися, що війна в Україні почалася не в 2014-му і навіть не в 2022 році. Вона почалася значно раніше.
– У контексті волонтерства не можу оминути питання Вашої співпраці з італійською волонтерською асоціацією «Anteas Alessandria» з м. Алессандрії, яка є партнером нашого Центру журналістської солідарності.
– Волонтери – як журналісти: вони ніби відчувають одне одного здалеку. Щось схоже відбулось і з нами. Моє знайомство з «Anteas Alessandria» й особисто з її президентом Лучано Картолано відбулося завдяки окремій співпраці з Івано-Франківською архієпархією УГКЦ, зокрема, з отцем Іваном Стефураком, з яким я знайома вже понад двадцять років. Спочатку ми просто почали спілкуватись, обговорювали різні ініціативи, і вони дізналися про мої поїздки на прифронтові території – до наших військових. Відтоді вони постійно, хоча б частково, виділяють гуманітарну допомогу і для цивільних, і для військових у прифронтових регіонах. Під час кожної моєї поїздки вони завжди питають: «Що потрібно? Чим можемо допомогти?».
Мені відомо, що італійська волонтерська організація «Anteas Alessandria» надає різнобічну допомогу медійній спільноті в Україні. Багато інформації про це читала на сторінках сайту НСЖУ та в соцмережі ФБ Івано-Франківської обласної спілки журналістів й Школи журналістики. Також хотіла би відзначити важливість вашого спільного з «Anteas Alessandria» та Івано-Франківською архієпархією УГКЦ проєкту «Партнерство задля Перемоги». Неодноразово, в ролі перекладача, долучалася до проведення ваших заходів та ініціатив в Україні. Зараз у межах проєкту готується спільна зустріч. Я впевнена, що вона буде плідною і, можливо, з’явиться ще один спільний проєкт. Дуже б цього хотілось. Але не будемо забігати наперед.
– Пані Оксано, у контексті розмови про Івано-Франківський Центр журналістської солідарності хочу запитати вашої думки про важливість таких майданчиків на кшталт нашого Центру в умовах війни та після її завершення. І який досвід має, зокрема Італія, у цьому напрямі?
– Наш мирний час, який обов’язково настане, вже не буде таким, як до війни. Україна змінилась: і середовище, і підходи до роботи, зокрема, в медіа. Саме тому такі майданчики, як Центри журналістської солідарності в Україні, є надзвичайно важливими не лише під час війни, а й після її завершення. Адже нові виклики залишаться, розпочнуться інші процеси, і ми не можемо втрачати пильність, особливо з інформаційної точки зору. Історія нас вчить, що це критично важливо. Я щиро бажаю Івано-Франківському Центрові журналістської солідарності розвитку й завжди готова підтримати його діяльність.
Для порівняння, в Італії немає майданчиків з такими функціями. Там діє Спілка журналістів, яка працює за іншою структурою. Коли я починала свою діяльність, то стикнулась із тим, що роками не проводилися реформи в цій сфері, особливо, на бюрократичному рівні. У законодавстві не було передбачено участі іноземних журналістів. Але завдяки присутності українських колег, зокрема й моїй, ми домоглися змін, і Спілка журналістів Італії почала працювати над тим, щоб дати можливість долучатися журналістам іншого походження. Італійські колеги завжди позитивно сприймають і підтримують українських журналістів.
– Щиро вдячна, пані Оксано за цікаву й змістовну розмову. Ваша відкритість і професійність викликають глибоку повагу! Ваші думки та досвід надихнули на нові роздуми. Успішної нам співпраці задля нашої перемоги! Слава Україні!
– Героям слава! Навзаєм! Дякую за приємну зустріч та дружню розмову у вашому Центрі! У ці дні, коли ми відзначаємо річницю Дня Незалежності України, з думкою та молитвою про всіх тих, хто віддав життя за Україну, з вдячністю та повагою до тих, хто тримає лінію оборони, а також, користуючись нагодою, щиро вітаю колег, які щодня тримають незалежний інформаційний фронт.
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контакти Центру журналістської солідарності в Івано-Франківську – 066 677 07 26 (Вікторія Плахта, координатор Івано-Франківського центру), адреса: вул. Січових стрільців, 25.
Розмову вела Богдана Засідко, Івано-Франківський Центр журналістської солідарності
Дискусія з цього приводу: