Відійшов у засвіти Яків Якович Гальченко, відомий український журналіст, громадський діяч, багаторічний творчий співробітник редакції газети «Голос України».
Шлях у журналістику для нього почався у його рідному Чернігові з публікацій у місцевій пресі. Після закінчення в 1972 році факультету журналістики Київського держуніверситету імені Тараса Шевченка та кількох років журналістської праці він був запрошений на роботу в Київський міськвиконком, де очолював відділ з гуманітарних питань.
Та найбільш помітним і плідним став для Якова Гальченка тривалий період праці в газеті «Голос України». Його публікації на сторінках цього видання привертали суспільну увагу, відзначалися актуальністю, глибиною дослідження гострих проблем нашого життя.
Промовистим прикладом може служити зокрема його стаття «Радість і смуток провісників незалежності», надрукована в трьох газетних номерах за січень 2006 року. В основі її – діалог з відомим українським філософом, правозахисником, дисидентом, багаторічним в’язнем Василем Лісовим, з яким Яків Гальченко познайомився ще в 1967 році, на першому курсі навчання в університеті. На початку статті її автор пише, як із хвилюванням ішов на цю зустріч зі своїм вчителем, колишнім викладачем логіки, ішов через майдан Незалежності, неподалік якого Василя Лісового заарештували в 1972 році кагебісти на його робочому місці в Інституті філософії, після чого був неправедний суд і понад десять років в’язниці й заслання… У згаданій статті розповідається не тільки про страдницький шлях Василя Лісового і пережите ним, а й про те, як з’явився дисидентський рух шістдесятих – сімдесятих років, як виник самвидав, поширювалися протести, що зрештою привело до розвалу Союзу, на руїнах якого постала й незалежна Україна.
Цю статтю, а точніше буде сказати грунтовне дослідження, Яків Гальченко завершує запитанням до співрозмовника, свого колишнього університетського викладача, та його відповіддю: «Шкода, стільки зусиль, страждань, а сьогодні знову та сама проблема – виховання національної самосвідомості?» «Ні, наша боротьба, як і боротьба всіх попередніх поколінь за буття української нації та демократичний устрій, марною не була. Без цього ми не мали б сучасної перспективи, яка дає надію на майбутнє. І треба вірити, втілюючи цю віру в думці і дії. Кожному в міру своїх можливостей і сил».
Одна лише стаття Якова Гальченка. А скільки їх написано ним і залишено нам і наступним поколінням українців. Газетні номери й підшивки, як і рукописи, не горять. І в них, безсумнівно, збережеться слово справжнього журналіста, щирого українського патріота, нашого доброго і вірного побратима Якова Яковича Гальченка.
Світла йому пам’ять.
Друзі, колегн
Дискусія з цього приводу: