Галина Васенок, журналістка-переселенка з Курахового, що на Донеччині, нині проживає і працює у Луцьку. В лютому 2022 року разом із сім’єю виїхала на Дніпропетровщину, а з січня 2023-го тимчасово замешкала на заході України. Галина за освітою – інженер зі зварювальних технологій. До повномасштабного вторгнення окупантів на територію нашої країни вона встигла попрацювати інженеркою на машинобудівному заводі, а також розпочати свою журналістську діяльність у рідному Кураховому на місцевому сайті Кума.City.
Івано-Франківський Центр журналістської солідарності вже другий рік поспіль підтримує постійний контакт із медійницею-ВПО Галиною Васенок та надає всіляку підтримку та допомогу її сім’ї. Про виклики в професії, її благородну місію та співпрацю з Центром – у нашому онлайн-інтерв’ю з журналісткою.
– Передусім, вдячна Вам, Галино, що погодилися поділитися своєю життєвою історією. За освітою ви – інженер. Проте вже третій рік поспіль працюєте в журналістиці. Чи стикаєтеся зі складнощами у роботі?
– Звісно, складнощі є і, думаю, кожен журналіст із ними стикається. Одна з головних – це загальна емоційна виснаженість українців за майже три роки повномасштабного вторгнення. Але для журналістів ця втома не має стояти на заваді, особливо, коли працюєш із важкими темами або соціально вразливими категоріями людей. Важливо зберігати баланс між емпатією та професійністю, щоб не вигоріти.
Іноді доводиться визнавати, що соціальна батарейка розряджена і треба взяти перерву, не братися за складні матеріали, а відволіктися на більш прагматичні напрями роботи. Для мене такою зміною є робота в грантовому відділі CID MEDIA GROUP, де я займаюся звітністю. І хоча грантова підтримка для України від США, в тому числі для медіа, тепер на паузі на невизначений термін, у нашого грантового відділу є робота з грантами від ЄС.
Також є виклики, пов’язані з інформаційною гігієною: потрібно не тільки вчити аудиторію перевіряти факти, а й у своїй журналістській роботі та побуті аналізувати різні джерела і бути обережною, щоб не поширювати маніпуляції чи російські наративи. Але ця робота приносить величезне задоволення, бо ти розумієш, що твоя діяльність має значення.
– Про що пишете найчастіше? Чи доводиться Вам писати на вразливі теми чи про соціально вразливі категорії людей?
– Найчастіше пишу про людей – їхні історії, долі, виклики та перемоги. Особливо мене зачіпають теми переселенців, ветеранів, волонтерів, які змінюють життя своєю працею. Я часто знайомлюсь із людьми, чиє життя змінилося через бойові дії, які втратили майже все, але не втратили віру в Україну.
Писати про соціально вразливі категорії – це завжди відповідальність. Потрібно не просто передати факти, а зробити це делікатно, щоб не травмувати героїв матеріалу. Буває складно знайти баланс між об’єктивністю та емоційністю. Адже в сильних переживаннях бракне слів і хочеться просто мовчки підтримати людину, а не мучити її питаннями на болючі теми. А буває навпаки – в людині стільки болю, що вона не може говорити ні про що інше. Тоді вкрай важливо вислухати все, дати зрозуміти, що її почуття важливі.
Також доводиться завойовувати довіру людей – не всі готові ділитися своїм болем на публіку. Одного разу я познайомилась із дуже активною харків’янкою, бізнес та квартиру якої зруйнували росіяни на початку повномасштабного вторгнення. Вона переїхала в Луцьк і згодом виграла грант на відкриття власної справи. Ми домовились про інтерв’ю, але коли я приїхала на зустріч на виробництво, з’ясувалося, що всю роботу вона робить разом із компаньйонкою. Однак компаньйонка не хотіла говорити, уникала запитань, відмовилася фотографуватися. Це був неабиякий виклик і вважаю, що не все змогла зробити правильно. Адже в історії майже не було цитат компаньйонки, а фото довелося робити здалеку.
– Галино, що Вас надихає журналістській роботі?
– Найбільше надихають люди. Коли ти бачиш, як твої матеріали щось змінюють – це величезна мотивація. Наприклад, коли після публікації історії хтось отримує допомогу, або коли люди дізнаються про нові ініціативи, підтримують благодійні проєкти, долучаються до волонтерства.
З нещодавнього – наша редакція допомогла відновити зруйнований будинок героїні наших матеріалів у Херсоні. Торік у листопаді внаслідок російського обстрілу на Херсонщині була пошкоджена частина будинку сім’ї Торбіних. Батько Оксани отримав важкі поранення, а її 86-річна бабуся сховалася за холодильником, що вберегло її від травм. До збору коштів на відбудову долучилася редакція мережі гіперлокальних медіа Rayon.in.ua, звернувшись до своїх читачів. Історія сім’ї Торбіних, сповнена мужності, знайшла відгук у серцях багатьох людей. За кілька місяців вдалося зібрати суму 35 тисяч гривень, цих коштів вистачило на відбудову стіни будинку та зведення конструкцій даху.
Також мене надихає можливість розповідати про те, що інші могли б не помітити – про маленькі, але важливі перемоги людей, які не опускають руки. Коли людина, прочитавши текст про себе, каже: «Я побачила себе зі сторони і зрозуміла, що я мужньо подолала труднощі та зробила все правильно».
– А як щодо роботи за фахом? Чи не збираєтеся змінювати місце праці?
– Мій шлях у журналістику був несподіваним, але я знайшла себе в ній. Так, за освітою я інженерка з машинобудування, але тепер навіть не уявляю себе в іншій сфері. Журналістика – це можливість бути корисною, висвітлювати важливі теми, знайомитися з цікавими людьми. Повертатися до попередньої професії не планую, бо відчуваю, що зараз я на своєму місці.
– Чи займаєтеся самоосвітою? Наскільки, на Вашу думку, важливо залишатись у професії?
– Журналістика – це сфера, де постійно потрібно вчитись. Я беру участь у тренінгах, вебінарах, читаю профільну літературу. Періодично беру участь в онлайн-заходах, які проводить для медійників Івано-Франківський Центр журналістської солідарності. З приємністю згадую нашу нещодавню онлайн-зустріч, яка відбулася 30 грудня. Ми обговорили підсумки 2024 року та плани на 2025-ий. Для мене було приємно і важливо бути в професійному колі, де кожен почувається важливим та знає, для чого Україні потрібні незалежні медіа.
Також торік я відвідала презентацію книги професійної письменниці, лекторки, журналістки, публіцистки, есеїстки, поетеси, медіадослідниці Марії Титаренко «Не музи, а м’язи» про написання творчих текстів. Після надихаючої зустрічі я придбала собі посібник її авторства, який став моєю настільною книгою.
Особливо цікаві програми з фактчекінгу, журналістики рішень, роботи з відкритими даними. Кожен такий курс дає нові інструменти, які допомагають писати якісніші тексти.
– Галино, впевнена, що така цілеспрямована людина як Ви має цікаві творчі ідеї, задуми щодо професійних проєктів, власні ініціативи. Поділіться цим.
– Думаю, власні ініціативи у мене ще попереду. Торік вдалося реалізувати проєкт із медіаграмотності «Жінки-лідерки. Протидія дезінформації у Волинській області» на запрошення ГО «Молодіжний центр «Тандем», де я провела серію тренінгів для жінок, які є лідерками в своїх громадах та можуть стати справжніми агентами змін, підтримуючи прозорість, критичне мислення та правдиву інформацію.
Я хочу й надалі залишатися в журналістиці. Ця робота для мене не просто професія – це моя місія та мій спосіб життя. Планую розширювати тематику своїх матеріалів, наступна важлива тематика – це поліція на війні. Наразі на фронті виконують бойові завдання три поліцейські бригади: об’єднана штурмова бригада «Лють», зведена бригада Департаменту патрульної поліції «Хижак» та зведена бригада підрозділів поліції особливого призначення «КОРД». Саме про особовий склад цих підрозділів планую підготувати серію матеріалів.
Також хотілося би більше працювати з відеоформатом, розповідати історії так, щоб вони зачіпали серця людей та єднали українців заради нашої перемоги.
Історія війни пишеться вже зараз, і саме українці мають бути рупором, аби не допустити поширення російських наративів, які здатні нашкодити Україні.
– Знаю, що кілька років поспіль Ви виконуєте благородну місію – займаєтеся донорством…
– Донорство – це простий, але дуже важливий спосіб допомагати ЗСУ. Кров потрібна постійно, особливо – у воєнний час. Я давно для себе вирішила, що якщо можу врятувати чиєсь життя – то маю це робити.
У мене рідкісна група крові – третя і резус-негативний. Уперше стала доноркою у 2020 році в рідному Кураховому. В наше місто приїхав мобільний пункт забору крові з Красногорівки Покровського району Донеччини. Здавали кров для пацієнтів військового шпиталю. Відтоді двічі на рік роблю такі донації.
Донорство не займає багато часу, але може стати шансом на порятунок для когось. Це маленька справа, яка має велике значення. Взимку я роблю невелику паузу в донорстві, аби не знижувати імунітет та мати стійкість до сезонних захворювань.
Донором може бути кожна здорова людина, яка важить більш як 52 кілограми. Аби важити достатньо, за тиждень до донорства я маю посилене харчування, вживаю вітаміни та препарати, які містять залізо. Після того, як віддаєш одразу 450 мілілітрів своєї крові, доводиться ще кілька днів відновлюватись. Але я завжди кажу: «Я полежу день і встану. А поранені наші захисники, які не отримають вчасно необхідне переливання, можуть не встати вже ніколи».
–Ви активно комунікуєте з Івано-Франківським Центром журналістської солідарності. Чи допомагає така співпраця в роботі?
– Мережа Центрів журналістської солідарності в Україні, яка створена за ініціативи Національної спілки журналістів України, є потрібною інституцією, яка допомагає журналістам розвиватись, отримувати підтримку та брати участь у професійних проєктах. Окремо хочу відзначити конкурси, які проводив Івано-Франківський Центр журналістської солідарності, що здійснює шефство, зокрема, й над медійниками-ВПО у Волинській області. В них бере активну участь мій син Дмитрик. Для нього це завжди цікаві творчі проєкти та неймовірні призи. Дмитрик пишається Дипломом від Центру за участь в одному із конкурсів та обожнює грати з м’ячем, який отримав у подарунок. Вдячна працівникам Івано-Франківського Центру журналістської солідарності за різнобічну допомогу, підтримку та постійну комунікацію.
Мережа Центрів журналістської солідарності – це ініціатива Національної спілки журналістів України, реалізована у співпраці з Міжнародною та Європейською федераціями журналістів, ЮНЕСКО та за підтримки народу Японії. Наша головна мета – допомога медійникам, які працюють в Україні під час війни. Центри працюють у Києві, Харкові, Запоріжжі, Дніпрі, Львові та Івано-Франківську. Цей проєкт є частиною більш широких зусиль ЮНЕСКО, спрямованих на підтримку безпеки журналістів та свободи слова в Україні.
Контакти Центру журналістської солідарності в Івано-Франківську – 066 677 07 26 (Вікторія Плахта, координатор Івано-Франківського центру), адреса: вул. Січових стрільців, 25.
Розмову вела Богдана Засідко, Івано-Франківський Центр журналістської солідарності
