У перші секунди ворожої атаки на Одесу, 18 листопада, коли у місті було багато загиблих та поранених, великі руйнації, на місце події прибув член Національної спілки журналістів України Андрій Медведєв. Він одразу почав фіксувати суцільне жахіття, у яке перетворився двір мирного мікрорайону багатоповерхівок, і допомагати постраждалим. Це вже не вперше Андрій працює на місцях ударів, документуючи наслідки ударів для Одеської спілки журналістів України. Адже Одеса ледь не щодня перебуває під атаками шахедів, балістики. Журналіст переконаний: війна закінчиться, а докази злочинних дій російського агресора повинні слугувати для покарання тих, хто віддає вбивчі накази. Про роботу у той день і побачене Андрій розповів у інтерв’ю Національній спілці журналістів України.
–Десь о дванадцятій я був на вулиці неподалік від Одеської спілки журналістів України, – розповів Андрій. – Побачив, як падає ракета, за траєкторією руху зрозумів, куди і де буде удар. Аж струсило землю під ногами. Я кинувся уперед… Через 30 секунд був на місці удару у дворі серед багатоповерхівок. Диму повно, машини горять, віддалено вже чулися сирени рятувальників…
Один з перших моментів – запам’яталася жінка, одягнута в уніформу «Нової пошти», вона кричала, плакала, її всю тіпало. Я її обійняв, намагався зарадити гострому стресу. Аби відволікти, розпитував, де була, чи немає поранення. Потроху жінка заспокоювалася. Паралельно знімав усе, що відбувалося довкола.
Спочатку у дворі було мало людей, а потім багато жителів у паніці почали вискакувати із квартир. Ми з одним хлопцем кинулися до чоловіка, який лежав просто на асфальті, але він уже не дихав… Приїхали рятувальники і медики. Ще врізалося у пам’ять, як із квартири вибігла жінка, накинувши рушник, мабуть, вона приймала ванну, тіло посічене уламками, з ран цебеніла кров. Я знаю, що уламкові рани не можна перев’язувати, тож допоміг медикам з тампонуванням.
– Андрію, ви знаєте правила домедичної допомоги, раніше доводилося їх застосовувати?
– І не раз. Пройшов курс домедичної допомоги. . Моє рідне місто – Херсон, я депутат міської ради. Коли почалася війна, майже на пів року опинився у окупації. Ми там згуртувалися і допомагали постраждалим під час обстрілів, у бомбосховищах, закуповували ліки.
Я постійно знімав відео, викладав у себе на сторінці у соцмережі. А потім двох чоловіків з нашої команди, викрали просто з вулиці. Один перебував у неволі 74 дні, другий 52. Обидва дивом лишилися живі. Після їхнього зникнення я вирішив вибиратися з міста, оминав манівцями ворожі блокпости, але довелося потрапити і під жорстку фільтрацію, прикинувся простачком, що зовсім нічого не тямлю у тих процесах, які відбуваються… Виїхати з Херсонщини таки вдалося.
У Одесі почав волонтерити. Для Одеської спілки журналістів оперативно документую факти, зібрали великий архів про злочинні дії російських окупантів. До речі, посвідчення члена Національної спілки журналістів України дуже допомагає у роботі, маю доступ на території, де відбуваються резонансні події.
–Ви сказали, що через тридцять секунд були уже на місці, де стався удар балістикою. Чи думали, що ризикуєте, бувають же і повторні атаки…
–Звісно, бувають. Але, повторюсь, маю досвід піврічної окупації у Херсоні, та й в Одесі теж неспокій майже кожен день. Намагаюся себе берегти. Але й не працювати не можу. І кажу це не для красного слівця… Так було й 18 листопада. Після того, як почалася рятувальна операція, вирішив зайти у будівлю, де обвалилися стіни, все диміло, розумів, що є ризик, тож максимально обережно вів зйомку. А у цей час з вулиці почулися гучні вибухи, спочатку подумалося, що знову прилітає, а потім зрозумів – вибухають машини…
– На чому зосереджуєтесь, працюючи у таких умовах?
– Відключаю емоції, це – найперше. Зосереджуюся на роботі. Вдалося таке «відключення» не одразу. Пам’ятаю, у Херсоні йшов повз багатоповерховий будинок, загула сирена повітряної тривоги. Але якось ніхто особливо не зреагував, на лавочці біля під’їзду сиділи бабусі, поспішали у своїх справах люди. І раптом сильний вибух струсонув усе довкіл, серце – ледь з грудей не вистрибнуло. Коли оговтався, побачив навкруги пошматовані тіла тих людей, які ще мить тому сиділи на лавочці, багато крові… Все було таким, ніби кадри з страшного фільму. Тоді збагнув, що сюжети кінострічок про війну беруться із життя…
Тому й намагаюся документувати все скрупульозно. Дивлюся, чим можу допомогти людям. Повертаючись у 18 листопада, додам, що звернув увагу на такий факт: люди виходять з під’їздів, хтось тримає однією рукою валізу, а другою пригортає до себе кошик з котиком, ще виносили клітку з папугою. Навкруги стільки гару, плачу, розрухи, поранених та вбитих, і – котик та папужка на руках у людей… Думаю, тому ми такі стійкі, що вміємо любити, турбуватися та підтримувати одне одного, і навіть не кидати у біді братів наших менших…
***
18 листопада об 11.57 ворог атакував Одесу цілеспрямованим ударом по цивільній інфраструктурі. Загинуло 10 людей, 55 отримали поранення, пошкоджено десятки будівель, сотні квартир, горіли автівки… Розповідає голова Одеської регіональної організації Національної спілки журналістів України Юрій Работін.
–У той день приблизно о дванадцятій я повертався з робочої зустрічі у наш офіс, –– Тільки хотів відчиняти вхідні двері, як пролунав дуже сильний, оглушливий вибух, все аж здригнулося довкола… На мене посипалося скло, з третього поверху полетів чималий горщик з квітами. Спрацювала миттєва реакція колишнього військового, що дозволила уникнути уламків.
Вибуховою хвилею в сусідніх будівлях вибило вікна, неподалік чулися крики, скрізь дим, горіли автівки… Згодом секунди того вибуху пронизали думки і почуття, прийшли віршовані рядки, які вмістили пережите. «Приліт» стався десь метрів за двісті від будівлі, у якій знаходиться Одеська спілка журналістів. Коли все дещо стихло, ми взялися прибирати у нашому приміщенні.
Одеса постійно потерпає від російських атак, найболючіше – людські втрати… Часто відсутнє світло, після удару 18 листопада більше доби не було електрики. Такі реалії нашого життя. Але щодня у спілці журналістів відчинені двері з 9-ї ранку і до пізнього вечора. У нас збираються журналісти, творчі одесити, громадські діячі, аби поділитися планами, поміркувати, обговорити, те, що тривожить чи надихає. Працює у нас і волонтерський центр, який надає допомогу внутрішньо переміщеним особам. Справ багато, життя має продовжуватися,– зауважує Юрій Работін.
Людмила Мазнова