Газета поширюється тепер у громадах Вараського і Сарненського районів, у Рівному і навіть у Києві
Редактор Сергій Скібчик – воєнкор на гарячому Запорізькому напрямку, нинішня редакторка Людмила Босик воює на інформаційному.
Якщо не всім, так багатьом знайома назва газети «Володимирецький вісник», що на Рівненщині. Минулого року, коли ще тільки починали думати про передплату-2024, його нинішня редакторка Людмила Босик повідомляла про наміри розширити читацьку аудиторію цього 80-річного видання на всю територію новоствореного Вараського району.
Варто, напевно, нагадати, що багаторічний редактор «Володимирецького вісника» Сергій Скібчик уже 25 лютого 2022 року став на захист України в лавах ЗСУ і за один день передав усі справи Людмилі Босик. Нині Сергій Скібчик – прес-офіцер 65-ї окремої механізованої бригади, що нищить ворога на дуже гарячих напрямках фронту.
Для Людмили і редакційної команди стійких жінок ці два роки повномасштабної війни позначилися постійною працею на підтримання фінансової стабільності редакції, щоб у складний для всіх час «Володимирецький вісник» міцно стояв на ногах. Тільки їй відомими зусиллями, але це вдалося. І тому, коли Людмила заговорила про новий крок – реорганізацію «Володимирецького вісника» у видання справді обласного рівня – відразу повірилося, що це їй вдасться.
Робота проведена велика: були численні зустрічі з керівниками Вараського району і громад, колегами-видавцями, вивчалися інтереси потенційних читачів. Зрештою все увінчалося тим, що замість «Володимирецького вісника» тепер у світ виходить «Вісник Полісся» і поширюється не тільки в громадах колишнього Володимирецького, а й у громадах усього Вараського району.
Як тепер працюється редакції? Про це була наша розмова з Людмилою Босик.
Є втрати тиражу, але є передплатники і в столиці
Найперше – про результати передплати на 2024 рік. Як практично і по багатьох інших редакціях, тут також є втрати. Оновлений «Вісник Полісся» на лютий мав тираж на тридцять відсотків менший, ніж «Володимирецький вісник» у 2023 році і на п’ятдесят відсотків – аніж у 2022-му.
«І все це, – каже редакторка, – через неякісну роботу «Укрпошти». Фідбек від наших читачів: і в листах, і в телефонних дзвінках, і при особистому спілкуванні ми чули одне й те саме – люди люблять наш часопис, що він їм потрібен. Вони вибачаються, що не передплачують, але кажуть: «Навіщо платити за газету, яку ми не бачимо, нам не носять її».
Найбільша проблема – у віддалених селах, де пересувні відділення масово не доставляють газету передплатнику на адресу. Ми фіксуємо порушення, пишемо скарги, проте тираж було втрачено: замість минулорічних 1500 примірників маємо 1200.
Більшість людей передплачують газету на квартал і на шість місяців, але разом з тим маємо вже до сотні річних передплат. Це значить, що, незважаючи на недоброчесність «Укрпошти» і здорожчання передплати, люди вірять нам, що ми їм цікаві і потрібні.
Не можна не порадіти, що маємо передплатників і на наших нових територіях, і в Рівному, і навіть у Києві, де на різні терміни «Вісник Полісся» передплатили двадцять дві людини».
Щодо електронної передплати, то пані Людмила вважає її не зовсім вдалим варіантом. І наводить приклад, коли хтось один, передплативши примірник, розкидає його колегам на пошту. Плюс в тому, що газета має більше читачів, мінус – газета має менше передплатників.
Сертифікат від Посольства США у Хорватії за участь у спільному проєкті «Якісна журналістика і криза в Україні», лютий 2024
Журналіст має бути не тільки «писакою»…
Звичайно, у втраті накладу приємного мало. Але впадати через це в паніку Людмила Босик не стала і каже: «Головне, що передплатна основа залишилася, плюс до цього маємо роздріб. А далі – працюватимемо, щоб залучити більше передплатників і з нових громад.
Її кредо, що «Сьогодні журналіст має бути не тільки «писакою», не тільки продукувати інформацію. Сьогодні ми маємо бути точкою комунікації, щоб допомогти людям вирішити їхню проблему. Тільки тоді будемо потрібні людям. А як тільки станемо споживачами і проїдачами коштів та ресурсів, які дає нам передплата, ми зникнемо з цього медіаландшафту як медіа».
Вона розповіла, що буває в громадах, щоб розібратися: що цікавить людей, про що вони хотіли б прочитати в газеті, проблеми людей і громад. Наприклад, резонансною справою і матеріалами, в результаті поїздки Людмили до Зарічненської громади з наступними публікаціям на всіх ресурсах «Вісника Полісся», стало розголос і викриття шахрайської схеми листоноші, яка підозрюється у підробці підписів і привласненні пенсійних коштів у великих розмірах, призначених людям,. Сьогодні ця справа в руках правоохоронців – йде слідство, проблема роботи «Укрпошти» розглядається вже на обласному рівні.
Сайт, що має мільйон переглядів за рік
Сьогодні в ТОВ «Володимирецький вісник» окрім газети є й потужний сайт «Володимирець City», який за минулий рік має майже мільйон переглядів, 200 000 користувачів. І це при тому, що були збої в адміністративній платформі, дошкуляли хакерські атаки. Ще 15 000 користувачів має Фейсбук, присутні також і в Твіттері, Інстаграмі, в Телеграмі, де поки що не так багато читачів, як хотілося б.
«Завдяки участі в різних навчальних проєктах упродовж цих двох важких років ми вже навчилися адаптувати матеріали і до друкованого ресурсу, і до цифрових мереж. Оперативні матеріали розміщуємо на цифрових ресурсах, а коли верстаємо газету, дивимось, наскільки той або інший матеріал релевантний, щоб його інформація не була застаріла передплатнику. Тому є у нас читачі і друкованого видання, і цифрових платформ», – розповідає редакторка «Вісника Полісся».
Також вона розповіла, що сайт дає можливість заробити на комерційних публікаціях від п’яти до п’ятнадцяти тисяч гривень на місяць. Кошти не дуже великі, але не зайві і дають можливість тримати людину для адміністрування сайту.
Газету щотижня чекають, як сонечка вранці. Болить, що держава виявилася байдужою до літніх людей
Більшість читачів «Вісника Полісся» – немолоді люди, і вони, як правило, не користуються гаджетами. У цьому, вважає Людмила Босик, є велика проблема. Вона каже, що наша держава і місцева влада є байдужими до людей літнього віку, ігнорують їхні інформаційні потреби в умовах широкомасштабної війни.
Пояснює свою думку:
«Звідки літні люди можуть отримувати інформацію? Органи влади розміщують ріденьку інформацію про свою діяльність на якихось своїх сайтиках і фейсбучиках (де читачів максимум тисяча-дві). А у багатьох, і не тільки літніх людей, в селах нашого прикордоння ще в ходу кнопкові телефони, комп’ютери також є не в кожній хаті. Навіть у Володимирці передплатники з числа пенсіонерів, які не отримували вчасно газету, скаржились у редакцію. Коли до них виїздили працівники-газетярі, аби з’ясувати проблему, часто люди демонстрували кнопкові телефони, а дехто з них не мав і телевізора! Телебачення в людей – у кращому випадку це Т2 з кількома каналами і всюдисущим телемарафоном, у гіршому – це у вільному доступі руські з «тарілки» і білоруські телеканали, бо білорусь у нас зовсім поруч. А про блокування трансляції ворожих каналів у нас лише тепер заговорили!
Показовий приклад: жіночка, до якої я приїхала розібратися стосовно поганої доставки газети, показала свій кнопковий телефон і каже: «Телефон – тільки щоб поговорити з дітьми, коли дзвонять, інтернету в ньому немає. І таких людей тут у нас на кутку багато. Тож ми з сусідами чекаємо газету, як сонечка вранці. Читаємо, обговорюємо новини між собою».
Сьогодні редакції реформованих газет працюють як малий бізнес і ми на своїх мізерних заробітках і власних переконаннях тримаємо державну політику, українську ідею, розповідаємо про український патріотизм, тримаємо інформаційний фронт. А державне, по суті, підприємство «Укрпошта» (там 100 відсотків акцій державні!) перекреслює всю нашу працю, нехтує інтересами жителів сіл і селищ прикордоння. І добитися від «Укрпошти» якісної доставки газети, яку так чекають люди, не вдається вже кілька років поспіль, відтоді, як стаціонарні відділення замінили пересувками. І колективні звернення редакторів, журналістів та заклики розбиваються об стіну байдужості державних мужів».
Гранти – як одна з можливостей фінансової підтримки і розвитку
Коли Людмила Босик раптово з жіночою командою залишилася на редакційному «хазяйстві» в умовах повномасштабної війни, перше питання, що постало, – що ж далі, як заробляти і вижити в умовах великої війни? Тоді й зацікавилася грантовими проєктами, щось знала до того часу теоретично, потім вчилася на тренінгах і вебінарах і тут же вперто застосовувала знання на практиці. Починала з малого, та поступово заробляння коштів у різноманітних грантових проєктах стало суттєвою підтримкою редакційного бюджету і перспективою редакції. Гранти дали розвиток. Це дається нелегко, бо гроші ніхто за просто так не дасть, звіти детальні і донори вимогливі, але кожний позитивний результат того вартий, вважає редакторка.
Один з крайніх проєктів, куди у березні вже вдруге запросили редакцію «Вісника Полісся» – гендерно чутлива тематика в матеріалах від «Волинського прес-клубу».
Моя співрозмовниця розповіла, як вони йшли до цього грантового проєкту:
«Минулого року ми співпрацювали з Волинським прес-клубом, пройшли студіювання з цієї теми і разом з доброю оцінкою отримали Диплом за успіхи в розробці цієї теми. Нам запропонували продовжити співпрацю по створенню контенту – щоб ми поширювали серед своєї аудиторії ідею, що жінка має всі ті самі права, що й чоловіки, а гендернозумовлене насильство – неприйнятне у цивілізованому суспільстві.
І от з березня за рахунок грантових коштів проєкту ми починаємо створювати контент і для друкованої газети, і для наших інтернет платформ, де будемо проговорювати гендерно чутливі процеси в нашому суспільстві. Писатимем про рівність у професії, про те, як боротися із сімейним насильством тощо, про все те, що досі часто і несправедливо замовчувалось та не сприймалось через відсутність знань з питань гендеру».
Сама працює 24/ 7 і ті, хто поруч, стараються не відставати
У штаті сьогодні троє плюс мобілізований редактор Сергій Скібчик, який служить в ЗСУ. Є ще троє позаштатних працівників – молоді, вже навчені люди, які працюють на гонорарній основі і як громадські кореспонденти, і як адміністратори цифрових платформ, і як копірайтери.
Звичайно, що навантаження на всіх працівників велике, хоча зарплата поки що дуже невеличка, як каже сама Людмила, – просто смішні гроші. Але тут не нарікають, а навпаки – постаралися стати універсальними: не цуралися вчитися, освоювали нові для себе процеси. Наприклад, одна із співробітниць тепер і газету верстає, і сайт разом з редакторкою веде, і сублімацію робить. До того ж, верстальниця пройшла навчання і освоїла підготовку новинних матеріалів.
«Підкидають» цікаві матеріали дівчата, які працюють поза штатом, а поряд з цим вони успішно готують оперативні новини. Як розповіли, новини перш за все розміщуються на інтернет ресурсах, а коли на час виходу друкованої версії газети новина не втрачає актуальності, її дають на сторінках «Вісника Полісся», опрацювавши під формат газети.
І бухгалтерія не пасе задніх у цьому творчому та працьовитому колективі. Раніше тут працювали двоє людей – головбух і касирка, тепер справляється одна головна бухгалтерка. За невелику доплату вона поряд з основною роботою приймає оголошення, редагує їх, готує до друку, відповідає за роздрібну торгівлю газетами та комунікації.
І всі разом, так би мовити – свіжим оком, вичитують кожну чернетку газети, перед подачею в друкарню, щоб жодна неточність або помилка не залишилася на шпальтах. Хоча всяке буває…
Це і є командна робота.
І – вишенька на торті…
На завершення нашої цікавої розмови, коли мимоволі не перестаєш дивуватися, звідки беруться в скрутну годину воєнного лихоліття ентузіазм і сили у цієї жінки, мами трьох чудових дітей, дружини діючого військового, журналістки-активістки, яка вимушено взяла на себе обов’язки керівниці редакції, Людмила Босик повідомила про ще одну цікавинку їхнього провінційного редакційного світу ТОВ «Володимирецький вісник».
Поділилася радістю:
«Вже маємо студію відео-звукозапису, студійне світло, комп’ютерний центр на шість місць. Тепер потрібні працівники. А ще – восени кінозал в редакції відкрили! Демонструємо мультфільми, і діти із задоволенням приходять до нас. Є вже випадки, коли приходять навіть цілим класом. Беремо рейтингові, популярні зарубіжні мультики і обов’язкова умова – однозначно має бути переклад українською. Демонструємо й українські мультфільми. А половину коштів від квитків передаємо на потреби місцевих волонтерів».
Ольга Войцехівська, «Журналіст України».
