Сорок років спільної праці – це сила духу колективу і спроможність вистояти в будь-якій ситуації, – Олександр Пасічник.
Ювілей у святковий День журналіста
Назва міста асоціюється з морем – Лиман. Але це місто на Донеччині розташувалося далеко від морів. Засноване ще 1667 року козаками Ізюмського полку, а вже в XX столітті воно стало північними залізничними воротами Донбасу. Носило назву Красний Лиман, а в ході декомунізації чиновники не погодилися з доводами містян, що слово Красний може означати красивий, і забрали його з назви міста.
Живуть у Лимані сильні козацьким духом, працьовиті люди, які вирощують урожаї, працюють на підприємствах залізничного вузла, працюють вчителі й лікарі, комунальники… І про все це ось уже 90 років розповідає газета «Зоря», що 6червня 2020 року, в святковий День журналіста, відзначатиме ще й свій ювілейний день народження.
«За темпи», «Транспортник», «За темпи-Транспортник», «За Родину!», «Зоря комунізму», «Зоря»: логотипи – як віхи історії країни й історіїгазети, яка навіть під час фашистської окупації в роки Другої світової війни видавалася у підпіллі.
Сорок років спільноїпраці – це сила духу колективу і спроможність вистояти у будь-якійситуації, – каже директор – головний редактор ТОВ «Редакція газети «Зоря» Олександр Пасічник.
Голвний редактор з гордістю розповідає, як поруч з ним протягом останніх сорока років тут незмінно працюють, прийшовши в редакцію зі студентської лави, відповідальний секретар Анатолій Аніпченко, завідувачі відділів Олена Стеценко і Світлана Роменська. До речі, всі навчалися у 80-х роках минулого століття в Київському державному університеті ім. Тараса Шевченка на факультеті журналістики, де деканом тоді був Анатолій Москаленко. Теж з Донбасу.
Анатолій – права рука редактора, відповідає за верстку та тематичну спрямованість видання, відповідальний секретар. Олена й Світлана – журналістки-«бджілочки», завідувачки відділів. Їх знають у кожному трудовому, навчальному, медичному і т. д. колективах Лиману, бо цікаво і змістовно пишуть на шпальтах газети про людей праці. А за фінансову безпеку газети ось вже друге десятиріччя відповідає головний бухгалтер Наталія Каменюк. У неї цифра до цифри лягає.
– Це наша команда і молодості, і сьогодення. Нам і працюється стовідсотково, і відпочивається душевно, – каже Олександр Анатолійович..
Газета стала стартовим майданчиком у журналістику для молодих людей, які, почавши тут, продовжили навчання у вишах, працюють нині у великих редакціях газет, радіо, телебачення.
Та й сам Олександр Пасічник напередодні газетного ювілею – 4 червня 2020 року – відзначатиме сорокаріччя своєї роботи в редакції. Хотілося б зауважити, що йому було з кого брати приклад і журналістську наснагу, кому передавати свій досвід – сім’я Пасічників дуже журналістська. Один рідний брат Олександра – Віктор тривалий час працював власним кореспондентомУкраїнського радіо і телебачення по Донецькій області, другий брат – Валерій – власкором обласноїгазети «Донбасс». Вони свою трудову журналістську діяльність розпочинали у далеких 1965-67 роках минулого століття у «Зорі». Тепер його донька Христина Пасічник працює на телеканалі «Україна» одним з керівників програми «Контролер».
Не забувають тут і ветеранів редакції, з усіма тримають тісний зв’язок.
Шанують своїх попередників-вчителів, таких, як колишній редактор Олександр Курінний. Він 25 років стояв біля керма газети, як і його продовжувач – однофамілець нинішнього редактора Микола Пасічник – 23 роки.
Тут гордяться тим, що в різні часи співпрацювали з редакцією головний редактор газети «Донбасс» і колишній голова Донецької обласної організації НСЖУ Олександр Бриж, колишнійгенеральний директор Донецької ОДТРК Микола Корнєєв, Володимир Рєзніков, якийочолював у свій час Держрадіо. Всі вони – лиманці.
Як вистояли гарячого літа 2014-го.
Завдяки такому потужному журналістському гарту «Зоря» вистояла тяжкого і гарячого літа 2014-го, ні на день не припиняючи виходу в світ і тоді, коли почалися «заварушки», і тоді, коли 52 дні в місті «правили» сепаратисти.
Чи було страшно? Кажуть, що так, бо різне траплялося. Випуски тиражів затримувалися. Були випадки, коли люди приносили в редакцію газету, виваляну в багні, розірвану, зі слідами підпалу і розповідали, що таку її отримали у себе дома. Над нею «сєпари» знущалися, як старалися знищити тиражі й «ЗалізничникаДонбасу». Машини, що доставляли газети, не раз обстрілювались, але водії, переборовши страх, за будь-якої погоди все одно везли газету людям.
Олександр Пасічник згадує про ті дні:
– Все було як у якомусь кошмарі: вчорашні добрі знайомі і товариші, з якими разом росли та дорослішали, працювали і відпочивали, раптом виявилися у протилежному від тебе таборі. Приходили до нас в редакцію з автоматами, мене на деякий час відлучали відроботи, ставили свого прибічника.
Якби писали, що думаємо про їхні мітинги, то не знаю, що з нами було б. Але ми безпристрасно інформували про те, що відбулися такі й такі мітинги або збори, залишаючи висновки на розсуд читачів. А писати про дійсно потрібне людям завжди можна знайти – були б воля і бажання. Ми розповідали читачеві про посівну, роботу підприємств, про побутові клопоти людей, спортсменів. У ті лихі дні наш коллектив ще більше згуртувався, я був упевнений у кожному із працівника редакції і ми вистояли. Інакше я собі й не уявляю.
Після звільнення Лимана від сепаратистів роботу редакції перевіряли відповідні органи СБУ , які підтвердили, що антиукраїнських настроїв наша газета не поширювала, а професійно висвітлювала життя регіону, за що читачі кажуть лише «Дякую!».
Продовжують виходити в світ двічі на тиждень.
На відміну від більшості районних видань, «Зоря» продовжує виходити в світ двічі на тиждень: у середу на восьми, а в суботу – на чотирьох шпальтах. Тираж – 3169примірників.
– Ми працюємо без роздробу, тільки на поштову скриньку читача – через передплату, – розповів Олександр Пасічник. – Передплатна вартість на рік – 334 гривні, і вже не один десяток років практикуємо кредитну передплату. Це й людям зручно, і нам надійніше, ніж сподіватися на роздріб.
Як це відбувається? Ми укладаємо угоди з підприємствами залізничного транспорту, комунальними підприємствами, і на цих підприємствах за заявою нашого передплатника протягом кількох місяців відчисляються кошти із зарплат на рахунок редакції.
Як живеться після реформування? – запитую.
– Не сказати, що дуже легко, але ми впевнено пройшли трирічне роздержавлення газети, – відповідає мій співрозмовник. – З приміщенням великих проблем поки що не мали: орендуємо його згідно із законодавством у приміщенні виконавчого комітету міської ради. Як буде далі, сказати складно. Приміщення потребує ремонту, на який у редакції коштів немає. Та сподіваємось на краще.
І, звичайно, трохи дошкуляють проблеми з коштами. Раніше, коли у співзасновниках газети поряд з трудовим коллективом була міська рада, доводилося багатописати про неї. Але ж водночас раніше за программою підтримки редакції виділяли 200 тисяч гривень на папір. Тепер цих коштів не отримуємо.
Минулого року уклали угоду з міськрадою на висвітлення діяльності, а цього року і цього не стало, коли нам перестали платити за виконані роботи. Водночас тільки на папір і на друк щомісяця треба знайти 60 тисяч гривень, а загалом треба мати в редакційному гаманці на випуск газети близько 100 тисяч гривень на місяць. Є над чим замислитись. Є!
Меценатів, які б підтримали матеріально, у нас немає. З ОТГ при всій повазі також угоди не укладаються. Там ніби не розуміють, що 90 років газети не пройшли даремно: люди звикли отримувати її в поштових скриньках, читають, довіряють газеті, голосуючи передплатою. Керівництво ОТГ вирішило, що для людей достатньо інформації про їхню діяльність на сайті. Тільки зараз, коли ударив коронавірус, нам виділяють за публікації про хворобу і як їй запобігти по кілька тисяч на місяць.
На чому тримається фінансовий бік редакції? На передплаті і рекламі. Зараз з рекламою трохи сутужно, але до коронавірусного карантину реклама давала щомісяця дохід близько 20 тисяч гривень.
Нові теми просто залітають до редакції…
Нині газета виходить українською. А за радянських часів булла умова: 80 відсотків площі газети – українська мова, інші 20 відсотків – російська. При цьому кожну публікацію контролює цензор у Донецьку, щоб усе було «правильно», щоб не відходили відстандартіві радянської деології.
– Було все, як належало на той час, – резюмує нинішнійголовний редактор, який за свої сорок років у «Зорі» знав різні часи в редакції. – Старші покоління журналістів добре з цим знайомі.
ОлександрПасічник, вартосказати, – людина з гумором: уміє й над собою пожартувати, і про серйозне скаже – як зав’яже. Коли запитала про те, чи змінюється тематика газети, відповів:
– А як же без цього? За 90 років виходу «Зорі» в світ різного написано – переписано про Лиманщину , але все одно щодня нові теми просто залітають до редакції. Правда, проклятий коронавірус трохи прив’язав до місця, і хоча хворих на covid-19 у нашому місті не зареєстровано, ми дотримуємося правил карантину, працюємо дистанційно.
Та все одно всидіти в чотирьохстінах не можемо: зараз повним ходом йде посівна, і журналісти, звісно, бувають у полі. У нас давно діє негласне правило: важливо нетільки зловитити тему, а «прощупати», відчути її, донести до людей не суху статистику, а всю повноту питання. По телефону цього так не відчуєш.
Приміром, побував я недавно в господарстві, де сіялисоняшник. Там познайомився з немолодим чоловіком, який вже немало прожив на світі. Але він не дома сидить, а працює, ще й придумав пристрій для охолодження двигуна трактора. Односельці розповіли, щопісля того до їхнього раціоналізатора приїжджали фахівці з Харківського інституту механізації та електрифікації, кликали на роботу до конструкторського бюро. Він відмовився, сказав, що в свої 75 років міняти життя не хоче.
Ще багато таких цікавих тем дає нам село, яке працює і попри всі погодні примхи нинішньої весни стараєтьсявиростити добрий урожай. І ми віримо, що так і буде, адже маємо одну з найбільших і найпотужніших в Україні об’єднану територіальну громаду, що й створювалася однією з перших в нашій державі. Отже, вжетільки життя ОТГ, до якої увійшли всі без винятку сільради району і яка об’єднує понад 40000 людей, уже дає багато тем для висвітлення.
Щеодне багатотем’я – залізничнийвузол, тринадцятьзалізничних підприємств. Недарма ж Лиман називають північними залізничними воротами Донбасу.
Війна й сьогодні поруч з нами. У місті і районі маємо більше трьохсот учасників бойових дій в АТО. Багатьох знаємо особисто, розповідаємо про них і про їхні сім’ї, як наші захисники знаходять себе у мирному житті.
Військові подружилися з містом. Спочатку, в 2014, 2015 роках, наші журналісти з іншими волонтерами возили в зону бойових дій під Дебальцевим продукти, необхідні в побуті речі. Тепер – навпаки – військові беруть участь у всіх заходах, що проводяться в місті, допомагають, виділяють продукти з військовихчастин. Не так давно капелани привозили продукти, солодощі для дитячогоінтернату.
Поки центральні телеканали ведуть дискусію, що нам святкувати – День пам’яті і примирення чи День Перемоги над нацизом, ми ведемо рубрики «Переможці», «Ровесники Великої Перемоги». Живуть ще серед нас і ветерани тієї війни, про яких можна розповідати дуже багато. У роки війни Лиманський район дав країні чотирнадцять ГероївРадянського Союзу. Ми пишаємося Двічі Героєм Радянського Союзу – льотчиком-космонавтом Л.Д.Кизимом, який здійснив тричі політ у космос. Дев’ятеро Героїв Соціалістичної Праці трудилися на землі лиманській. Пишемо й про них, адже це наша гордість і наша історія, яку не можна і не треба заганяти в політичне русло.
– Отже, «Зоря» була, є, і буде!– наголошує головний редактор, завершуючи нашу розмову.
Ольга ВОЙЦЕХІВСЬКА.
