Минулої осені районна газета «Зборівська дзвіниця», що виходить в світ у Зборові на Тернопільщині відзначила свій 80-літній ювілей.
Нинішня розмова – з її редактором Оксаною СЕМЕНИНОЮ. До того ж, пані Оксана має багато громадських обов’язків: вона очолює місцеву первинну журналістську організацію, очолює ревізійну комісію Тернопільської обласної журналістської організації та є членкинею ревізійної комісії НСЖУ.
– Оксано Василівно, насамперед – кілька слів про умови, в яких твориться ваша газета.
– Колись один з кандидатів у народні депутати в пориві щирості зізнався мені, що йому вигідніше прокласти 100 метрів бруківки до багатоповерхівки у Зборові, ніж тягнути 20 кілометрів дороги до села з сімнадцятьма дворами. Адже, сказав, грошей витрачається набагато менше, а електорату – більше.
Більшість «районок» Західної України – те саме «село з сімнадцятьма дворами»: промислових підприємств – обмаль, люди змушені шукати роботу за кордоном, а ті, хто залишився, мають найменші в Україні зарплати і пенсії. Звідси – відсутність рекламних блоків, скупість тиражів. Що ж до конкретно Зборівщини, то наш район – суто сільськогосподарський, розлогий територіально і не густо заселений. Газета – планово дотаційна споконвіку. Отож тішитися реформуванням, як більшість друкованих видань України, ми свого часу не могли ніяк.
– Але ж не будете заперечувати, що це процес був вистражданий і невідворотний?
– Я чудово розумію, що для левової частини України, де люди можуть заплатити за газету адекватну ціну і проблем з передплатою, рекламою, словом (а отже – з грошима) немає, реформування справді було, як ковток свіжого повітря. У нас же, думаю, цього бажали, в основному, самодостатні редакції, що ще на початках увійшли у відповідні пілотні проєкти. Бо коли незалежність матеріально не підкріплена, самі знаєте, яка у неї тоді ціна.
Не забуду, як на зустрічі у Тернополі на запитання «пілотників», коли ж уже буде те роздержавлення, тодішній голова Верховної Ради України Володимир Литвин сказав: «Я знаю, що буду не популярним, але моя думка така: якщо є держава, має бути державна преса». Так його відвертість викликала повагу, бо більшість політиків на його місці в угоду віянням часу полум’яно пообіцяли б «проторення доріжок для прогресу»…
– Як складалися взаємини з владою до реформування. Напевно, від тиску позбуватися таки треба було.
– Відразу ж уточню: йдеться про конкретний район і конкретних людей. Зборівщина ніколи не була спокусливою для утвердження політичних амбіцій. Ще за Союзу нас вважали «кузнею кадрів»: якщо керівник давав раду навіть тут, його можна було сміливо забирати «вгору».
Я працюю у районній газеті з 1988 року, було усіляко. Очільників району за цей час набачилася, як Козлевич із «Золотого теляти» царів, але не було жодного, хто б не хотів зробити так, щоб було краще.
Це збоку здається, що при владі суцільні зловмисники, але якби ви були членами їхніх родин, то знали б зсередини, яка то ноша – нерви, здоров’я, безсонні ночі, втрачені вихідні… Мені чомусь завжди було шкода цих людей і я старалася хоча б якось допомогти знайти канал взаєморозуміння між ними і краянами.
Якщо хтось приходив зі скаргою, моє перше запитання було: «Ви хочете просто посваритися чи вирішити питання?». А тоді вже замість такого спокусливого для газети матеріалу-скандалу починалися дзвінки, зустрічі з обома сторонами конфлікту, в результаті чого народжувався компроміс, вирішення проблеми… і спокійна стаття. Надолужувалося приваблення читача до газети матеріалами про рідний край, цікавих людей, життєвими історіями…
Якби ж то можна було так «розрулювати» на вищому рівні. А то українці сьогодні самі вибирають керівництво, а вже завтра, піддаючись традиції, починають люто ненавидіти його. До речі, на виборах мої симпатії зазвичай залишаються в меншості. Але це не означає, що потім треба бити себе в груди і боротися (крім уже зовсім абсурдного чи «підігнаного» рішення). Народ вибрав і крапка. Можливо, буду не популярною, але скажу: поки ми не навчимося поважати один одного, підтримувати і працювати разом, в України не буде майбутнього.
– Після реформування ви також знаходите спільну мову з місцевою владою?
– Звичайно (люди повинні знати, що робиться), але з тією різницею, що з районного бюджету зараз на газету не виділяється ні копійки.
– Як виживаєте?
– На щастя, нам, як може, допомагає Зборівська ОТГ. Але утримувати районку громада можливості не має – на її плечі впало надто багато. Самі знаєте, виробництво газети – «задоволення не з дешевих». Хотілося б більшого сприяння двох інших ОТГ. Але повторюся: район не з багатих, і навіть суто по-людськи підтримати часто просто не виходить.
– Що ж допомагає втриматися «на плаву» – скорочення обсягу газети, штату?
– Реформувалися ми останніми і з твердим переконанням, що тут нам і кінець. Скласти руки не дозволив тільки вроджений «ґонор». І минулий рік наочно показав, що зневіра – то важкий гріх. Ми вчилися заробляти кошти і виходити зі скрутних ситуацій.
Нам добре допомогли вибори, і в новий рік ми увійшли з гордо піднятими головами. Що ж до обсягу, то газета у нас, на відміну від більшості районок, великого формату – А2. Ми спробували (один номер) для економії перейти на менший, але читачі геть образилися. І це було… приємно. Виявилося, що це вже традиція, нас люблять такими, то й нехай.
А штат у нас, який колись налічував 11 чоловік, «самоскоротився» вже давно: хтось пішов на пенсію, хтось (боляче згадувати) у засвіти. Редакція – це навіть не родина, це – друга сім’я. Нас залишилося четверо (редактор, відповідальний секретар, комп’ютерний дизайнер, бухгалтер). Навантаження, скажемо так, ще ті, але й брати підмогу нема за що – самі переходимо на глуху «мінімалку». Допомагає те, що робота – гаряче улюблена, можна сказати хобі (з огляду на те, що скоро не стане грошей на зарплату, так воно буде й буквально).
– Надієтеся на передплату? Можливо, дає помітні надходження роздріб?
– Передплата у другому півріччі – горечко для всіх редакцій. Проте мене дивує багаторічне спостереження: існує якийсь незнищенний осередок інтелігенції духу, що потребує газети, незважаючи ні на що. Навіть у 90-ті, коли на дріжджі, на чай грошей не вистачало, люди передплачували газету. Це зворушує до щему.
А з роздрібною торгівлею у нас біда. Кіоски позакривали вже давно. Так що карантин у цьому плані не вплинув зовсім.
– До речі, про карантин. Чи зазнала змін тематика? Як змінилася робота в його умовах?
– Це, звичайно, тема номер один. Тому в кожному номері газети на першій шпальті – звіт штабу, місцеві новини про коронавірус і карантин. Звернення, подяки благодійникам, які дають пожертви на боротьбу з вірусом.
А люди ж у нас які! Саме бідне-босе-простоволосе, а хоча б 200 гривень у благодійний фонд та й кине. Так було і в час Майдану, і для війська. Заробітчани, які самі зараз сидять на голодному пайку, з-за кордону тисячу євро нещодавно прислали… Хоча на апарат ШВЛ все одно ще дуже не вистачає.
Словом, писати є про що. І обов’язково даємо оптимістичну нотку (якісний доброзичливий тематичний вірш, промовисте фото чи щось таке). Ввели рубрику «Гумор проти паніки». Має успіх.
Що ж до розпорядку роботи, то з першого дня, як мені цього не хотілося (та й решті), я «розлучила» працівників у часі: кожен приходить у певний день, не «пересікаючись» з іншими. Основна робота – у дистанційному режимі. На зазвичай гостинно відкритих дверях редакції – табличка з контактами… Е-е-ех, як це сумно!
– Можливо, це шанс на захоплення вашого медіапростору для конкурентів –ТБ, інтернетвидань?
– Чому відразу «конкурентів»? У нас є хороші молоді люди, які працюють на просторах інтернету, але ж це – зовсім інша справа. Ми поважаємо їх, готові допомагати, вони – також. Бо не може бути «одно сплошноє тєлєвідєніє». Якщо навіть така високотехнологічна країна, як Японія, до цих пір не відмовилася від газет, значить, комусь вони потрібні.
– Як держава могла б підтримати місцеву пресу?
– Найперше – матеріально. По-друге, має бути розуміння, що преса – це те перевесло, що єднає владу з народом. І воно має бути прозорим. Якщо нічого не приховувати, бажання не втрачати обличчя не дозволить «верхам» падати тим обличчям у болото. А буде матеріальна підтримка – забудеться про чорний піар.
До слова, наша газета ні разу не грішила ним ні за які гроші. Але я розумію, що чим вищий рівень, тим більші ставки. Тому й потрібне було реформування. «Пресувати пресу» нині вже не вийде… А от купити, коли йтиметься про виживання… Так і програються інформаційні війни, даючи «відмашку» реальним. Держава має зрозуміти значення друкованого слова. Його прибічників ще доста. Інтернет – це паралельний світ, і, на жаль, не завжди з найкращих.
– Ви не тільки редактор, а очолюєте первинну організацію НСЖУ? Що дає вам Спілка?
– О, у мене ставлення до Спілки дуже особистісне. Я вступила в неї ще у 1994 році, чим була дуже горда А ще при вступі похвалили мої статті, а це ж для творчої людини – як по душі медом. Перезнайомилася з «крутими» колегами області, «пообмінювалася досвідом» на всеукраїнському рівні.
А коли у двотисячних моя донечка, яка писала, відколи навчилася ручку тримати, мала вступати до вишу, питання вибору не стояло. Проблема одна: грошей не вистачало навіть на дорогу до Львова. Тоді дуже талановита і добра людина, голова Тернопільської організації НСЖУ Микола Ротман (царство йому небесне!) сказав: «Оксанко, твоя Оленка має чудові дописи і в районці, і в нашій обласній «Свободі». Подай її роботи на конкурс». В результаті дитина перемогла у конкурсі «Шанс» і світлої пам’яті голова НСЖУ Ігор Лубченко дав їй направлення у Львівський університет ім. Івана Франка.
Фантастика, але, отримавши за творчий відбір найвищий бал, Оленка вступила на бюджетну форму на журналістику (зараз працює за фахом)! Як таке можна забути?
А постійне спілкування, обговорення проблем, тренінги, обмін думками, навчання в обласній організації НСЖУ, Тернопільському прес-клубі також чогось варті. Підтримка під час вже згадуваного реформування взагалі неоціненна. Підставити турботливе плече завжди готовий голова обласної організації Василь Тракало. Безліч гарячих питань порушує сьогодні очільник НСЖУ Сергій Томіленко.
На те і є Спілка, щоб єднати медіаспільноту. Ось вона і стоїть на чатах інтересів журналістів, а отже – України.
Розмовляла Ольга Войцехівська.
