Розказати можна багато: про особливості підготовки матеріалів, про досвід молодих колег, про здобутки і сьогодення ветеранів журналістики; про друковані й інтернет-видання нашого краю.
Ми пишемо серцем…
Моя найкраща школа журналістики.
Переїхала зі своєї рідної маленької віддаленої Немильні до райцентру у 2003 році вчителювати, але вже за рік мені запропонували роботу в редакції міськрайонки. Відтоді стала на дванадцять років невід’ємною частиною свого «Лесиного краю».
Пройшла там, з гордістю визнаю, найкращу школу журналістики – практичну, аналітично-критичну, людяну й високопрофесійну. Випадкових людей у редакції не було, нові кадри добирали всім колективом і за головним критерієм – умінням писати, бачити головне, підмічати деталі.
Прізвища редактора Георгія Хіміча, журналістів Лариси Герус, Тамари Гуланової, Галини Борисової, Тетяни Козлової не були порожнім звуком у нашому регіоні. А мене вони навчили писати вдумливо, бачити приховане, читати між рядків і водночас бути максимально щирою й чесною перед читачем. Високі стандарти професії – це не було просто словами – це було стилем роботи й життя редакції, а пізніше – стало моїм життям як журналіста.
Моєму «Лесиному краю» щиро завдячую глибоким досвідом, членством у НСЖУ з 2006 року і…великою школою морального гарту, коли на власному досвіді довелося спробувати, як це, коли тебе «виживають» із газети. Тепер я не боюся говорити про те, але маю говорити на широкий загал уже тому, щоб передати досвід виживання в цих умовах тим, хто, можливо, зібрався вже підписати свою капітуляцію у чомусь подібному.
Доводилось редактору пояснювати…
Усе почалося зі зміни редактора: попередній вийшов на пенсію, а колектив запросив на посаду колегу, котрий 15 років тому залишив журналістику й перейшов у іншу галузь. Це вже тепер, через роки, я дізнаюся, що попередній, ідучи у відставку, назвав наступнику імовірним редактором у майбутньому… моє ім’я, не сказавши, однак, про ту розмову власне мені. І я щиро не здогадувалася, чому вже з перших місяців новий редактор спрямував на мене потоки неприхованої ненависті на три роки поспіль.
«Бездар! Безграмотна! Якась там вчителька початкової школи!» – кричав він на весь кабінет. Доводилося пояснювати, що не «якась там», а вчитель вищої категорії, зі званням «Старший вчитель», з дипломом філолога і ґрунтовними знаннями рідної мови. Довелося відстоювати кожну кому й крапку, кожну запропоновану тему, писати численні пояснення з будь-якого приводу і…отримати дві догани за півроку, кожну з яких можна було легко спростувати в судовому порядку.
Червоною ниткою під час усіх цих цькувань була фраза шефа: «З усією відповідальністю заявляю Вам, Лесю Архипівно, що з Вас ніколи – чуєте, ніколи! – не вийде справжнього журналіста!»
З отаким «благословенням» і працювала. Ішла до людей, брала інтерв’ю, писала репортажі, нариси, статті. Мене рятувала робота, підтримували відгуки читачів, дзвінки до редакції з подякою за матеріали. Величезною підтримкою стали й публікації в журналі «Жінка» та листування зі світлої пам’яті Наталею Околітенко.
Однак безслідно пресинг не минувся. Почалися гіпертонічні кризи. А якось після чергової порції принижень я дійшла до свого кабінету – і сповзла прямо по дверях: схопило серце. На той час уже чотири місяці носила під серцем дитину. Син народився передчасно, півтора місяця в лікарні з ним – ціна, яку, виходить, заплатила за чужу ненависть і боязнь конкуренції…
Щоправда, редактор ставлення змінив кардинально – навіть хвалив.
Перший млинець не став грудкою…
У 2014 році вперше подала матеріали на обласний конкурс «Журналіст року» і… стала його переможцем. На церемонії нагородження був присутній мій редактор, а я піднімалася на сцену і в голові звучало його: «… з Вас ніколи – чуєте, ніколи! – не вийде справжнього журналіста!».
То був, зізнаюся чесно, час мого маленького тріумфу, і саме присутність редактора була його чудовим доповненням. Потім відчуття дежавю повториться ще тричі – у 2015, 2016, 2018 роках я знову стану обласним «Журналістом року» й лауреатом премії імені Василя Земляка, а у 2016-му – ще й «Журналістом року» у конкурсі НСЖУ.
Нагороди, гарні слова – це рідкісні моменти. Насправді ж бо журналістика – це постійний виснажливий труд, безперервний процес обдумування статті, пошук варіантів подачі, влучних запитань до інтерв’ю, аналіз зустрічей і багато-багато іншого, поєднаного одним: маєш пронести це все крізь себе, без варіантів.
Інакше зі шпальти газети кричатиме фальш, між рядками вчуватиметься нещирість – і все це підписане твоїм прізвищем. І тому – обдумуєш, виношуєш у голові, в думках статтю, настоюєш матеріал на своїх почуттях, насичуєш своїми емоціями, обрамлюєш у влучне слово… Адже важливо було втримати високу марку нашої газети як найтиражнішого, найсоліднішого й найстарішого видання Новоград-Волинщини.
Гіркі корективи внесли події АТО і чергова зміна редактора.
Події АТО внесли свої гіркі корективи в мою журналістику: з першими втратами на фронті виникла необхідність увічнення пам’яті загиблих у газеті. Формату не було, чіткого бачення, як саме це має бути – також.
Перший нарис я написала про Івана Тимощука: зустрілася з мамою, знайомими, друзями, записала їхні спогади про нього, пронизані болем…
Про особливості підготовки таких матеріалів можна писати ще одну окрему статтю. Згодом я трохи поділилася думками на цю тему при зустрічі зі студентами журфаку Житомирського університету. А тоді взяти на себе ношу написання таких матеріалів мене спонукала молодість моїх колег-журналістів: хотілося позбавити їх негативу й чужого горя.
Та даремно я вважала, що зможу «потягнути» цю тему безболісно: т а к е не минає безслідно, й навіть тепер, маючи на руках книгу з нарисами про 42 загиблих, я не маю в собі сил на повноцінну її презентацію, бо вони всі – перед очима, кожен зі своєю історією життя і смерті, писаною кривавими слізьми на серці – щотижня один нарис…
***
До постійної напруги психологічної додалися чергова зміна керівництва і зміни у політиці газети: редактором стала дівчинка-журналіст, яка ще вчора носила мені свої статті на правку, а вже сьогодні почала… виправляти «помилки» у статтях моїх.
Другим мінус-фактором став курс молодої редактриси на знищення у газеті нарису про людину праці, літературної сторінки, де публікували авторів-початківців із числа читачів: редактор недоооцінювала значення цих моментів у стратегії газети, у привабленні передплатника.
Натомість на шпальтах у цей час почали з’являтися численні хвалебні оди на адресу райдержадміністрації, фото керівників на півсторінки поступово витісняли матеріали про трудівників села і робітників заводів міста – по суті, передплатника газети. А про начальство люди читати вже не хотіли, бо забагато стало його на сторінках часопису.
Зникала поступово жива душа газети – матеріали про людей, слово витонченої поезії, інтелігентність, висока культура. Убивчим штрихом стало знищення логотипу газети – портрет Лесі Українки біля назви «Лесин край» і девіз «Слово, чому ти не твердая криця?», які несли основне змістове навантаження часопису, були його «обличчям», очима й глибинною суттю.
Переконати у недоцільності й недалекоглядності такого кроку начальство не вдалося. Тому, стиснувши серце в кулак, погодилася в кінці 2016-го на пропозицію стати редактором газети «Поліські новини».
Новий досвід у нових виданнях. Якою бачиться газета.
Коли йшла в «Поліські новини», досвіду редакторського не мала. Однак добре розуміла, що не обійдуся без перемін: надто вже суперечливими для сприйняття були і дизайн газети, і, як тепер модно казати, контент. Стиль газети був абсолютно протилежним тому, в якому я працювала роками. Тому найперше з отого колишнього «Лесиного краю» перенесла «душу» своєї рідної газети у «Поліські новини, змінила тематику сторінок, пом’якшила дизайн і колір заголовка.
Каюся тепер за те, що не все проговорювала з колективом. Це вже потім я глибше проникну в його атмосферу і переконаюся до кінця життя, що кращого, надійнішого й людянішого колективу, ніж цей, у мене не було й не буде.
А тоді часу на роздуми не було – потрібно було шукати нового читача, робити передплату, піднімати тираж, заявляти про себе по-новому. Непросто було ще й тому, що «Поліські новини», на відміну від комунального «Лесиного краю», були газетою приватною, і власник, хоча й не керував безпосередньо темами статей, але з його думкою рахуватися було теж необхідно. Справедливості ради зазначу: жодних заперечень щодо змін газети я від нього не почула.
З часом основними принципами очоленого мною часопису стали об’єктивність у критиці влади, поміркованість у політичних поглядах, інтелігентність у подачі матеріалів. Політичного бруду, релігійних протистоянь, наклепницьких статей і засилля поверхнево-вульгарних тем на сторінках оновленого видання наш читач не бачив. Натомість кожен номер містив коректно викладену критику, поради на щодень по господарству, новини області й районів, героя першої шпальти з народу, різні конкурси для читачів та ще багато дрібничок, які, однак, змінили газету докорінно.
Я й донині дотримуюся думки, що газета має починатися не з кривавих сенсацій і не зі скандалів, вона має бути позбавленою «жовтизни», вульгарності та негативу – їх нині вистачає і в телебаченні, і у нашому житті з надлишком, а читач має, взявши до рук часопис, заспокоїти душу, знайти теплий затишок думкам, узяти з нього для себесвітлий позитив.
Позитив і негатив об’єднання.
Минув час, і ця наша газета об’єдналася з виданням «Час Полісся», ми стали зватися «Час Полісся – Поліські новини». Оскільки я стала редактором уже об’єднаного видання, то цілком закономірно, що й воно набуло рис моїх колишніх «Лесиного краю» та «Поліських новин». Виходили ми на 12 сторінках, і це був золотий час нашого друкованого видання, бо читач віднаходив у ній дійсно все, чого душа бажає і чого не було в такому комплекті у жодній із ще трьох газет-конкурентів на теренах нашого краю.
Варто зауважити, що й зворотний зв’язок із читачем був постійним. Якось у разило в «Лесиному краї», коли на від руки написаний лист читачки-сількора молода редактор відповіла, що такого формату вони тепер у редакції… не приймають, приймають лише набраний на комп’ютері варіант на флешці. І це – людині з села, де не «тягне» й досі інтернет, яка в силу своїх 80 років уже не спроможна осягнути комп’ютер, одначе залишалася відданою своїй газеті роками.
Наш «ЧП –ПН», як ми жартома називали між собою свій часопис, мав шикарне наповнення і ретельно обдуману тематику. Про це – дещо детальніше.
Тематичні цикли статей про виробництво і сільське господарство, статті про захисників – учасників АТО, ювілярів, трудівників мирного фронту, робітничі династії ветеранів війни та праці тощо – на сторінці «Постаті».
– сторінка порад: неодмінно поради до сезону та до часу, бюджетні й доступні пересічному читачеві рецепти; причому на сторінці має бути якомога більше різнопланових заміток або поєднаних однією темою (напр., один овоч і ряд рецептів з ним, або навпаки – дім-сад-город-кухня-риболовля); рецепти для постуючих і непісні;
– сторінка здоров’я: поради лікаря, новинки медицини, ази медичної реформи й обов’язково з фото місцевих лікарів, щоб читач знав їх в обличчя; народні рецепти – нестандартні рішення;
– сторінка новин: стислі за змістом – але з максимальним географічним охопленням; сюди ж – неодмінно «Новини АТО», оскільки Новоград-Волинський – місто-гарнізон для чотирьох військових частин, які постійно перебувають у зоні АТО;
А ще – літературна сторінка, дитяча сторінка, сторінки історії з вуст письменника-історика Павла Правого, який працював у колективі редакції, і ще багато-багато рубрик, сторінок, тем, які робили видання дійсно насиченим, різноплановим, цікавим. Щоправда, залишалося незалежне ні від редактора, ні від дизайнера негативне одне – якість друку. Друкувалися ми у Чернівцях: так було найдешевше, але ж і якість була відповідною.
Родзинкою часопису стали й влучні вислови, якими починалася кожна сторінка газети, і народні прикмети на щодень у програмі ТБ, і календар свят і подій на щомісяця тощо…
Ось у такому форматі й була газета на час участі у конкурсі НСЖУ, коли в 2019 році ми отримали перемогу в номінації «Краща районна (міська, міськрайонна) газета» .
Пишемо серцем…
Шлях моєї особистої журналістики виявився не дуже простим, зате сповненим незвичайних моментів, безцінного досвіду, головний штрих якого – спрямування на людину, для якої, власне, й пишемо.
Ми пишемо серцем…
На жаль, склалося так, що власники газети «Час Полісся – Поліські новини» через певні об’єктивні обставини (не через те, що їх не влаштовував контент чи склад редакції!) вирішили припинити випуск газети. Тому вирішила повернутися до своєї педагогічної освіти – працюю в рідній школі.
Але, з огляду прожитого у професії журналіста, не жалкую за жоден день роботи, яким би він не був у моєму житті. Можливо, повернусь в одну з редакцій, продовжу ссвою журналістику. Тепер час від часу мої матеріали публікують «Сільські вісті», тернопільський часопис «Золота пектораль».
Написала книгу публіцистики про АТО і маю неамір продовжувати; видала свою першу в житті поетичну збірочку і, може, – за наявності коштів – таки видам книгу прози, книгу нарисів про людей рідного краю, книгу про рідне село, книгу-пам’ять про вимираючі села Новоград-Волинщини…
Леся ГУДЗЬ, Новоград-Волинський Житомирської області.
