Ірина Садова – журналістка сайту «Буча.Life». Майже два тижні їй з родиною знадобилося, щоб виїхати з окупованої Бучі. Сімейний бізнес було зруйновано, а сама Ірина тоді була впевнена, що більше ніколи не напише ні рядка.
«Спочатку вода і газ були, а коли зникли, доводилося збирати з машин сніг, щоб розтопити і мити руки»
Ірина Садова понад 30 років присвятила журналістиці. Працювала у багатьох медіа Київщини, та головним проєктом її життя став бізнес-коворкінг «PORTAL. Освіта і бізнес» у Бучі. На початку пандемії Ірина заснувала і власний сайт «Буча.Life» – саме він став основною інформаційною платформою для понад 100 іменитих блогерів міста та регіону.
– В нашому просторі збиралася активна громада Бучі, яка хотіла вдосконалювати наше гарне місто. А створивши сайт, ми дали людям платформу, де можна спілкуватися, дізнаватися щось нове, і це було важливо, оскільки ми всі сиділи «по норах», як ви пам’ятаєте. На нашому сайті ділилися думками понад сто унікальних людей, які періодично розповідали про те, що вони роблять у Бучі або що хотіли б зробити, – починає свою розповідь Ірина.
Фото: Ірина Садова
Вікна Ірининої квартири виходять просто на Гостомель. О пів на шосту ранку 24 лютого 2022 року вона з сім’єю прокинулася від страшних вибухів.
– Почали збирати речі. У дітей моїх були машини, і вони намагалися їх заправити, але зрештою ми вирішили спочатку не їхати й почекати, доки основна кількість людей виїде. Ми зібралися в коворкінгу. Доки я йшла ці 10 хвилин з дому до центру, бачила літаки і вертольоти. А мій чоловік взагалі сидів за комп’ютером перед вікном і каже: «Я бачив вертоліт і зміг навіть обличчя розгледіти». Щоправда, тоді він не усвідомив, що то було обличчя москаля, – розповідає журналістка.
Невдовзі російські танки прорвалися в центр Бучі, ворожа артилерія нещадно обстрілювала місто. Не маючи підвалу, сім’я Ірини сиділа під час обстрілів просто в коридорі квартири.
– У тому коридорі нас сиділо шестеро, а ще пес і кіт. Спочатку вода і газ були, а коли зникли, доводилося збирати з машин сніг, щоб розтопити і мити руки. Дуже обережно користувалися туалетом, бо, знаєте, шестеро людей сидять вдома… Довелося пристосовуватися. Митися однією кружкою води ми теж навчилися, – каже Ірина. – В нас був пес коргі, він полюбляв гуляти в полі, але, що дивно, тоді виходив на задньому дворі на два метри від дверей, робив свої справи і вертався. Було таке враження, що він теж усе розумів.
«На дорозі лежав убитий велосипедист… Потім ми побачили розтрощену автівку з червоним хрестом, валялися медикаменти, кисневі подушки…»
Тоді покинути місто сім’я Садових не могла, адже окупанти постійно порушували домовленості щодо евакуації. Містом почали ширитись чутки, що росіяни вдираються в оселі з «перевірками». І 8 березня вони прийшли до Ірини.
– Десь о сьомій ранку ми почули якісь бахкання за стіною, вони стукали до сусідів, але там нікого не було. Стало зрозуміло, що ми наступні. Ми були підготовлені до цього, бо напередодні мені саме трапився матеріал про те, як поводитися в такій ситуації. Можливо, ці знання й допомогли врятуватися. Прийшов командир (років 30), а з ним ще чоловік 10 бурятів. Вони наказали дати їм документи і телефони; сказали, що телефони не забиратимуть, а тільки карточки. Їм вдалося знайти лише три телефони. Вони ж не врахували, що в ХХІ столітті телефон є навіть у бабусі і в дитини. Почали ламати карточки, і тут моя донька каже: «Ви живете у вигаданому світі. Єдине, що у вас справжнє, – це зброя». Я заклякла. Показую їй «замовчи, бо зараз тією зброєю і розстріляють», – згадує цей епізод, як страшний сон, Ірина.
Потім російські окупанти таки пішли, а в місті оголосили про гуманітарний коридор.
– Ми написали на аркушах «Люди», «Діти», «Евакуація», щоб нас могли ідентифікувати як цивільних, і поїхали до міськради, де збиралася колона. І коли ми зустріли своїх знайомих, всі почали плакати, бо ми не бачилися два тижні. Ми стояли й чекали автобусів, але їх так і не впустили в місто. – продовжує журналістка. – І десь о 16-й цей потік автівок рушив до Білогородки. Я була шокована, побачивши руїни, розбиті дерева… На дорозі лежав убитий велосипедист… Потім ми побачили розтрощену автівку з червоним хрестом, валялися медикаменти, кисневі подушки… Було дуже страшно.
Фото: Ірина Садова
«Один хлопець запитав: «А чому не працює сайт»? Для мене це був «дзвіночок», що сайт варто відновлювати – він потрібен людям»
Зрештою родина доїхала до Буковини – там у чоловіка Ірини була хата, що дісталася йому в спадок від батька. Скільки доведеться там прожити, достеменно ніхто не знав, тож сім’я взялася розводити курчат і вирощувати домашні овочі й фрукти, щоб прогодуватися.
– Хоч Буча й була вже визволена, ми вирішили, що до осені залишимося в селі і завершимо цей сімейний проєкт. Першою поїхала донька, оскільки треба було багато чого зробити. Наш коворкінг був сильно пошкоджений, та одразу після визволення міста там організували пункт видачі гуманітарної допомоги. Я приїхала десь у вересні. Відверто кажучи, думала, що буду допомагати різним проєктам і волонтерам, але не писатиму, бо емоційно було складно. Але в нас там є хлопець − голова молодіжної ради – і він запитав: «А чому не працює сайт»? Для мене це був «дзвіночок», що сайт варто відновлювати – він потрібен людям, – каже Ірина.
Фото: Ірина Садова
Зараз інтернет-портал «Буча.Lіfe» знову працює, щоб практичними порадами допомагати людям. Там розміщують корисну інформацію для місцевих жителів, волонтерів і тих, хто допомагає у відновленні містечка. Додатково Ірина створила сторінку в мережі Фейсбук і телеграм-канал, де можна ділитися новими проєктами й ідеями.
– Є одна пісня, від якої я завжди плачу. Це пісня «Вільні люди» гурту «БезОбмежень». Завжди згадую, як у кліпі гортаються фото наших видатних українців і розумію, що в Україні справді живуть тільки вільні люди. Пропри все пережите вони продовжують творити, відновлювати і просто жити, – підсумовує розповідь журналістка. «ЖУРНАЛІСТИ ВАЖЛИВІ. Історії життя та роботи в умовах війни» – цикл матеріалів, які готує команда Національної спілки журналістів України за підтримки шведської правозахисної організації Civil Rights Defenders
