Олена Молчанова, остання лікарка, яка залишалася у Бахмуті, виїхала звідти і наразі перебуває в Києві. Про те, як Олена виживала в охопленому бойовими діями місті, бахмутське видання «Вперед» робило цілий серіал повідомлень на своєму сайті. В останні місяці лікарка приймала пацієнтів прямо у сховищі. Нарешті триматися стало неможливо, і на початку травня вона залишила рідне місто.
«Вперед» публікує інтерв’ю Олени Молчанової про події останніх тижнів її перебування в Бахмуті.
– Що саме вас все ж таки вимусило евакуюватися?
– Обставини. Почався дуже потужній штурм вулиці Чайковського, де ми ховалися у бомбосховищі. Сиділи у 26-му домі. Разом зі мною було 20 цивільних людей і дуже багато поранених військових. Останніми днями бахмутяни практично не приходили і не зверталися по допомогу. Всі сиділи у підвалах 24/7. Я теж не потикалася надвір, бо ризикувати не могла. Вийдеш на повітря – втратиш голову.
Коли до нас у сховище прийшли військові, то з’явилося відчуття надійності, бо ми під захистом. Я допомагала рятувати поранених. Прокидалася вночі, рано вранці вже робила перев’язки, обробляла рани, лікувала пневмонії тощо. Раніше дуже боялася крові, а тепер готова на будь-яку операцію. Бувало, коли військовий лікар виїжджав на позиції, самостійно рятувала поранених. Все було… Згадувати страшно.
Мені тяжко було просто сидіти у підвалі день та ніч. Думки приходили різні, спогади… Тому, коли я була потрібна та допомагала пораненим військовим та цивільним, дуже раділа, що маю таку честь – рятувати життя людей.
– У вас було що їсти?
– Гуманітарну допомогу нам привозили добру. Пили і їли… Але не дуже хотілося, чесно кажучи. Всього розповідати не буду, бо боляче. Був у сховищі генератор, у військових – інтернет. Головного не вистачало – тиші…
– Коли ви залишили місто?
– Це було 2 травня. Ми пережили страшний обстріл. Будинок розстрілювали з танку. Загорілося приміщення амбулаторії, бібліотеки. Пожежа була така сильна, що перекинулася на будинок ОСББ, де зберігалися будівельні матеріали. Дим повалив до нас у сховище… На той час моєї квартири вже не було: пряме влучання у дах будинку. Ховатися ніде…
Я підійшла до командира військових, розповіла, що хочу евакуюватися. Чесно кажучи, він дуже зрадів. Сказав, що у мене на збори 5 хвилин. Я сповістила тих людей, що ховалися зі мною. Запропонувала їм іти разом. Але тільки одна бахмутянка дала згоду. 12 осіб: 2 жінки та 10 чоловіків залишилися.
– Як вас евакуювали?
– Нам сказали бігти дуже швидко на вулицю Ювілейну до ринку. Дали нам у супровід 4 військових. Лікар дуже переймався, щоб ми не потрапили у поле зору до снайперів, то видав мені засоби, які зупиняють кров, та благословення. І ми побігли… Так швидко я ще не бігала! Дякувати Господу, нас не поранили.
На місці я дуже просила головного, щоб нас відправили першими та скоріше. Так і сталося. Приїхав БТР, нас туди завантажили і довезли до Часового Яру. Як ми їхали, яким шляхом, нічого не знаю. Як у кіно. Військова швидка допомога довезла нас до Костянтинівки.
Я одразу зателефонувала донці і знайомим. Мої друзі назвали адресу у Костянтинівці, де нам можна було відпочити. Але ж було вже пізно. На той час розпочалася комендантська година. Як дістатися за адресою? І я зателефонувала бахмутським рятівникам. Вони і врятували! Вже з Костянтинівки я дісталася Києва у четвертій ранку.
– Олено, що вас здивувало після виїзду з Бахмута?
– Ще в Костянтинівці я дивилася на небо, на зірки. Розумієте, так? У Бахмуті я того робити не могла. Дивує мене світло у вікнах українців, магазини, які працюють, різноманіття овочів у них. Насамперед я з’їла шаурму та випила мінеральної води. Дуже хотілося. Придбала овочів багато, скучила за ними.
– Які плани на майбутнє?
– Буду працювати у Києві, в амбулаторії 11. Тепер переселенці мене чекають. Я дуже вірю, що Перемога вже скоро. Дуже вдячна всім, хто був зі мною на зв’язку, хто підтримував і чекав.
Тетяна Постоєва
Фото – з сайту «Вперед»