Відомий український журналіст та письменник Юрій Луканов повернувся з презентаційного турне Сполученими штатами Америки, де представляв американським читачам перекладену англійською мову книгу своєї військової прози «Репортер Волковський». Як видавалася книга у США, як її сприйняли в Америці, як пересічні американці ставляться до війни Росії в Україні Юрій Луканов розповідає у цьому інтерв’ю інформаційній службі НСЖУ.
«У художній книжці в одному місці можна сконцентрувати події, які відбувалися в різних місцях у різний час»
– Юрію, як виник сюжет повісті про журналіста на війні та як було написано книгу «Репортер Волковський»?
– Як правило, раніше я писав документальні книги та репортажі, а проза, переважно оповідання, була для мене як хобі. Але війна змусила по-іншому подивитися на художню літературу. У звільненому Краматорську у 2014 році, куди я приїхав як журналіст, я зустрівся з польським журналістом Петром Андрусечком. Ми з ним часто перетиналися в різних відрядженнях, і в Грузії на війні, і на Майдані. Зраділи зустрічі. Виявилось, що нікому з нас матеріал у номер передавати не потрібно, і ми взяли в магазині пляшку гарного, як не дивно, грузинського вина. Піднялися сходами на сьомий поверх у готелі — ліфт не працював, оскільки світла у місті не було.
І ось ми в передчутті дістаємо пляшку вина. І раптом виявляється, що два досвідчених чоловіки, які висвітлювали війни та конфлікти, виявляються ботаніками, які без штопора не в змозі відкрити пляшку вина.
Довелося спускатися вниз і йти до міськради, де розмістилися наші військові. Ми з’явилися туди з питанням, чи немає у них штопора. Наші воїни якось спокійно до цього поставилися, навіть не здивувалися. У них штопора не було, але вони запропонували допомогти нам за допомогою шомпола. Боєць хвилин 10 колупався в шийці, – а гарне вино, як правило, закривається надійно, – і мету було досягнуто.
Ну, ось історія. Смішна. Що з нею робити? У репортаж її не вставиш. Хіба що друзям за пивом розповісти. Але ця історія також характеризує війну. Художня література відрізняється від документалістики тим, що можна в одному місці сконцентрувати різні історії, які в реальному житті трапились у різних місцях та в різний час. Не лише смішні, а й трагічні. Можна щось дофантазувати. І, таким чином, опис вийде набагато виразнішим. І я вирішив, що потрібно на основі цієї історії написати оповідання. Воно так і називалося «Штопор», і було опубліковане. Хто читав книгу «Репортер Волковський», той пам’ятає цей фрагмент. Таким чином, Петро Андрусечко є прототипом одного з героїв книги. До речі, 2015 року він отримав звання «Найкращий журналіст року» в Польщі.
Оповідання випадково прочитав мій приятель із Австралії Юрій Ткач, українець та професійний перекладач. Оповідання йому сподобалося, і він знічев’я переклав його англійською мовою. Пізніше я подумав, що непогано було б наростити сюжет, додати туди події з Криму, Донбасу, підтягнути більше подій, більше героїв, і оповідання в моїй голові стало перетворюватися на солідніший жанр. Так народилася ця книга.
Книга розповідає про журналістів країни, яка зазнала військової агресії, і перед ними стоїть безліч викликів, які неможливо навіть припустити у мирний час. Вони шукають відповіді на ці виклики, які не завжди бездоганні з погляду етики. Крім того, вони є для них викликами і в особистому житті. В одного з героїв дружина виявляється любителькою «руского міра». Це тягне за собою особистісний конфлікт. І це все війна, яка розділила життя на до і після, яка змінила наші життя до невпізнання.
«Американців цікавлять причини і подробиці війни, на яку витрачаються й їхні гроші»
– Розкажіть, як виникла ідея видати книгу в Америці і як це відбувалося?
– Після початку Росією широкомасштабної війни Україна щодня виявлялася у топі новин. Ніколи ще увага світу не була така звернена у бік нашої країни. І я подумав, що цим потрібно скористатися. Я взяв у Юрія Ткача переклад цього фрагмента, написав англійською презентаційний лист і розіслав, напевно, близько ста листів у видавництва англомовних країн – у США, Канаду, Британію та Австралію. Чотири видавництва, одне британське та три американські, надіслали зацікавлену відповідь. А одне американське видавництво – це було техаське Defiance Press – одразу ж запропонувало співпрацю, знайшли перекладачку, в Україні, до речі, і невдовзі видало книгу.
– Що для вас означала публікація книги у США?
– В принципі виявилося, що безвідносно до імені автора сам факт публікації української прози в США – це прорив для України. Я знаю, що видавалися переклади віршів, але нашу прозу в США давненько не видавали. Може, я помиляюся, але Google показав мені, що останні роки не було видань. Причому в США книга «Репортер Волковський» видана у доопрацьованому та адаптованому вигляді. Я ще багато попрацював над нею в тому плані, що змінив деякі моменти для того, щоб американському читачеві були зрозумілі наші реалії.
– Поїздка Америкою – мрія багатьох журналістів. Як вам удалося організувати презентаційний тур?
– Видавництво Defiance Press за американськими мірками середнього калібру, не могло оплатити презентаційний тур. Для цього я звернувся до Фонду United Help Ukraine. Це американський фонд, але керують ним українці, вони допомагають і ЗСУ, і переселенцям, фінансували і гуманітарні проєкти, зокрема й журналістські. Я написав їм проєкт і запропонував організувати презентаційний тур штатами. Проєкт затвердили, і я отримав можливість для дуже цікавої поїздки та цікавого спілкування.
– Скільки штатів ви об’їхали та як проходили презентації?
– Тур тривав майже три тижні, з 9 по 28 квітня. Тільки між штатами, крім внутрішніх поїздок, я проїхав понад чотири тисячі кілометрів. Я виступав перед американцями переважно в університетах. Зустрічі відбулися в університеті A&M у штаті Техас, університеті Окленду штату Мічиган, Манор-коледжі у Філадельфії штату Пенсільванія, університеті Джорджа Вашингтона у столиці США, та університеті міста Ілон штату Північна Кароліна, Школі українознавства у Нью-Йорку. Усього відбулося шість презентацій.
Менеджер видавництва Кассандра Спенсер казала мені, що книжка зацікавила американців тим, що в ній розказано прості людські історії про українців і про те, як вони переживають війну, а це американців завжди цікавить. Крім того, американців цікавлять причини та подробиці війни, тому що, як вони знають, на війну витрачаються в тому числі й американські гроші, і вони хочуть розуміти, по-перше, наскільки це справедливо та правильно, і по-друге, вони хотіли б цю війну зупинити.
– Про що ви говорили на зустрічах із американцями і як вони розуміли вас? Вони поділяють прагнення України до незалежності?
– Моя книга про війну, і це визначало тему розмови. Я їм пояснював, чому Путін і Росія розпочали цю війну, розповідав про імперські устремління росіян, заради яких вони вбивають жителів нашої країни, які не бажають «возз’єднуватися» з ними. Я нагадував американцям про Будапештський меморандум, підписаний у тому числі й США, про повагу до нашої територіальної цілісності. Про те, що потрібно не лише поважати країну, яка добровільно відмовилася від ядерної зброї, а й не дозволити стерти її з лиця землі, чого хоче Путін та його камарилья.
По-друге, я пояснював, що якщо здадуть хоча б шматок території України, і Росію не буде покарано за агресію, то це надихне на війну диктаторські режими в усьому світі. Далі буде Тайвань, який буде поглинений Китаєм, далі Північна Корея стане активнішою у створенні ядерної зброї, далі надихнеться Іран, який хтось назвав «Росією Близького Сходу», потім африканські країни, які тяжіють до авторитаризму чи навіть диктатури. Таким чином, замість однієї війни спалахнуть конфлікти практично у всьому світі. Тому Сполученим Штатам набагато дешевше допомагати Україні зараз перемогти Росію, ніж потім гасити всі ці пожежі. Та й українці зараз захищають не лише свою країну, а й увесь цивілізований світ. Американці не сперечалися зі мною, вони теж так розуміють картину світу.
– Яка з презентацій була найцікавішою та змістовнішою?
– Я вважаю, що ми ухвалили правильне рішення – запрошувати на зустрічі, перш за все, англомовну публіку, тобто й українців, звичайно, теж, але вони й так розуміють ситуацію в Україні, найцікавіше було працювати з американцями. У всіх університетах були люди, які допомагали мені організовувати презентації. Без їхньої безцінної та безкорисливої допомоги мені не вдалося б нічого.
І ось в університеті Ілона Північної Кароліни була наймасовіша зустріч, найбільша кількість саме англомовної публіки. І там насамперед ставили питання саме так – а навіщо нам допомагати Україні, американцям витрачатися на війну, яка йде за океаном? І вони з величезним інтересом слухали мою аргументацію та погодилися з нею. Крім того, я там виступив на місцевому телебаченні, що також було дуже цікаво. Університетське телебачення взяло у мене інтерв’ю.
«Ще рік тому американці нічого про нас не знали, а зараз вони – наші друзі!»
– А були у вас, крім університетів, зустрічі, як то кажуть, з простими американцями, читачами книжок, робітниками, підприємцями?
– У містечку Аннарбор у штаті Мічиган у готелі ми розмовляли з одним американцем, він дуже доброзичливо розпитував мене про перебіг війни. У селищі Хілсборо, штат Вірджинія, ми побачили у кольорах українського прапора плакат зі словом «Надія» англійською мовою, а далі багато українських прапорів. Нам це стало цікаво, і вдалося познайомитися з мером містечка, якого звуть Роджер Ванс (Roger L. Vance), і він розповів, що всі жителі містечка підтримують Україну, вже зібрали та відправили через посольство нам на допомогу 30 тисяч доларів, знаки моральної підтримки, провели виставки, зустрічі. І це було дуже так несподівано та просто по-людськи. Я передав мешканцям містечка свою подяку, подарував мерові свою книгу з дарчим написом. Цілком очевидно, що ці американці ще рік тому навіть не знали, що десь є Україна, що ми боремося за свободу, що йде війна. А тепер це наші друзі.
У поїзді з Філадельфії до Вашингтона провідниця, дізнавшись, що я з України, з великою теплотою та щирістю почала розпитувати про війну та висловлювати солідарність із нами. Тому можна зробити висновок, що американці здебільшого, це моє враження, співчувають українцям, бажають нам добра і перемоги.
Американці більш оптимістичні, тоді як українці схильні нарікати на важку долю, яка їм заважає жити, і прибіднятися люблять. Хоча насправді українці – дуже діяльні люди. Американці відкритіші, привітніші, заговорити з незнайомцем для американців нормально. Тоді як українець буде думати: що йому від мене треба? Але це не дуже глибокі враження.
Щодо телебачення, то в принципі все те саме: журналісти шукають ексклюзив, якщо це про новини. Велике місце займає розважальний контент. Тільки ресурси в американців більші, тому вони більше собі можуть дозволити. Ще можу сказати, що США дуже сильно розділені, і, відповідно, медіа на це реагують. Дуже часто вони, замість інформувати, обслуговують ті чи інші політичні сили – демократів і республіканців. В таких випадках про дотримання професійних стандартів не йдеться. На жаль, це і наша хвороба. От ми раніше думали, що двопартійна система – це благо, але на прикладі США можна побачити, як жорстоко двопартійні виборчі системи розколюють країни навпіл, що є дуже небезпечним.
– Ви говорили, що в Німеччині скоро вийде ваша книга «Пресувальна машина: як Росія знищувала свободу слова у Криму». Як німці ставляться до цього і чи буде нова презентаційна поїздка?
– На всіх презентаціях в Америці окрім книги «Репортер Волковський» я на основі книги «Пресувальна машина…», яка вийшла три роки тому, говорив про те, як росіяни ліквідували свободу слова в Криму, про зародження руху громадських журналістів, про те, як цю стіну прориває українська журналістська спільнота. Я розповідав про Владислава Єсипенка, про Ірину Данилович та інших репресованих журналістів.
Наразі німецьке видавництво «Ibidem Verlag» зацікавилося цією книгою і вирішило видати її англійською мовою – The Press: how Russia destroyed media freedom in Crimea. Я дописав для неї ще чотири розділи, також щоб усе було зрозуміло іноземцям. Мені вже надіслали фінальну верстку, і я думаю, десь за два тижні вона вийде. Щодо поїздки для презентації цієї книги, то готується проєкт у Центрі прав людини ZMINA, який здійснив перше видання книги. Однак питання про це ще не до кінця вирішено, йде підготовка та обговорення.
– Над чим ви працюєте зараз?
– Я почав роботу над двома, на мою думку, цікавими проєктами. Я закінчую книгу про історію української журналістки у період незалежності. Ще я працюю над книгою про розвиток волонтерського руху в Україні, що вже практично закінчив, залишилося завершити редактуру. Також на основі книги «Репортер Волковський» я написав п’єсу. Думаю, вона буде поставлена в Польщі.
Біографічна довідка
Юрій Луканов – медіаексперт, автор документальних книг та фільмів, книг прози про війну, посібників з безпеки журналістів. Закінчив факультет журналістки Київського університету імені Т. Г. Шевченка 1984 року. Публікувався в багатьох газетах і журналах в Україні та за кордоном. Писав про ліквідацію наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, про війну в Грузії, конфлікт у Молдові, терористичні атаки в Москві, про анексію Криму, про війну на Донбасі, про Революцію гідності на Майдані, проводив серію розслідувань про засудження невинних людей, працював керівником служби першого фестивалю «Червона Рута», створював та керував агентством «Рух-Прес», «Незалежною медіа-профспілкою України». Працював на Міжнародному канадському радіо. Автор документального фільму «Три любові Степана Бандери», книги «Третій президент України» про Леоніда Кучму, книг «Пресувальна машина…», «Репортер Волковський», «Знайти вбивцю Фільова» тощо.
Інформаційна служба НСЖУ
Фото з архіву Юрія Луканова
