«Ми – свої серед чужих, тому що чужі дуже близько», – головний редактор газети з Харківщини

Значну частину минулого, 2022-го, року селище Золочів Харківської області мало статус прифронтового: лінія фронту проходила безпосередньо по території громади. Окупанта відкинули, громада формально перестала бути прифронтовою, але по суті такою і залишилося, адже безпосередньо межує з територією Російської Федерації.

Приміщення редакції золочівської газети «Зоря» російські військові обстріляли ракетами двічі – у квітні і в липні 2022 року.

– Ми тільки закінчили ремонт після першого обстрілу, як «прилетіло» вдруге, – каже головний редактор «Зорі» Василь Мірошник. – Нам знов винесло вікна, і ми вирішили просто забити їх фанерою. Також знесло дах, винесло броньовані двері… Двері замінили, дах перекрили старим шифером, знятим із гаража. Ми переконані, що стріляли спеціально по редакції. Сусіди побоювалися жити поруч із нами, і дехто навіть з’їхав…

Минуло більше ніж пів року, а редакція так і стоїть розбита, працювати в ній неможливо, а коштів відремонтувати поки що немає.

– Із початком війни й жахливих обстрілів Харківщини двоє працівниць нашої редакції перебралися до Львова, я – одна з них, – розповіла заступниця головного редактора Леся Бабкіна. – У Центрі журналістської солідарності НСЖУ нас дуже добре прийняли. Серед іншого, провели цікавий тренінг про створення відеокомпоненту для соціальних мереж, який провів відомий продюсер із нашої Харківщини Макс Головачов.

У Львові харків’ян запрошували поїхати в музей Івана Франка в Нагуєвичах, а також у Польщу, були зустрічі з іноземними фінансовими донорами та інвесторами.

– Все це було дуже цікаво і корисно. В Польщу я, правда, не поїхала, бо вирішила повернутися додому, – розповідає Леся Василівна.

В Україні – десятки видань, які не пережили значно менших випробувань, ніж золочівська «Зоря». Здавалося б, не судилося вижити й цій газеті. Від початку широкомасштабної війни вона не виходила, і редакція, яку очолює Василь Мірошник, вирішила переключитися на інше своє видання – «Вісник Богодухівщини», створене спеціально для більш заможної сусідньої громади. Але збір матеріалу на прифронтових територіях Золочівщини, численні звернення місцевих жителів переконали редактора все-таки випускати «Зорю».

– Ми вдячні Національній спілці журналістів України й іноземним благодійникам за неодноразову фінансову підтримку нашої редакції. Зокрема, було виділено кошти на друк одного з наших номерів, – каже Василь Мірошник. – Щоб ви розуміли значення цієї допомоги, скажу, що вже після першого обстрілу я не мав навіть телефона – все, що було на столах у редакції, буквально знесло вибуховою хвилею. Добре, що врятувалися люди. Завдяки допомозі НСЖУ і благодійників ми змогли придбати нове обладнання. НСЖУ дуже нас підтримала. Я ніколи нічим не допоміг голові НСЖУ Сергію Томіленку, а він нас підтримав, хоч я ніколи про це не просив. Він просто взяв і допоміг. Я ніколи цього не забуду. 

Проте, незважаючи на допомогу, невдовзі стало зрозуміло, що дві газети редакція не потягне. Й вона почала випускати «здвоєне» паперове видання під двома логотипами: «Зоря» і «Вісник Богодухівщини».

– Я забираю його з друкарні й розвожу по громадах, по селах, – розповідає Василь Мірошник. – Навіть туди, де з російської території стріляють. Газета виходить щотижня, і мій щотижневий маршрут охоплює 360 кілометрів, здебільшого по розбитих дорогах. Дуже хотів би роздавати видання безкоштовно, але не маю такої можливості, адже мушу платити і за друк, і за бензин, є чимало й інших витрат. Тож кожний примірник продаю. І проблем з реалізацією не маю жодних: газету чекають і в більших населених пунктах, і в маленьких селах, і військові на блокпостах. Молоді хлопці, які взагалі не повинні читати газету, читають її! Бо інтернету там просто немає.

У період, коли «Зоря» не виходила в паперовому варіанті, всі зусилля редакції було кинуто на розвиток групи у фейсбуці. Якщо на початку війни в групу входило 5 тисяч читачів, то вже влітку їхня кількість сягнула 15 тисяч. Василь Мірошник пов’язує це з тим, що редакція публікує чимало корисних матеріалів і прямих ефірів із місць подій: спочатку це були бойові дії, тепер – результати ворожих обстрілів, намагання прикордонних громад відродитися, вижити в умовах, коли 40% полів «засіяні» не зерном, а мінами, коли половина людей виїхали за кордон, коли тільки в Золочівській громаді вбито 64 мирних людей, серед яких маленькі діти, й 1700 домоволодінь пошкоджено. За словами Василя Мірошника, були дні, коли Золочів обстрілювали по 18 разів, і осколків на його вулицях – «як опалого листя восени».

Один із сюжетів видання – про те, як нещодавно в охопленому війною Золочеві 32-річна жінка відкрила піцерію!

– Навколо – руїни. А заходиш у сам заклад – там затишно, пахне піцою. І виникає враження, ніби й немає цього страхіття довкола, ніби триває мирне життя, – каже Василь Мірошник. – Власниця все робить за свій кошт. Не їде в мирне місто, а вкладається там, де вся її праця в будь-який момент може перетворитися на порох. Щиро кажу, в мене від побаченого потекли сльози…

Видання робить включення з місць подій, відеосюжети на гострі теми, бере інтерв’ю в людей, які живуть поблизу російського кордону.

Редактор розповів про одну з поїздок в села Макарове і Турове, які Сили оборони України незадовго перед тим звільнили від окупантів. 

– В Макаровому сьогодні живе 95 осіб. У період окупації росіяни вбили вісьмох. На одного з них, кремезного, дуже високого чоловіка, кадирівці для забави влаштували полювання із снайперської гвинтівки, коли він просто йшов на ферму, де працював. Люди в Макаровому і Туровому були настільки залякані, що ніхто з них не хотів нічого розповідати на камеру. Навіть найпатріотичніші з них, коли щось говорили, постійно озиралися у бік російського кордону, – розповів Василь Мірошник. 

Журналіст переконаний, що причина того, що селяни досі бояться, – в інформаційному вакуумі. Випуск друкованого видання у прикордонні, яке зовсім нещодавно було прифронтовою смугою, особливо важливий тим, що тут часто-густо зникає інтернет і навіть мобільний зв’язок. А є місця, де цих благ цивілізації ніколи й не було.

У газеті дякують українським і міжнародним благодійним організаціям, завдяки яким газеті вдалося вижити.

– Дуже вдячні Національній спілці журналістів України, японським організаціям – GREEN COOP та Японському фонду майбутніх поколінь, Українській асоціації медіабізнесу, – каже заступниця редактора Леся Бабкіна. – Оскільки заробітків з реклами практично немає, альтернативи такій допомозі наразі немає. Крім того, після того, як нашу редакцію пошкоджено обстрілами, людям нема куди прийти, щоб замовити оголошення. Отже, допомога благодійників – це величезна підтримка для нас.

Відповідно до спостережень золочівських газетярів, сьогодні друковане слово відновлює своє значення.

– Для багатьох читачів повертається старе значення газети не тільки як засобу інформування, а й як останньої інстанції в захисті своїх інтересів. Коли почалася повномасштабна війна, до нас зателефонував літній чоловік, який виїхав до Лондона: він, виїжджаючи похапцем, забув вимкнути в своєму будинку світло. Ми поїхали і вимкнули, щоб не було демаскування, – розповів Василь Мірошник. – І таких випадків дуже багато. Ми – не просто редакція, ми – свої серед чужих, тому що чужі дуже близько.

********************************************************************

Ця розповідь про медіа створена НСЖУ в межах проекту «Підвищення стійкості українських медіа», що фінансується Swiss Solidarity і реалізується за підтримки швейцарської некомерційної організації Fondation Hirondelle та Інституту регіональної преси та інформації (IRMI, Україна). Fondation Hirondelle та IRMI реалізують проєкт інституційної підтримки редакцій українських медіа на сході, півночі та півдні нашої країни з акцентом на локальну пресу. Також ними відкрито 10-місячну програму підтримки 18 медіа.